- Ви залишалися в Маріуполі аж до середини травня – тобто весь час, поки місто намагалися захопити росіяни, і вже коли вони його захопили і повністю окупували. В який період було найважче?

- Найважче було, мабуть, коли захоплювали місто, через обстріли. А також, коли останні магазини розграбували, і вже не було де купити їжу. Ті люди, які брали участь у мародерстві, мали продукти. А в нас продукти почали закінчуватися, і треба було їх дуже сильно розтягувати. 

В мою квартиру на Лівому березі прилетіло ще під час першого обстрілу 24 лютого. В нас поруч школа і садочок, я спеціально так вибирала квартиру. Мабуть, цілилися туди – росіяни ж стріляли по всіх садочках та школах. Цілих майже не лишилося.

Снаряд пролетів квартиру наскрізь. Залетів через балкон, пролетів крізь зал і вилетів через лоджію, вибивши скло. Ми одразу зібрали найнеобхідніші речі, і поїхали до друзів, в район комбінату Ілліча.

Спочатку ми жили в квартирі разом з моїми друзями та їхніми батьками. В квартирі було дуже холодно, близько нуля градусів, тому що з вікон повилітало скло. В наш двір було близько п’яти прильотів. Останній раз, коли прилетіло, вбило жінку, а чоловіку відірвало ногу. І я сказала: все, досить, треба кудись рятуватися.

Росіяни на той момент були вже всюди, а українські війська лишалися на такому маленькому п’ятачку якраз там, де були ми – на Ілліча. Тому стріляли по нам дуже сильно, ми якийсь час жили в підвалі. Коли наші війська лишилися тільки на «Азовсталі», тоді вже по нашому району стріляти припинили.

- Стріляли вже лише по «Азовсталі»?

- Так, кілька разів на день були авіанальоти. Ми вже знали, що якщо летить літак – значить, буде бух. Бухи були такі, що дрижала земля, хитався будинок і вікна відкривалися навстіж.

Не знаю, як це пережили люди, які знаходилися всередині. У нас підлога стрибала під ногами, а ми були досить далеко звідти. Бідні люди. Я сподіваюся, що їх все ж визволять і з ними все буде добре.

Страшно було також через невідомість. Все розвалене, світла нема, газу нема, готуємо на вогнищі, воду носимо з криниці за 5 кілометрів.

Росіяни винаймали людей для розгрібання завалів і обіцяли щось за це платити, але платили якимись смішними консервами. Обіцяли платити пенсію, але не платили. Гуманітарка раз на місяць. Якщо вдалося її отримати плюс в якихось перекупників дістати продукти, то можна якось вижити. А якщо це самотня літня людина, яка не може ані їжу дістати, ані за водою сходити… Ми допомагали бабусі, яка 5 літрів води з кринички несла кілька годин, тому що йти треба було 5 кілометрів, частину дороги під гірку. Я сама носила по 25 літрів, і так кілька разів на день.

- Бабуся ця залишалася в Маріуполі?

- Так.

- Ви казали, що ваші батьки залишилися на Лівому березі. Вони в порядку?

- Два місяці з ними не було зв’язку взагалі. Доїхати туди було неможливо, обстріли, мости взірвані. Вже перед своїм виходом з Маріуполя я змогла з’їздити до батьків і переконатися, що з ними все в порядку. Вмовляла їй їхати в Київ разом з нами, але вони ні в яку. Їм вже під 70. Сказали, що нове життя починати не хочуть. “Кому ми потрібні” і так далі.

- Наскільки багато людей ще лишається в Маріуполі?

- Я не знаю, але в нашому районі ще було дійсно багато людей на початку травня.

До евакуаційних автобусів приходило десь по 450 людей, не менше. І це лише ті, в кого хоч якось ловило українське радіо, і вони дізнавалися інформацію про евакуацію.

- Ви не думали про те, щоб поїхати, раніше?

- Звісно, думали, але як? З 25 лютого вже нічого не ходило – ані поїзди, ані автобуси. Ми питали у наших військових, чи можна виїхати, вони казали: ми вас відпустимо, але далі йдуть бойові дії, і чи вас пропустять там – невідомо. Було страшно.

Я не знала, чи жива мама, не знала, що з братом, який у Києві. Коли вже місто захопили росіяни, ми зареєстрували карточку їхнього зв’язку – «Фенікса», щоб хоч якось дізнатися, що відбувається. Зв’язок був не всюди – але його можна було зловити там, куди ми ходили за водою.

Я змогла нарешті зв’язатися з братом, і він почав мені кидати інформацію про евакуаційні автобуси. Це була єдина можливість якось виїхати. Тому раз на день, коли я йшла за водою, я дзвонила брату і питала, що пишуть про евакуацію. Якщо він казав мені, що на наступний день буде автобус, ми вставали в 6 ранку і йшли 10 кілометрів до «Порт сіті» з рюкзаками, і там цілий день чекали. І так багато разів. Але автобусів не було. Лише один раз приїхало два Z-тівські автобуси. Я маю на увазі, російські, наші автобуси сюди не пропускали.

Ті два автобуси відвезли людей на Безіменне, там проводили фільтрацію. Але влізло в них максимум 70 людей, а чекало їх людей 400-450 як мінімум.

Люди займали чергу, писали номерки на руці. Але, зрозуміло, що коли автобуси приїхали, всі кинулися до них, і ніякі номерки ніхто не питав.

Дуже багато людей хоче поїхати. Наприклад, з нами була молода жінка з двома маленькими дітьми, один ще грудний. Навіть якщо вона захоче, вона ніяк з ними пішки не вийде – так, як ми вийшли. Старих також багато, які не можуть виїхати. Росіяни кажуть, що всі охочі виїхали, але це не так.

- Ви не боялися фільтрації?

- Я розуміла, що чекати нам особливо нічого, і треба вибиратися з міста. А вибратися без фільтрації було неможливо. Навіть якщо страшно, навіть якщо небезпечно, інакше ми просто не виїдемо.

Оскільки ми не дочекалися автобусів, то почали планувати йти пішки. Я попросила друзів відвезти мене заздалегідь на фільтрацію в Безіменне.

На цій фільтрації ми простояли майже добу в машині – зранку виїхали, і під ранок наступного дня її пройшли. Там теж номерки. Людей роздягають повністю, дивляться татуювання, телефони. Проводять бесіду на тему того, як ти ставишся до України і їхньої «освободительной операции», вони так це все називають.

- Ви знали, що потрібно говорити для того, аби пройти фільтрацію?

- Я сказала, що я нейтрально до всього ставлюся і хочу миру. В принципі, всі так кажуть, тому що інакше ти фільтрацію не пройдеш. Насправді, багато хто не пройшов фільтрацію. І це страшно.

- Що з ними було?

- Я не знаю, їх кудись уводили. Питати не хотілося. Ми коли з машини намагалися вийти, то на нас наставили автомат і гаркнули, куди ми йдемо без дозволу.

- На наступний день ви спробували вийти з Маріуполя пішки?

- За кілька днів. Ми приїхали додому, віддихалися після цієї поїздки, від цієї всієї бридоти. Зібрали найбільш необхідні речі, кожен по рюкзаку, і пішли.

Вийшли десь о 7 ранку, тому що комендантська година до 7-ої, і пішли через «Порт сіті», через автостанцію. Пряма дорога на Запоріжжя закрита, там стоять протитанкові їжаки і таблички «заміновано». Тому ми пішли в бік Приморського району, через Черемушки. Це, звісно, крюк, але там хоч не заміновано. А далі пішли в Мангуш.

- Скільки часу у вас зайняв шлях від Маріуполя до Мангуша?

- Ми прийшли в Мангуш близько 16-ої. Там почали шукати, хто може нас підвезти. Я пішла питати по машинах, раптом, хтось їде на Запоріжжя чи Бердянськ, але безрезультатно.

Тому ми вже пішли пішки, і тут нас наздогнала старенька машина. Не знаю, «Таврія» або «Москвич», така прям старенька-старенька. За кермом чоловік років 60-ти, з ним його літні батьки. Вони проходили фільтрацію і побачили мене. Запропонували нас підвезти. Величезне їм дякую, тому що там міст було взірвано, і треба було їхати в об’їзд через якісь села.

Вони нас довезли до якогось місця, звідки нам вже було не по дорозі. І далі ми вже знову йшли пішки. Йшли, йшли ще десь до години, а потім знов зловили попутку. Люди на мікроавтобусі їхали в село за Бердянськом, вони нас підвезли трохи. Дякую їм дуже.

Взагалі машини повз нас проїжджали вже дуже нагружені, з людьми, з речима. Я їм махаю, а вони руками розводять. Мовляв, не можуть підвезти.

Десь о сьомій ми були на в’їзді в Бердянськ. Нам сказали, що треба поспішати, бо скоро комендантська година, і нас не пустять в місто. Ми зловили попутку, зупинився чоловік, на задньому сидінні донька. Вони нас забрали до себе, поселили, дали постіль, нагодували, напоїли. Ще й зранку дали з собою бутербродів і відвезли на цей п’ятачок, щоб ми могли їхати далі. Я дуже вдячна цим чудовим людям.

Ми потопали по трасі в бік Мелітополя. Бо на Запоріжжя, нам сказали, не пропустять через бойові дії. Топали, мабуть, години дві. Потім нас наздогнав хлопець на машині, який возить з Бердянська в Мелітополь продукти. Підвіз нас. Йому теж величезне дякую. Я намагалася йому грошей дати, але він не взяв з нас нічого, сказав, що нам потрібніше.

Так ми дісталися Мелітополя. Там вже ловив інтернет «Київстар». Я почала шукати, як доїхати до Запоріжжя, тому що пішки туди пройти важко – багато блокпостів, і на них можна простояти кілька днів. Ночувати в полі з дитиною не хотілося.

Подруга мені скинула номер людей, які возять. 300 доларів з людини за те, щоб виїхати. Хоча там 100 км максимум. Я розумію, що важка дорога і все таке, але в мене не було таких грошей. І це для мене дуже багато. Наступний номер – вже 3000 грн, а за дитину грошей взагалі не взяли. Класні хлопці, дякую їм. Вони живуть в селі, все зруйновано, роботи нема. Тому займаються цим, щоб вижити і прогодувати свої родини.

Ми доїхали до блокпоста і стали у величезну чергу. Ми в ній були 180-якісь. Простояли до вечора, потім всю ніч. А зранку російські військові нас розігнали і сказали, що нікого не будуть пропускати кілька днів.

- Це був блокпост біля Василівки?

- Так.

А вночі, близько третьої, російські військові, виїхали з «Градом» і почали палити в бік позицій наших військових. Всі повибігали, кричать. А я очі відкрила і думаю: «Головне, щоб не в мене. І головне, щоб наші хлопці не відповіли – бо тоді попадуть прямо по нам».

- Наші не відповіли?

- Звісно. Вони ж знають, що це провокація, що на блокпосту черга, і якщо відповісти – то прилетить по людях. І росіяни це прекрасно знають, тому вони це й зробили.

Мені на наступний ранок дівчинка з сусідньої машини каже: ну в тебе й залізні нерви, ми всі повибігали з машин, а ти спиш. Я кажу: а що, від долі не втечеш. Я так вже втомилася бігати, ховатися по підвалах… Нічого не боюся. Головне, щоб якщо прилетіло, то вже щоб вже навєрняка.

- А як син все це переносив?

- Стійко. Навіть мене заспокоював, коли я плакала. Я розумію, що в нього вже це накопичується і колись, можливо, проявиться. Інколи вночі може крутитися і схлипувати. Але так виду не показує. Стійкий хлопець.

Іти було важко. І в машині спати, замерзли страшно вночі.

Хлопці, з якими ми їхали, нас не кинули. Зранку відвезли нас в село, яке називається Терпіння, поселили там в будинку сестри одного з них, вона виїхала. Люди нам приносили і картоплю, і зелень, і цибулю.

Через два дні знову почали пропускати, і ми поїхали далі. На одному з блокпостів нас зупинили, знову все перевіряли, переривали телефони. В когось знайшли новини про Україну і змусили заплатити.

- Заплатити гроші за те, що в телефоні новини про Україну?

- Так. Хотіли чотири тисячі, але їм дали дві.

- А як вони це пояснили взагалі?

- Та ніяк, “такое не можна”. Хто буде сперечатися з людиною, в якої автомат? А це ще й кадирівці були, з якими розмовляти взагалі марно.

Ще на блокпостах видаляли всі фотографії розбитого Маріуполя – якщо їх не видалили раніше на фільтрації. Всі фотографії, які пов’язані з містом, з бойовими діями. І теж сперечатися марно.

- Тобто у вас немає фото вашого розбитого будинка? Як же ви подасте на компенсацію?

- Мабуть, ніяк. Фото немає, все видалили.

Коли ми нарешті доїхали до українського блокпоста, малий побачив прапор України в одразу заснув.

Вночі ми дісталися Запоріжжя. Наша машина заглохла, нас тягнули на буксирі – той ще квест. Але не покинули нас, довезли. В Епіцентрі, де штаб гуманітарної підтримки, нас нагодували, напоїли, поселили. Я купила квитки в Київ, тут живе мій брат.

Скільки років ви пропрацювали на «Азовсталі»?

Я працювала і на комбінаті Ілліча, і на Азовмаші, і на Азовелектросталі. Конкретно на «Азовсталі» 6 років.

Ходять чутки, що росіяни збираються її зносити, а от Ілліча – відбудовувати. Ще ходять чутки, що вони наймуть китайців, і ті зроблять Маріуполь містом мрії. Тільки коли це буде, неясно.

- І чиєї мрії.

- Отож. Це все просто смішно.

Я ж бачу, як вони ставляться до людей, як ми їм насправді «потрібні». Думаю, що Маріуполь стане як «ДНР», буферна зона, де нічого не буде. А люди будуть знаходиться у підвішеному стані.

- А якби раптом дійсно відбудували?

- Я б там не жила, у будь-якому випадку.

- Останні новини – росіяни відкривають в Маріуполі садочки і школи. 

- Так, ті, які вони не зруйнували. Поки ми були в Маріуполі, вже відкрилась школа біля нас. Але я свою дитину не повела. Вчитися в російській школі мій син точно не буде. Хоча багато людей повели – ті, хто збирається там лишатися.

Якось їхали з сусідами в машині – за продуктами, і піймали «ДНРівське» радіо. Вони там таке розказували, що в мене кров з вух лилася всю дорогу. Якась жінка говорила, що от нам не дозволяли розмовляти російською, нас тут мучали, ледь палками не били за російську мову. А тепер, після “звільнення”, нарешті можна. Це така маячня! У нас російськомовне місто, були російські класи в школах, всі говорили тією мовою, якою хотіли. (Інтерв’ю записувалося російською –LB.ua).

Як можна так брехати? Навіщо це все? Ну це вони своїм людям, росіянам, так пояснюють, нащо вони нас “звільнили”. Від чого звільнили? Від роботи? Від квартири? Від нормального життя? Дякуєм дуже.

- У січні-лютому у вас не було передчуття війни? Кияни слухали всі ці заяви закордонних лідерів і дуже тривожилися. А мої друзі-маріупольці, які вже пережили окупацію в 2014, лишалися спокійними.

Те, що було в 2014 році – це дитячі іграшки порівняно з тим, що зараз. Тоді один танк у місто заїхав, раз пальнув у центрі, і все. Ну ще був мітинг тих, хто за «ДНР». Було страшно, але й сприймалося як жарт.

Зараз… мені досі важко повірити, що все це сталося. Але доводиться, коли йдеш по вулиці і бачиш зруйновані будинки. Деякі будинки стоять, а одного під’їзда повністю нема. Деякі, як будиночок для Барбі – нема однієї стіни, і все всередині видно. Можна подивитися, як жили люди.

Є повністю вигорілі будинки, чорні, крізь них дме вітер. Нічого там не залишилося.

Люди вискакували з квартири в капцях і піжамі, з паспортом в руках. У багатьох нема взагалі нічого. Що їм тепер робити?

- Маріуполь зараз на вустах в людей по всьому світу. Ви відчуваєте підтримку?

- Моральну – так. Коли ти говориш, що ти з Маріуполя, то люди намагаються якось допомогти. От сьогодні я купляла в кафе бутерброди, і мені, як дізналися, що я з Маріуполя, зробили ще безкоштовно каву і подарували чашку з котиками. Це дуже мило.

Від держави поки допомогу не отримали, ще чекаємо. Шукаю роботу, бо потрібно знімати квартиру.

Але моральна підтримка є, багато хороших людей. Стільки людей нам в дорозі допомагало. Я дуже їм вдячна.

Фото: Маріуполь; Фото: Telegram/Маріупольська міська рада

«Аргумент» [3]

На цю тему:

• Женуть у табір на Далекий Схід: як українці через допити, фільтрацію й фсб тікають з росії [4]
• Окупанти вже не забирають тіла з-під завалів у Маріуполі, а руйнують будинки і вивозять на смітник (ВІДЕО) [5]
• У Маріуполі дістали шість тіл з-під уламків будинку, який розстріляв танк рф заради зйомок пропагадистського відеоконтенту [6]