«Стратегія дикобраза»: Україну переводять на ізраїльську оборонну модель

З України хочуть зробити другий Ізраїль. Фортецю, що наїжачилася «голками дикобраза». Країну, будь-якої миті готову дати відсіч ворогу.

Про це йдеться у статті видання ZN.UA [2].

Як раніше писало [3] ZN.UA, оскільки члени НАТО не готові нині приймати нашу країну до свого клубу, побоюючись прямої конфронтації з ядерною Росією, західні партнери пропонують Україні гарантії безпеки, які діятимуть до її вступу до Альянсу.

Нині відбувається обговорення, в якій формі їх презентують на саміті НАТО у Вільнюсі або після нього. Один із варіантів гарантій — пропозиція розпочати переговори про вступ України до ЄС уже в грудні. Другий — надати гарантії, подібні до тих, які Ізраїль має від США, й поставляти Україні зброю та технології. У Києві також хочуть підписати багатосторонню угоду, яка передбачає військово-політичні дії підписантів у разі, якщо в майбутньому РФ знову нападе на нас.

За словами глави ОП Андрія Єрмака, Україна хотіла б бачити певний мікс між «Київським безпековим договором» і двосторонніми угодами, подібними до укладених між США й Ізраїлем. Іще восени минулого року ZN.UA писало [4] про рекомендації щодо майбутнього «Київського безпекового договору», підготовлені робочою групою з питань міжнародних гарантій безпеки для України. А що собою являє ізраїльська безпекова модель? У чому її особливість?

«Архіпелаг» безпеки Ізраїлю

Ізраїльська модель — це аж ніяк не двосторонній американо-ізраїльський договір про взаємну оборону. Такого договору між цими країнами немає, й американці не підуть пліч-о-пліч із ізраїльтянами воювати за ізраїльську державу в разі агресії проти неї. Нагадаємо, головний принцип таких пактів про взаємну оборону: напад на будь-яку країну-учасницю угоди розглядається як напад на всі країни-учасниці.

Є декілька причин, через які в ізраїльтян немає «парасольки», котру свого часу Вашингтон надав японцям і південним корейцям. Ключові з них: двосторонній договір про взаємну оборону означає серйозні ризики для безпеки Сполучених Штатів, загрозу інтересам Вашингтона в Близькосхідному регіоні. США також ураховують схильність ізраїльського керівництва ініціювати військові інтервенції до сусідніх країн, зокрема Лівану та Сирії.

Тому в Сполучених Штатах немає навіть дебатів про перехід до тіснішого військового співробітництва з Ізраїлем. Ізраїльська безпекова модель — такий собі «архіпелаг», що складається з безлічі «острівців» міжурядових угод про військово-технічне співробітництво з постачання зброї та передових технологій, а також фінансування ізраїльських проєктів зі створення нових різновидів озброєння.

Найперший документ Вашингтон і Тель-Авів підписали ще 1952 року — угоду про надання допомоги для взаємного зміцнення безпеки. Відповідно до неї Ізраїль здобув право на економічну та військову допомогу США. Водночас ізраїльтяни можуть використовувати американське обладнання для забезпечення власної оборони.

В 1970–1980-х роках Ізраїль і США підписали ще низку документів, які розширюють межі співробітництва двох країн у сфері торгівлі й оборони, дипломатії та розвідки. З 1976 року Тель-Авів є найбільшим одержувачем щорічної американської допомоги у вигляді грантів, постачання військової техніки на пільгових умовах, а також створення фондів із підтримки досліджень і розробок. Лише Ірак і Афганістан певний час випереджали Ізраїль за обсягом американської допомоги. А тепер пальма першості — в України.

Так, 2001 року, після підписання меморандуму про взаєморозуміння обсяги американської військової допомоги Тель-Авіву було збільшено до 2,4 млрд дол. на рік. 2007 року було підписано договір про військову допомогу терміном на 10 років, який включав допомогу в розмірі 30 млрд дол. А 2016 року Вашингтон і Тель-Авів підписали нову угоду — Меморандум про військову допомогу Ізраїлю на 2019–2028 роки, згідно з яким американці надавали ізраїльтянам 38 млрд дол. на десять років.

Окрім фінансової допомоги, Сполучені Штати реалізують в Ізраїлі кілька програм військового постачання.

Так, програма військового постачання іноземним державам передбачає продаж через уряди США й Ізраїлю американського військового обладнання, надання послуг і організацію навчань. У межах цієї програми було продано Тель-Авіву 20 винищувачів F-35: сума укладеної 2010 року угоди становила 2,75 млрд дол., і її фінансування було повністю покрито американською військовою допомогою. Американці також надали Ізраїлю 502 млн дол. на створення «Залізного купола».

Є ще програма прямого комерційного постачання, коли угоди укладають не між урядами, а між американськими корпораціями й урядом іншої держави. За умовами цієї програми американські компанії одержують від міністерства оборони ліцензію на експорт зброї, що дає їм змогу прямо домовлятися про постачання обладнання із зарубіжними покупцями. За цією програмою США поставили Ізраїлю озброєнь на суму до 20 млрд дол.

Програма передавання зарубіжним країнам надлишкової військової техніки передбачає безоплатне передавання Ізраїлю або продаж за істотно заниженою ціною (на 50–80%) застарілих і надлишкових озброєнь. До 2001 року в межах цієї програми зброю передавали переважно безкоштовно. Наприклад, 1999 року Ізраїль одержав від США 20 реактивних двигунів для винищувачів, 10 тис. 105-мм снарядів, два батальйонних командних пункти для ЗРК Hawk.

Водночас кошти з військової допомоги Тель-Авів має витрачати здебільшого на придбання американської військової техніки, запчастин, боєприпасів. Лише невелику частину грошей — близько 25% — Вашингтон дозволяє реалізувати в Ізраїлі на особливо обумовлені проєкти. Зокрема, на будівництво авіабаз (Увда й Рамон), кількох піхотних навчальних військових баз тощо. Проте право витрачати четверту частину американської допомоги на території Ізраїлю є безпрецедентним, оскільки жодна інша країна не має такого привілею. Так само як і права укладати контракти безпосередньо з американськими компаніями, оминаючи міністерство оборони США.

Попри тісні американо-ізраїльські зв'язки в сфері безпеки, США виступають проти спроб реекспортувати свою військову допомогу третім країнам. Наприклад, Вашингтон заблокував угоду щодо придбання Індією систем ПРО Arrow з огляду на те, що в системі використано американські розробки. Для контролю над реекспортом 2005 року було підписано договір, що передбачає консультації Вашингтона й Тель-Авіва в разі можливого постачання Ізраїлем «чутливого озброєння» третім країнам.

Для безпеки Ізраїлю багато значить перебування на його території складів американської зброї. Розміщувати в цій країні стратегічні запаси зброї Вашингтон почав із 1990 року. Відповідно до домовленостей, Ізраїль із дозволу США може одержати доступ до цієї зброї, якщо буде потреба. Востаннє Тель-Авів удавався до використання запасів із американських військових складів 2006 року під час Другої ліванської війни.

Окрім військової допомоги, Ізраїль також одержує від Сполучених Штатів економічну допомогу у вигляді гарантій на позики.

Чи вистачить сил у «дикобраза»

Отже, двосторонні американо-ізраїльські угоди є не стільки гарантіями безпеки, скільки механізмом, що зміцнює обороноздатність Ізраїлю. Але чи буде життєздатною ізраїльська модель для нашої країни? Пропонуючи Києву цей формат безпеки, нашим західним партнерам слід пам'ятати не тільки про те, чим подібні дві країни (а це наявність ворогів, що геть відмовляють українцям та ізраїльтянам у праві на існування), а й про те, чим вони різняться.

Ізраїль має сильну економіку та ядерний арсенал, еліту, консолідовану навколо питань безпеки, й населення, яке, на відміну від українського, практично поголовно проходить службу в армії і здебільшого готове захищати свою країну. Його ворогами є терористичні організації й деякі країни Близького Сходу, чия військова міць поступається ізраїльській. Водночас ворогом без'ядерної України, яка зазнає серйозних проблем у сфері економіки й тримається на плаву багато в чому завдяки іноземній допомозі, є країна з ядерною зброєю, великим промисловим потенціалом, значними природними й людськими ресурсами. І українські можливості вичерпуються швидше, ніж російські.

Ізраїльська модель викликає багато запитань. Наприклад, чи вистачить у нашої країни людських і фінансових ресурсів для її реалізації навіть з урахуванням масштабної військової підтримки з боку Заходу?

Щоб протистояти російській військовій машині, Україні, яка не є учасником колективної системи оборони, слід перевести економіку на модель, у якій буде закладено значні витрати на сектор безпеки й оборони, створити мобілізаційну систему, в якій служитимуть усі громадяни. Перебуваючи в режимі постійної бойової готовності, треба буде десятиліттями утримувати на постійній основі 300–400-тисячну професійну армію й платити їй гідну зарплату. З огляду на стан нашого бюджету й демографію, малоймовірно, що українська держава зможе собі це дозволити.

Чи готові наші партнери щороку вкладати десятки мільярдів доларів у те, щоби Україна могла утримувати сотні тисяч військовослужбовців? Якщо так, то як довго і в яких обсягах готові виділяти гроші на нашу оборону? Адже у випадку з Україною суми значно перевищуватимуть ті, які США виділяють Ізраїлю. Водночас у Києві мають враховувати негативні наслідки залежності від зовнішньої фінансової та військової допомоги й постійної загрози її зменшити.

Зрештою, пропонуючи Україні ізраїльську модель, чи готові на Заході закрити очі й дозволити нам мати ядерну зброю так, як це було зроблено у випадку з Ізраїлем? Як засвідчили результати соцопитування Центру Разумкова, половина громадян — за відновлення українського ядерного арсеналу. Водночас 52% опитаних українців уважають, що ТЯЗ стримуватиме Росію, а 48,5% — що утримуватиме від можливих ворожих кроків інші сусідні країни. Але на Заході бояться появи ще однієї ядерної держави.

Ізраїльський шлях не є ідеальним для України й загрожує нам серйозними ризиками. Безперечно, для безпеки нашої країни оптимальним варіантом була б участь у системі колективної оборони — НАТО: двосторонні угоди зі США про постачання зброї не замінять нам п'ятої статті. Без членства в Альянсі ізраїльська модель дає змогу хоч якось убезпечити себе, зміцнюючи свою обороноздатність. Важливо, щоб ця модель була проміжним етапом на українському шляху до членства в НАТО, а не скасовувала його.

«Аргумент» [5]

На цю тему: