Тімоті Снайдер: Україна може виграти цю війну

Важная новость

Захід має усвідомити таку перспективу – бо результат війни цілком може залежати від його спроможності зробити це

Про це пише відомий історик Тімоті Снайдер у своїй статті Ukraine Can Win This War [2] у Gazeta Wyborcza, переклад якої опублікувало видання ZBRUC.eu [3].

Україна може виграти цю війну

Україна, принаймні на мою думку, здатна перемогти в цій війні. Але зважаючи на природу її слабких місць, особливо в економічній площині, Україна є вразливою до мінливості нашого сприйняття цієї війни.

Про що насправді йдеться у російсько-українській війні? Вона не про нацистів, нуклеарну зброю чи НАТО – вона про суверенність та виживання. Тепер я переходжу до питання про те, що відбувається на полі бою.

На мою думку, відбувається те, що Росія програє.

Рішення Росії вторгнутися в Україну було злочинним – але було також і помилковим. Будь-якому уряду визнати таке важко (ми все ще чекаємо оцінки краху Америки у війні в Іраку). Але особливо важко для тирана, чия влада тримається на його іміджі сильної людини з непомильним судженням. Росія досягла тієї стадії війни, коли вона воює, бо не воювати було би соромно. Вона швидко досягла цієї стадії.

Війна закінчиться тільки тоді, коли Путін усвідомить, що Росія її програє – у тому сенсі, що він усвідомить загрозу його особистому становищу. Іншими словами, це не просто баланс територій утримуваних чи втрачених або втрат зазнаних чи завданих, а політична кон’юнктура, яку важко точно вловити. Найімовірніше, російська поразка виглядає як такий темп українського наступу на полі бою, який змінює настрої в Росії та створює видиму напругу в російській державі, тим самим змушуючи Путіна змінити свій наратив. Чи це можливо?

Звичайно, змінити свій наратив Путін може. Він робить це весь час. Властиво, він так править. Він недавно змінив свій наратив, коли вторгся в Україну і не досяг своїх цілей. Перехід від «вторгнення в Україну неможливе» до «вторгнення в Україну неминуче» в лютому цього року відбувся з орвеллівською стрімкістю. Цей наратив він міг би зреверсувати знову (якщо до того часу ситуація не вийде занадто далеко з-під контролю). Але він не змінить свого наративу, аж доки не буде змушений цього зробити – і тільки український успіх примусить його до цього.

Чи можливо, щоб українці набрали необхідний темп на полі бою? Я думаю, що це цілком ймовірно – але спочатку хочу, щоб усвідомилося дещо дуже важливе. Війни передбачувано непередбачувані. Вони відбуваються в часі та на місцевості, у тілах і в головах, у сферах, які важко охопити на картах чи в підручниках, і якийсь несподіваний розвиток подій може втрутитися під якимось дивним кутом і все змінити.

Однак я вважаю за найбільш імовірне, що Україна виграє цю війну, з огляду на сім основних факторів, що, як правило, визначають форму збройних конфліктів: час, економіка, логістика, ландшафт, режим бою, етос і стратегія. У випадку цієї війни ми також маємо взяти до уваги і джокер міжнародної громадської думки.

Обговорюючи кожен із факторів, також поясню, як справа може обернутися не так, як я очікую, що зробить перемогу росіян більш імовірною. Тоді ви можете скласти власну думку щодо моєї оцінки. Мої міркування про все це походять із кількох джерел: моя лектура військової історії протягом десятиліть і моя увага до російських та українських джерел, за якими я відстежую цю війну. Читачі, можливо, захочуть порівняти те, що я кажу, з висновками властивих військових істориків – Лоуренс Фрідмен був би добрим початком.

Час. Росія розраховувала на швидку перемогу. Коли швидкої перемоги не досягнуто, а ворога не принижено, тоді час бере своє і в гру вступають інші непередбачені фактори. Що довше триває війна, то більше зникають переваги, які має (або здається, що має) більша держава.

Економіка. Народне господарство Росії є значно більшим, ніж України. Незабаром почнуть проявлятися, принаймні за моєю оцінкою, санкції проти Росії, оскільки українська армія почне демонструвати технологічну перевагу, з якою Росія не може зрівнятися без (санкціонованого) імпорту.

Росія зробила багато чого, щоби зруйнувати українську економіку. Але Україну підтримує західна економічна потуга, яка затьмарює обидві економіки разом узяті. Під час Другої світової війни не лише Британія, а й Радянський Союз залежали від американської економіки (урок, який росіяни активно забувають). У цій війні американська та європейська економічна потуга на боці українців.

Але економіка залежить від політики. Щоб вона відігравала вирішальну роль, уряди (особливо уряд у Берліні) мають бути готовими використовувати свою економічну потугу творчо та швидко, у спосіб, який був би неприйнятним у мирний час.

Німецьким лідерам треба менше думати про створення німецької армії за п’ять років, а більше про те, що можна відправити в Україну за п’ять тижнів і що можна побудувати для України за п’ять місяців.

Найсолідніші економіки в історії світу мають довести, що вони можуть планово виробляти, наприклад, артилерійські знаряддя та снаряди (Польща, здається, це зрозуміла).

Логістика. Україна веде війну на власній території, що дає їй матеріально-технічні переваги. Солдатів і припаси не треба транспортувати на великі відстані. Українці у військовій формі переважно можуть розраховувати на підтримку місцевого населення та місцевих громадських організацій.

На північному театрі військових дій у лютому та березні, коли Росія вторглася з Білорусі й безуспішно намагалася захопити Київ, російська логістика була катастрофічною. Тепер на Донбасі Росії з логістикою простіше, бо східна Україна межує з Росією, а на південь України можна дістатися з підконтрольних Росії Криму і Чорного моря. Але ці комунікації можна підважити і навіть розірвати за допомогою відповідної зброї.

Ландшафт. Я не можу не відзначити, що Росія не змогла повністю скористатися перевагами порівняно сприятливого рельєфу південно-східної України у травні та червні – в той час, коли Україна ще не розгорнула великої кількості отриманої від партнерів далекобійної зброї. На півночі російським військовим доводилося мати справу з природними перешкодами, такими як пагорби та ліси. На південному ж сході цього не було – і все-таки просування Росії було дуже повільним. А вже тепер ця зброя прибуває.

Режим бою. Російські солдати не люблять зближуватися з українськими солдатами. Російська війна залежить від артилерії, від вбивства з великої відстані. Росіяни обстрілюють позицію до невпізнання, а потім захоплюють руїни. Це вбиває мирних жителів, знищує міста і перетворює цілі регіони на пустелі, але нікого в російській системі це не хвилює. Балістика зводиться до певної математики, і донедавна росіяни мали перевагу: більше артилерійських систем, більше снарядів, позиції поза досяжністю.

Але коли російська перевага в артилерії зникне, війна змінить характер. Україна зараз отримує високоточну зброю великої дальності дії для ураження російських складів боєприпасів. Росія може пристосуватися до цього – але лише уповільнивши постачання боєприпасів і, отже, вогонь артилерії. Якщо триватимуть поставки відповідної зброї, то незабаром Україна зможе диктувати спосіб ведення бойових дій. Росіяни навряд чи будуть добре воювати, якщо їм доведеться зійтися у ближньому бою. Якщо Україна отримає перевагу в артилерії, ми зможемо побачити повільний відступ росіян, оскільки командири виявляться нездатними зосереджувати війська для ближнього бою.

Етос. Я хочу вжити тут «етос», а не «моральний дух», оскільки те, що я маю на увазі, має глибші основи, ніж настрій, який може змінюватися і змінюється з дня на день.

Зрештою, росіяни завжди можуть відступити до Росії – і складається враження, що багато з них цього хочуть. У певний момент російські командири можуть цілком резонно сказати своєму цивільному начальнику, що вони мають багато інших обов’язків за межами України. У відеороликах, як я чую, російські командири, здається, дійсно не знають, чому вони в Україні. Російські солдати, по всьому судячи, разом із російськими військовими блогерами не відрізняються високою мотивацією. Перехоплені телефонні розмови (очевидно, вибіркові) свідчать про сили, які раді грабувати, але не наступати.

Ні російське керівництво, ні російське населення, схоже, не дуже переймаються десятками тисяч убитих і покалічених російських солдатів, але самі солдати переймаються тим, щоб повернутися живими.

Натомість українцям відступати нікуди. Країна, яка їх атакує, має лідерів, які відкрито погрожують їх знищити. Українські солдати часто мають дуже чітке уявлення про те, що відрізняє їхню країну від Росії. Вони знають, за що воюють.

Стратегія. Первісне російське вторгнення ґрунтувалося на хибних припущеннях Путіна: що українська держава певним чином нав'язана ззовні або елітами і що український народ вітатиме її знищення та прийме російських солдатів як братів. Російські «резони» ведення війни не торують шлях до перемоги – вони торують шлях до звірств: офіційна лінія далі полягає в «денацифікації та демілітаризації», як недавно наголосив їхній міністр закордонних справ, – що означає знищення або приниження людей, яких росіяни асоціюють з українською нацією та державою. Проте «денацифікація та демілітаризація» можуть лише визначати те, як ведеться війна, а не те, як вона закінчиться. Війна змінила українську націю і державу, але не на користь Росії. Війна їх утвердила.

Протягом останніх двох місяців Росія намагалася оточити частину української армії на Донбасі, що в основному провалилося. Вона захопила певні території в реґіоні (в Луганщині та Донеччині), але небагато. Луганська область зараз повністю або майже повністю під контролем Росії, але близько половини Донецької області – ні. Більшу частину території, яку Росія окупувала під час цієї війни, вона захопила в перші чотири тижні – справді, якщо почати відлік із кінця березня, Україна повернула більше території, ніж втратила (більшу частину на північ від Києва, трохи навколо Харкова та Херсона плюс острів Зміїний).

Сергій Шойгу, російський міністр оборони, нещодавно закликав до більш інтенсивних російських атак «на всіх напрямках» – але незрозуміло ні що це означає, ні як це буде досягнуто, ні чи це зводиться до стратегії. Як і Путін, Шойгу не має військової кваліфікації; він радше фахівець із піару.

На даний момент російський план виглядає так: зруйнувати українську економіку, стероризувати цивільне населення ракетними ударами по містах, припинити постачання енергоносіїв європейцям, заморити голодом африканців і азіатів, заблокувавши експорт продовольства –і сподіватися, що якимось чином усі страждання обернуться на користь Росії. Іншими словами, більша частина російської стратегії війни в Україні полягає у здійсненні блокади світу однією країною.

Український план, наскільки я можу припустити, полягає в тому, щоб захистити фізичне і соціальне існування України – зусилля, які увінчалися успіхом, – і контратакувати, щоб відвоювати родючі землі та стратегічні території на півдні (Херсонська область), що також розірвало би російські лінії постачання та будь-які залишки образу російської непереможності в російській свідомості.

Думаю, що стратегія має менше значення, ніж інші фактори, і менше, ніж люди зазвичай думають, але більш взаємоузгоджені цілі дають певну перевагу. В цьому пункті цілі України більш узгоджені.

Джокером є громадська думка. Опитування громадської думки в Росії свідчать про значну підтримку війни, але це виглядає як нетривка підтримка. Досі з російської сторони гинули азіатські солдати російської армії, бідняки в російської армії та мобілізовані росіянами громадяни України. Росіяни ж у містах більш-менш можуть спостерігати за війною як за телешоу. Ця поверхнева телевізійна підтримка не означає бажання воювати.

Путін схожий на західного лідера в одному сенсі: він боїться мобілізувати своє населення на війну, бо війна має бути медійною подією або видовищним спортом. Росія докладає чимало зусиль, вербуючи людей воювати в Україні без особливого шуму з цього приводу – щоб уникнути видимості, що відбувається щось подібне на мобілізацію.

Ця російська м’яка підтримка може змінитися, якщо зміниться характер війни, – і Путін, здається, це розуміє. Його чутливість до російської громадської думки також свідчить про те, що в разі необхідності він би гнучко відреагував на поразку в Україні.

В Україні громадська думка значно твердіша. Війна – це реальність, а не видовище. Президент і збройні сили надзвичайно популярні. Здається малоймовірним, що це зміниться в найближчі місяці.

Що може бути найважливішою змінною цього літа – це громадська думка в Європі та Північній Америці. Російській пропаганді не вдалося переконати більшість населення у виправданості її агресивної та руйнівної війни. Вона значною мірою відмовилася від трьох «Н»: нацистів, нуклеарної зброї та НАТО, з яких розпочала свою пропагандистську кампанію. Краще пропагандисти впоралися з поширенням ідеї про те, що Україна чомусь не може перемогти або що війна може бути якимось чином припинена, якщо Захід припинить постачати зброю.

Війна показала, що українська держава (чи дійсно українське громадянське суспільство) є значно стійкішою та функціональнішою, ніж хтось міг би собі уявити. Україна, принаймні на мою думку, здатна виграти цю війну. Але зважаючи на природу її слабких місць, особливо в економічній площині, Україна є вразливою до мінливості нашого уявлення про війну.

Найкоротший шлях Росії до перемоги – і, можливо, її єдиний шлях до перемоги – полягає в тому, щоб переконати нас, що Україна не може перемогти (або що війна якимось чином є виною України – і що вона якимось чином припиниться, якщо ми відвернемося).

Наша робота незрівнянно легша, ніж українська. Українці мають демонструвати рішучість у кожній сфері. Усе, що маємо зробити ми, щоб побачити речі такими, якими вони є, – проявити трохи терпіння та підтримати демократію, яка зазнає нападу, відповідним ставленням та відповідною зброєю. Результат війни цілком може залежати від нашої спроможності зробити це.

«Аргумент» [4]

На цю тему: