Том Купер: В чому секрет успіху української ППО

Важная новость

Про вирішальний фактор для ефективності ПС ЗСУ пише [2] відомий воєнний експерт Том Купер.

Переклад статті містить видання Тиждень [3].

У дописі від 30 травня Том Купер пише, що «тиха фаза» наземної війни добігає кінця, проте, тим часом, точиться запекла війна в повітрі. Ми не перекладали першу частину його звіту, оскільки там, головним чином, перераховано численні удари російських ракет по українських містах, що ми й так усі знаємо й переживаємо зараз.

Поміж тим, Купер згадує про два нафтопроводи в тверській та псковській областях, вражені 25 травня українськими [хоча це не підтверджено – ред.] безпілотниками; враження російського корабля, на цей раз уже точно, випущеними українцями ракетами Storm Shadows, внаслідок чого, як пишуть в російських мережах, загинуло 250 осіб; про те, як українці методично збивають російські безпілотники й знищили за останні кілька днів три ворожі установки ППО та великий склад боєприпасів.

Далі – пряма мова автора:

«Всі заяви з обох сторін не варто приймати без застережень. Можливо, українська протиповітряна оборона дійсно «збиває все, що трапиться», але це, звичайно, не так просто, як може здатися, та й росіяни не «постійно промахуються». Навпаки: коли вони стріляють, то «зачіпають». Також, слід мати на увазі, що багато українців не сплять уже приблизно п’ять ночей [насправді йдеться про 17 ночей у травні – перкл.]: їм радять йти в укриття, щоразу, коли звучить сигнал повітряної тривоги, (хоча багато хто досі ігнорує цей заклик). Очевидно, це створює сильний психологічний тиск.

Тим не менш, йдеться не про якусь російську зброю, що належить до класу «супер-турбо Wunderwaffen», як часто стверджують (росіяни, піарники пуддинга [так автор називає путіна – перекл.], чи всілякі відомі генерали НАТО, труппенінспектори чи путінофани за кордоном). Наприклад, виявилося, що «кінжал» летить набагато повільніше на кінцевій фазі, ніж заявлені «10 Махів», і має мінімальну маневреність. Причини полягають у поєднанні його твердопаливного ракетного двигуна (який не можливо легко вимкнути або приглушити) із недосконалими системами керування (нездатними забезпечити можливість робити різкі повороти, наприклад).

Ось чому з 16 травня росіяни намагаються виснажити українську протиповітряну оборону, здійснюючи одночасні атаки кількома різними системами озброєння (шахеди, крилаті ракети, «іскандери», С-300, С-400 і «кінжал»), до того ж краще скоординованим способом, ніж раніше. В інших випадках вони піддають окремі частини України (передусім Київ) багатогодинним ударам шахедів, щоб «заморозити» об’єднану систему ППО в одному положенні (запобігти її повторному розгортанню), змусити її увімкнути свої радари та зенітно-ракетні комплекси та таким чином дізнатися про їхнє точне місцезнаходження, у свою чергу, це дозволяє атакувати українські позиції ППО додатковими ракетами або ПЗРК. Завдяки таким операціям росіяни також перешкоджають ПС ЗСУ перерозгорнути частини своїх ЗРК у «штурмовому режимі» проти своєї тактичної авіації.

Дехто може зробити поспішні висновки, на основі українських заяв про те, що MIM-104 Patriot збиває 100% всього, що трапляється на його шляху, ніби ця система має вирішальне значення для високого рівня перехоплення російських ракет. Це створює враження ніби «Патріот все збиває» і «Окрім Патріота нічого не має значення». Щось дуже нагадує “Всесильне Вундерваффе”.

…що, якщо по правді: абсолютно не відповідає дійсності.

Вирішальним фактором для ефективності ПС ЗСУ є їхня здатність опрацьовувати широкий спектр даних та об’єднувати засоби враження в єдину інтегровану систему протиповітряної оборони, а також узагальнювати доступні розвідувальні дані про діяльність противника та інформацію про ракети, які наближаються. Наприклад: отримати «інтегроване розвідувальне та радіолокаційне зображення» західної та південної Росії, передане їй НАТО, а потім «інтегрувати», «злити» або «об’єднати» цю інформацію разом із інформацією, отриманою з власних радарів, щоб отримати гарне розуміння про те, з яких напрямків та яку атаку очікувати, – ймовірно, ще за кілька годин до того, як це насправді відбудеться.

Такий підхід важливий ще й враховуючи той факт, що, наприклад, бомбардувальна авіація російських ВКС регулярно задіює більше бомбардувальників, ніж насправді необхідно для запуску (відносно) невеликої кількості Х-101 і Х-555.

Наприклад: один бомбардувальник Туполєв Ту-95МС може нести максимум 8 ракет Х-101 (на чотирьох двомісних пускових установках під крилами). Крім того, він може нести 6 ракет Х-555 на роторній пусковій установці всередині бомбового відсіку. Таким чином, всього двох вистачило б для випуску 16ти Х-101 або 12ти Х-555. Однак росіяни регулярно відправляють шість і більше Ту-95 в один політ – щоб випустити 12-16 ракет.

Вони роблять це з кількох причин.

По-перше, Ту-95МС – це старі літаки, і росіяни остерігаються, що якийсь із них у польоті може зазнати технічної несправності, яка не дозволить йому випустити свої крилаті ракети. Крім того, якщо завантажити всі вісім Х-101 або дванадцять Х-555, це створює додаткове навантаження на сам літак. Таким чином, завантажуючи меншу кількість ракет на літак, вони зменшують його знос. Також вони запускають так звані «аерозапаски»: літаки, екіпаж яких проінструктований завершити місію (озброєний «лише» 2-4ма ракетами) у випадку, якщо один із основних екіпажів, котрим фактично доручено завдати удару, змушений буде перервати свій політ.

По-друге, росіяни знають, що оскільки такі бомбардувальники, як Ту-95, здатні розгортати ядерну зброю, розвідка НАТО відслідковує кожен їхній рух. Повторюю, щоб наголосити: кожний – включно з такими деталями, як «було помічено переміщення літака XY з позиції A на позицію B в межах авіабази». Таким чином, росіяни розуміють, що коли і які би бомбардувальники вони б не запускали, НАТО все одно повідомить про це Україні. Чим більше бомбардувальників вони запускають, тим більше інформації НАТО надає Україні. А значить, більша кількість бомбардувальників, які «прямують» в бік України різними маршрутами, змушує ЗСУ «розосереджувати» свої ЗРК в очікуванні атак з більшої кількості різних напрямків, і це поглиблює невизначеність щодо того, коли крилаті ракети досягнуть України.

Саме в цьому контексті варто розглядати ще одну важливу деталь: за останні кілька днів і тижнів стало зрозуміло, чому пару місяців тому ЗСУ почали завдавати удари БПЛА по авіабазі (АБ) «енґельс-2» під Саратовом. «енґельс-2» був не тільки основною базою для Ту-96, але й єдиним місцем експлуатації надзвукових бомбардувальників Ту-160. А Ту-95, і Ту-160 — величезні літаки: їм не лише потрібні довгі злітно-посадкові смуги, а й надійне укриття, якого не було навіть на базі «енґельс-2». І що ще важливіше: обидва типи вимагають спеціалізованої інфраструктури обслуговування – місця для зберігання ядерної та іншої зброї та, особливо, запасних частин й обладнання для їхнього обслуговування. Цим не можна забезпечувати з «якоїсь іншої авіабази», тим більше «так легко», і точно не протягом тривалого періоду часу (читаймо, «тижні» та «місяці»): вони потребують спеціалізованої авіабази.

Авіабаза «оленья» — якраз одна з таких «баз, що спеціалізується на бомбардувальниках», нехай і розташована в рази далі від України, ніж «Енгельс-2».

Отже, попри всю «неефективність» (адже тоді українці, вочевидь, змогли пошкодити лише один чи два Ту-95 і один Ту-22), українські удари безпілотниками по авіабазі «енґельс-2» виявилися дуже ефективними: вони змусили бомбардувальну авіацію ВКС перебратися на авіабазу «оленья», що на Кольському півострові. (Кумедно, що західні ЗМІ (ось типовий приклад [4] ) нічого не зрозуміли й одразу зробили — як завжди — хибні висновки, проголошуючи це якоюсь там «загрозою» Фінляндії, Норвегії та Швеції. Насправді ж це було вимушене рішення, зумовлене українськими ударами по базі «енґельс-2»).

Власне, переміщення цих великих «тушок» із «енгельс-2» на «оленью» має ще одну «цінність»: нова база розташована значно ближче до НАТО, ніж «енґельс», тож рух російських бомбардувальників тут значно простіше відстежувати натівськими засобами збору розвідувальної інформації.

Тобто: тепер НАТО набагато краще надаватиме Україні ранні попередження, ніж тоді, коли ці літаки були на авіабазі «енґельс-2»…

Ще одна перевага (для українців), зумовлена переміщенням російського флоту бомбардувальників на «оленячу» [вимбачте! — перекл.] авіабазу — це відстань до України. Ту-95 порівняно повільні, тож після злету їм треба кілька годин, щоб дістатися позицій — зазвичай над північно-західною частиною Каспійського моря, — із яких запускають крилаті ракети. Чим довше вони летять до цих позицій — тим краще для України. Це збільшує навантаження на льотні конструкції та прискорює їхню зношеність, а в ближчій часовій перспективі — більша тривалість польоту (до якої слід додати ще орієнтовно дві години польоту крилатих ракет) допомагає ПС ЗСУ розгорнути засоби ППО на вигідніших позиціях.

…Звичайно, всі охочі мають принаймні три спроби, щоб пояснити мені, що все це не має значення…

Але сверблячка на мізинці ноги підказує мені, що це таки важливо. Бо це таки непросто: для належного розгортання комплекси ППО потребують «відкритого простору». Не тільки для «маневру» (перед запуском ракет) та розосередження складових комплексу, — щоб убезпечити їх від можливого удару, — але й, передусім, щоб мати «вільне поле запуску».

Знайти таке в межах великих міст, зазвичай, майже неможливо, якщо не рахувати таких локацій, як Міжнародний аеропорт «Київ» імені Ігоря Сікорського (пишу про нього лише для прикладу, а ще тому, що росіяни й так про нього добре знають). Велика, відкрита територія майже «в центрі міста».

(…Зараз зануди-вошколупи розкажуть мені, що «це не центр»: запевняю вас, «це достатньо близько до центру»…)

Інший важливий момент: якщо дуже спростити, комплекси ППО «найкраще» працюють на якомога меншій відстані від території, яку мають захищати: чим ближче «вісь атаки» (траєкторія, по якій наближаються ракети чи безпілотники), тим краще.

Вдалий вибір позицій комплексів ППО теж дуже важливий, адже після того, як комплекс було задіяно і проведено перший запуск, елементи комплексу не можна переміщати: хоч би якими мобільними вони були у відключеному стані, коли їх підключено й відкрито вогонь, радари відкалібровані за відповідною місцевістю (навіть якщо екіпаж дуже поспішав), а пускові установки мають зоставатися нерухомими, зафіксованими на своїх позиціях. Це особливо важливо під час захисту великих міст, що мають високі будівлі, димарі, телевежі та інші подібні конструкції: скажімо, ніхто б не хотів, щоб якась висотка утворила «сліпу пляму» в зоні спостереження радара чи одна з пускових установок «спорожнила» свій пенал по найближчій висотці «лише тому, що вона опинилася на лінії, яку цілевказання пускової вирахувало як ідеальну траєкторію перехоплення».

…Саме тому я й назвав це все «грою кутів, напрямків та відстаней». На превеликий жаль, у цій «грі» гинуть люди, а Україна зазнає все нових і нових руйнувань».

Вгорі: фото з відкритих джерел

«Аргумент» [5]

На цю тему: