"Досі я пояснював різноманітну «базу» сучасної боротьби у повітрі, а також «оголював» «саму суть» інтеграції протиповітряних систем управління та ракет «земля-повітря» – на стратегічному та оперативному рівнях. Проте перш ніж перейти до тактичного рівня, необхідно «ступити крок назад» і проговорити, які ж озброєння тут задіяні. Збираюся пояснити, чому російські ВКС застосовують свої винищувачі-бомбардувальники саме в той, а не інший спосіб, і чому ПС ЗСУ саме так, а не інакше, використовують свої наземні системи протиповітряного захисту вздовж фронту".

Про це пише [2] відомий військовий експерт Том Круз, переклад статті якого надає видання Тиждень [3].

Як я детально розповідаю в книжці «Московський покер» [4] [це англомовна книжка про російську інтервенцію в Сирію 2015-2017 рр. – перекл.], у Сирії російські «воздушно-космические сильі» (ВКС) застосовували масовані удари своїх винищувачів-бомбардувальників, «з прицільної відстані, наче тренуючись у мирний час». Вони, перш за все, атакували визначені, фіксовані цілі, координати яких були введені наперед у навігаційну систему атаки (nav/attack) кожного літака. Винищувачі-бомбардувальники ВКС завдавали ударів на швидкості 600-800 км/год. і з висоти 5000-6000 метрів. І хоча пропагандистська машина «пудінга» розхвалювала свої «просунуті», «високоточні» інтелектуальні ракети «з супутниковим наведенням», насправді 99% боєзарядів, які вони використовували, були просто бомбами «вільного падіння» або хіба кластерними бомбами, які на Заході називають «тупими».

Насправді, жодних інших і не треба було, адже сили, що протистояли там росіянам, узагалі не мали засобів боротися з літаками, що діяли на такій висоті: максимум, що могли їм протиставити сирійські повстанці, це хіба пригорщу старих китайських переносних протиповітряних ракетних комплексів (MANPADS). Багато з них були прострочені, мали слабкі системи живлення й часто промахувались навіть по гелікоптерах, що летіли за 100 метрів над головами бійців.

Не сумнівайтеся, «вишестоящі органи» в москві бундючно заявили, що кожна бомба, скинута на Сирію, на 100% потрапила точно в ціль (саме відтоді я й почав їх так зневажливо називати). Чисто теоретично, така точність була «можлива», бо на кожен літак ВКС обіцяли поставили «вкрай досконалу» навігаційну систему атаки СВП-24. Проголосили, що вона має таку небесну точність, що навіть не треба використовувати боєзаряди з самонаведенням (PGM). Тобто бомба, скинута з висоти 5000-6000 метрів не потребуватиме корекції, наприклад, з врахуванням сили вітру (ага, особливо це непотрібно в такій вітряній країні, як Сирія).

Звісно, всі їхні заяви були повною дурнею, в яку вірили хіба люди, які зеленого поняття не мають, про що йдеться, або навмисно ігнорують закони фізики та метеорології. В розхваленій системі СВП-24 не було нічого такого, чого б не було на західних літаках, ще починаючи з 60-х років. Більше того, мимо цілі летіли не лише «тупі» некеровані бомби росіян, але й ті, яких наводили з допомогою СВП-24.

Справа в тому, що для роботи СВП-24 потрібна стабільна підтримка супутникової навігаційної системи GLONASS [російська «глобальная навигационная спутниковая система», роботи з впровадження якої розпочалися в 1976 р. – перекл.], але станом на 2015 рік вона була в п… поганому стані. Фактично, купи не трималася. росіянам потрібно було два чи три роки, щоб… «довести її до прийнятного стану», тому на більшості території росії й далі використовують GPS [Global Positioning System – міжнародна система супутникової навігації, в основі якої лежить військова американська система NAVSTAR – перекл.]. Та й навіть якби все це працювало, на 50% старих російських Су-24М, що робили бойові вильоти над Сирією упродовж 2015-2018 рр. (тобто в часі найбільш активної участі росіян), не встановлювали ані СВП-24, ані будь-яких інших систем наведення.

Та й навіть попри це, ГЛОНАСС був недостатньо ефективним для військового застосування. У небі над Сирією його використання було практично марним. Через це російські бомби, скинуті в період між жовтнем 2015-го та березнем 2016-го падали десь за 100–150 метрів від їхніх цілей. Проблему намагалися вирішити у два способи:

По-перше, ВКС робили, буквально, тисячі бойових вильотів на бомбардування і метали бомби – буквально – як із самоскида. Бо ж якщо скидати достатньо бомб, то рано чи пізно одна з них, власне, поцілить куди треба (наочним тут є той факт, що станом на серпень 2018 р. «вишестоящі органи» у москві повідомляли про щонайменше 39 тис. бойових вильотів ВКС: вони також із достатньою певністю заявляли про знищення 121466 цілей…).

Другим рішенням було встановлення великої кількості – буквально, десятків – так-званих диференціальних станцій GLONASS вздовж поля бою. Використання диференціальних станцій – поширена практика, їх часто використовують і для GPS-навігації, коли точність є критичною. Наприклад, біля всіх (цивільних) аеропортів. Такі станції отримують та “очищують” (чи пак коригують) супутниковий навігаційний сигнал таким чином, що його похибка складає “менше 1 метра”. Використання цього обладнання збільшило точність скидання бомб з винищувачів-бомбардувальників, оснащених СВП-24 чи подібними системами наступальної навігації (наприклад, у Су-34): після того, як ці станції у достатній кількості задіяли на полі бою, російські бомби стали промахуватися в середньому на 30–50 метрів.

Диференціальна станція GPS-системи, такі часто використовуються на цивільних об’єктах

Що ж до України… ну, насамперед, ПС ЗСУ були доволі непогано оснащені всіма видами систем ППО ще в 2014-му, тим більше, в лютому-березні 2022 р. – і це добре видно зі значних російських втрат (станом на кінець березня 2022 було збито понад 40 їхніх літаків і гелікоптерів). Тим більше, росіяни не могли їздити по країні та чемно просити українців, аби їм дозволили встановити диференціальні станції ГЛОНАСС – бо ж без них бомбардування буде недостатньо влучним…

І от, на початку березня 2022-го, ВКС відправили свої літаки Су-34 КБ Сухого, щоб ті скидали вільнопадаючі бомби на цілі за лінією фронту з малих висот. За лічені дні українська ППО збила кілька таких літаків (зазвичай, для цього використовували системи Оса-АКМ (SA-8 за кодифікацією НАТО), але іноді ставали в нагоді і ПЗРК. Тож не дивно, що росіяни швидко відмовилися від такої практики. Попри святу віру в СВП-24, ВКС були потрібні високоточні снаряди, та ще й із такою дальністю, щоб їхні винищувачі-бомбардувальники не заходили в радіус дії українських наземних систем ППО…

Словом, відтоді минув майже рік і ВКС отримали кілька типів такого озброєння. Найпоширенішими стали два, які по суті є вільнопадаючими бомбами, переробленими на керовані плануючі бомби. І тут важливо брати до уваги кілька ключових нюансів, що стосуються двох головних типів радянських/російських бомб вільного падіння.

Під час Другої світової війни, США запустили виробництво високовибухових бомб широкого застосування М117. У них було впроваджено модульний дизайн, у якому корпус бомби виготовлявся окремо від хвостовика та інших важливих частин. Перед застосуванням цю зброю мали “збирати” з попередньо виготовлених складових.

Знову-таки, якщо коротко: у певний момент конструкцію бомб М117 “вдосконалили”, і так з’явилися бомби серії Mk.80. Вони бувають чотирьох класичних типів і калібрів, і виробляються по сьогодні:

Mk.81 = 250 фунтів (113 кг)

Mk.82 = 500 фунтів (250 кг)

Mk.83 = 1000 фунтів (454 кг)

Mk.84 = 2000 фунтів (907 кг)

Хай би яким був калібр, ракета завжди має однакову аеродинамічну форму. Основна частина — це «оболонка» або «корпус»: його зазвичай виготовляють зі сталі, щоб він витримав політ прикріпленим до літака, а потім скидання на високих швидкостях. Останнім часом з’явилися корпуси з інших матеріалів, які використовують для спеціалізованих варіантів такої зброї. Потім корпус заповнюють вибухівкою. На додаток до вибухівки можуть покласти шарикопідшипники. Крім того, корпус можуть «попередньо фрагментувати» по внутрішніх стінках, так що при детонації він розлітається на уламки певної форми і розміру.

У передній частині корпусу є отвір для первинного запобіжника, а в задній — для вторинного. «Симпатична» особливість серії Mk.80 — модульна конструкція: задня частина, зокрема оперення, виготовляється окремо, і її треба прикріпляти до корпусу бомби. Згодом серія Mk.80 з її модульною конструкцією стала «прототипом» для багатьох бомб західної розробки — аргентинських, бельгійських, чилійських, китайських, французьких, іранських, південноафриканських та інших: усі вони мають різні форми, але їхня модульна конструкція така ж, як у серії Mk.80. Тому багато які деталі в них взаємозамінні. Модульна конструкція серії Mk.80 лягла в основу багатьох керованих бомб американського та іноземного виробництва: від «матері всіх високоточних бомб» — GBU-1 BOLT з лазерним наведенням, що зʼявилася в кінці 1960-х років, до сучасних GBU-54 з GPS-наведенням і подібних.

У совєтів не було ні часу, ні грошей на такі винаходи. Для військово-повітряних сил їм потрібні були «мільйони» дешевих некерованих бомб. Відповідно, навіть совєтські «найсучасніші» авіаційні бомби серії М62 робили цілими — зокрема і з кілем, привареним до корпусу бомби. Якби їм були потрібні були інші бомби, не «загального призначення/високої вибухової сили», вони розробили б і виготовили абсолютно не таку зброю. Але сталося, як сталося. Тепер, попри те, що назви на зразок БЕТАБ-500, ОФАБ-500ШН, ФАБ-500М-62, ФАБ-500Т тощо дуже схожі, і позначають вони некеровані бомби з однаковим калібром (500 кг), але їхня конструкція, призначення і навіть виробники абсолютно різні…

Через те, що кіль був приварений до ракети, перетворити її на керовану було великою проблемою. Якість збірки з кілем часто була низькою, і якщо на корпусі була навіть невелика вм’ятина, бомба летіла куди хотіла, тільки не туди, куди цілилася. Тому радянські керовані бомби, такі як КАБ-500Л, КАБ-500Т, КАБ-1500 тощо, доводилося робити в абсолютно нових корпусах, що коштувало недешево. Ба більше, коли в 1990-х роках керовані бомби набули широкого розповсюдження, Захід, скажімо так, не дуже хотів адаптувати комплекти наведення до бомб радянського виробництва, а москва не мала грошей на такі «іграшки». Результат: за останні 20 років росія виготовила лише кілька десятків керованих бомб.

Схеми, на яких зображено основні компоненти і модульну конструкцію бомби Mk.82 та її варіантів з лазерним наведенням і GPS-наведенням — в самому кінці стоїть «JDAM збільшеної дальності», або JDAM-ER (верхня картинка). На нижній картинці зображено радянську ФАБ-500М-62: саме в такому вигляді бомба доставляється до підрозділів ВКС (і до експортних замовників). Крім запалу, в ній нічого не можна змінити, оскільки зброя поставляється «цілою», з привареним хвостовим оперенням. Внизу — фотографія ФАБ-500М-62 з комплектом УМПК: текст і стрілки вказують на крила і рульове оперення системи.

…і тому минув час, поки в продажу з’явилися перші комплекти наведення і крила для ФАБ-250M-62 і ФАБ-500M-62 — і то за межами Росії. За іронією долі, навіть тоді «вишестоящі органи» в москві не особливо цим зацікавилися, і одним із перших виробників таких комплектів стала Північна Корея: скопіювала російські розробки і почала їх виготовляти. Так і сталося, що, наприклад, наприкінці 2015 року Судан — як уже знають читачі моєї книжки «Гаряче небо над Єменом. Том 2» — почав скидати на Ємен бомби ФАБ-250M-62, оснащені «комплектами крил північнокорейського виробництва»…

Для певності зазначу, що принаймні в совєтському союзі / росії задум «планерної бомби» з’явився не так давно: та й втілювали його зовсім інакше. Замість бомб, які могли планерувати на великі відстані, «совєти» розробили літак, що міг літати на висоті й швидкості, достатніх, щоб «закидати» бомби на великі відстані.

Ще в далеких 1970-х, під час (Першої) Холодної війни, совєтські повітряні сили розробили розвідник-бомбардувальник МіГ-25РБ. Він був оснащений прицільно-навігаційною системою «Пеленг» та мав обладнання, потрібне для застосування тактичної ядерної зброї. Задум полягав у тому, що МіГ-25РБ летітиме на висоті 21-22 тисячі метрів, на швидкості близько 2.2 Маха і скидатиме бомбу, перебуваючи далеко за межами досяжності — вгадайте-но — американської ракетної установки MIM-23 HAWK.

В альтернативному варіанті МіГ-25РБ міг бути озброєний спеціальною версією бомби загального призначення ФАБ-500 М-62 (наповненої вибухівкою), кодифікованої як ФАБ-500 Т: вона мала додаткову оболонку, що зменшувала наслідки використання бомби на великій швидкості (тобто: тертя повітря). Тепер уже всі мали би знати, що літаки МіГ-25РБ та бомби ФАБ-500 Т іракці застосовували в боях під час війни з Іраном, це була «майже ідеальна зброя»: вони залітали в повітряний простір Ірану на малій висоті серед гір, щоб уникнути виявлення. Потім, проникнувши у ворожий повітряний простір на 100-150 км, починали набирати висоту та швидкість, підіймаючись на 21000 м та розганяючись до 2,2 Маха. Тож іранські повітряні сили мали дуже мало часу, щоб зреагувати: власне, якщо їхній F-14 не перебував у цей момент на майже ідеальній позиції — дуже високо й прямо перед МіГ-25, — він практично не мав шансів на успішне перехоплення. Наближаючись до зони ураження, іракці зазвичай скидали свої бомби орієнтовно за 40-43 км від цілі, зостаючись на безпечній відстані від іранських ракетних установок MIM-23B I-HAWK.

Ідеальне рішення, чи не так?

Що ж, у 2022 році ВКС уже не мали робочих МіГ-25РБ і потребували вищої точності. Тому рішення було цілком логічне. Для певності: я не маю детальної інформації щодо того, «хто» чи «як», але десь так у березні 2022 року хтось, можливо, пов’язаний із 929-им ґосударствєнним льотно-випробувальним центром ім. В.П. Чкалова на ахтубінській авіабазі запропонував рішення. Гадаю, випробування показало, що 500-кілограмова бомба вільного падіння, скинута з літака Су-34 на висоті близько 9000 м і на швидкості 900-1000 км/г, може дістатися цілі орієнтовно за 12 км від точки скидання.

…Тепер вчепіть на бомбу невеличкі крила і скиньте її, трохи задираючи ніс літака — тобто «закиньте» її — і вона може пролетіти до 60 км:

Точність не «захмарна»: в середньому, якщо хвостове оперення цих самих ФАБ-250 М-62 чи ФАБ-500 М-62 має «відносно непоганий стан» (тобто: без великих ум’ятин), накладна конструкція з додатковим оперенням зможе доправити бомбу плюс-мінус за 100 м від цілі. Повірте, ви б не хотіли, щоб за 100 метрів від вас прилетіла бомба вагою пів тони…

…А якщо ще додати порівняно простий механізм стабілізації, точність прильоту становитиме 30-50 м. Достатньо, щоб влучити по ворожих командних центрах, передових складах і навіть мостах за 50-100 км від лінії фронту — і це за межами радіуса дії більшості зенітно-ракетних систем, які є на озброєнні України:

В цьому полягає суть задуму, що став відомий як «модуль планерування і корекції» (МПК – конструкція з додатковим оперенням для бомб калібру 250 кг) та «уніфікований набір модулів планерування і корекції» (УМПК, аналогічний набір для бомб калібру 500 кг).

Вгорі: російська керована авіабомба УПАБ-1500В. Фото: Defence Express

• Том Купер: «Будь-який радар, який вмикається на території України, стає видимим для цілої системи ворожих засобів радіотехнічної та сигнальної розвідки» [6]