Історія євреїв як жодного іншого народу дуже тісно пов'язана з нацизмом. Мільйонами життів вони заплатили за знання, чим відрізняється нацизм від націоналізму. Одна річ, коли про те, що нацизму в Україні немає, чуєш від українця, і зовсім інша — коли про це каже ортодоксальний єврей.

Про це йдеться у статті ZN.UA [2].

Українські євреї у війні Росії проти України від самого початку стали на бік України. Багато рабинів не виїхали зі своїх міст, беруть активну участь в евакуації людей, не уточнюючи національності біженців, надають продукти й медикаменти. За час війни Федерація єврейських громад України вже евакуювала близько 16 тисяч людей.

З українськими рабинами ми зустрілися на березі Балатону в Угорщині, в таборі для біженців з України, де одночасно мешкають близько 500 осіб. Про те, як єврейські громади рятують людей, як зустріли війну та чому Україні потрібна саме перемога, нам розповіли голова ради Федерації єврейських громад України Меїр Стамблер, рабин Маріуполя Менахем-Мендел Коен і головний моель країни Яаков Гайсинович.

«Ми живемо в такий час, коли зло ховається під маскою доброти, — каже рабин, голова ради Федерації єврейських громад України Меїр Стамблер. — Коли людина знає, що добре, а що погано, їй легко чинити правильно. А коли все заплутано — це дуже важко. Ми бачимо, як деякі росіяни посилають своїх дітей воювати проти того, чого не існує, і при цьому думають, що рятують світ. Тому зараз не можна залишатися байдужим і необхідно стати на правильний бік. Це не означає, що треба обов'язково взяти до рук зброю. Рятувати людей, стояти з плакатом, на якому написано правду, допомагати грішми — це теж зброя. Наприклад, між Угорщиною та Україною на рівні політики не все гладко, але на рівні людей ми відчуваємо підтримку та розуміння. Саме тому ми прийняли допомогу від угорської єврейської громади, і тепер тут — найбільший табір для біженців із України.

Ми допомагаємо всім людям. Це основа нашої віри. Коли хтось звертається в єврейську громаду, його ніхто не запитує, єврей він чи ні. Адже біженець — це звичайна людина, яка нормально жила, в неї є сім’я, фінансово вона була відносно влаштована, можливо побудувала дім, і раптом їй треба втікати незрозуміло куди. Вона ні в чому не винна, і тому їй треба допомогти всім, чим можна.

Багато рабинів вивезли свої родини, а самі залишилися в Україні, знаючи, що можуть більше не побачити близьких. Але коли мене запитували — залишатися в Україні чи виїжджати, я не спішив відповідати. Порадити комусь ризикувати своїм життям — надто велика відповідальність. Але траплялося багато моментів, коли рішення все-таки слід було приймати. Наприклад, коли евакуювали людей з Маріуполя. Обіцяли дати «зелений» коридор, люди ховалися в синагозі кілька днів, і я був тим, хто дав команду, щоб вони вийшли з синагоги, а потім цей автобус потрапив під обстріл.

Ви знаєте, нацизм дуже пов'язаний із єврейською історією. Але та демократія і свобода релігії, які були в Україні до війни, — приклад для багатьох країн. Я часто кажу: «Подивіться, я трохи схожий на єврея, але почуваюся спокійно в будь-якому місті України. У Парижі не в кожному районі можна спокійно ходити в такому єврейському вигляді, як у мене».

У мене в Америці й Ізраїлі багато друзів, які навіть у 2014 році казали: «Все незрозуміло, з Кримом усе вийшло красиво». Тепер такого вже не скажеш. Їм навіть соромно, що вони так думали. А на початку року я розмовляв із журналістами з Європи. Один із них поставив провокаційне запитання: «Вам як єврею краще залишитися при київському режимі — чи щоб Путін зайшов і окупував Україну?». Я тоді сказав, що за необхідності всі євреї України візьмуть зброю й воюватимуть, ніхто не чекає Путіна. А потім у газетах Лондона з'явилися новини, що рабин закликає євреїв України взяти зброю й воювати проти Путіна. Але після перших безневинно загиблих в Україні тільки божевільна людина може ставити такі запитання.

Те, що ми продовжуємо жити в Україні, — це найсильніша антипропаганда. Я народився у США, але живу в Україні. Євреї завжди моляться за країну, в якій живуть, за владу цієї країни. Тим більше коли йдеться про Україну. Якщо ми подивимося, скільки єврейських святих місць є по всьому світу і скільки — в Україні, то за їх кількістю Україна посідає перше місце. Те диво, що Україна в цій війні вистояла, сталося, в тому числі, завдяки святим людям, які тут молилися. Євреї — невід'ємна частина України. Для євреїв усього світу важливо, щоб в Україні жили євреї.

Потрібно обов'язково закінчити війну. Багато людей по-різному бачать закінчення війни. Хтось хоче «миру», а комусь важлива саме «перемога». Я — за перемогу. Мир буде тільки з перемогою України. Інакше миру не буде. Це реальна агресія проти суверенітету країни, тому не може бути іншого варіанта».

«За кілька днів до 24 лютого я вилетів із сім'єю на планову операцію до Ізраїлю, — розповідає рабин Маріуполя Менахем-Мендл Коен. — Після коронавірусу в мене виникли ускладнення — проблеми з суглобами, важко було ходити. Спочатку, коли почалася війна, я дуже жалкував, що не був у Маріуполі зі своєю громадою. Мої колеги були у своїх містах. Рабини залишалися у Дніпрі, Києві, Херсоні, Чернігові. Але згодом я зрозумів: Всевишній зробив так, щоб я був постійно на зв'язку і міг здалеку організувати допомогу. Телефон не вмовкав.Надходило багато дзвінків, до яких не можна бути готовим: «Можете дізнатися, чи жива моя мама? Можеш передати ліки?..»

Перед війною ми купили багато продуктів і роздали допомогу. Ми робили це щомісяця, це не було пов’язано з надходженням інформації про можливу війну, ми не вірили, що таке взагалі можливе. А в перші дні війни, коли ситуація загострювалася вже не з кожним днем, а з кожною хвилиною, громада відкрила синагогу й роздала все, що залишалося. Люди потім розповідали, що це їх урятувало.

Ми, з Божою допомогою, змогли витягти з Маріуполя багато людей. З міста, в якому були голод, холод і страх. Щоб урятувати людей, ми шукали тих, хто може допомогти, в тому числі за гроші. Зв'язувалися з різними організаціями, і вдень, і вночі чекали добрих новин: «Сьогодні був успіх, хтось вийшов із міста». Це давало сил продовжувати.

Пам'ятаю, була мама з донькою. Її чоловік — прикордонник, і вони дуже боялися евакуації. Ми могли їх урятувати тільки через російську сторону, бо місто вже було закрите зусібіч і виїзд через українську територію був неможливий. Жінки сиділи в підвалі понад 30 днів, не милися, не змінювали одягу, їжі не було, навколо стояв страшний сморід. Вони розповідали, як вийшли з підвалу і йшли по трупах. Незліченна кількість загиблих лежала на вулицях Маріуполя… Зараз ці жінки вже в Ізраїлі, починають нове життя.

Однак врятували не всіх. Десятки членів громади померли. Хтось — від прямого влучення, хтось помирав довго й болісно від голоду, холоду, нестачі медикаментів і без медичної допомоги.

Два роки тому наша синагога переїхала в нове приміщення, планувалася реконструкція старої хоральної синагоги, зробили ремонт у єврейському дитячому садку. У нас була своя школа й навчальні центри. Усе це тепер зруйноване й розграбоване. І всі, хто жив у Маріуполі, — українці, євреї, поляки, росіяни... — всі залишилися ні з чим.

Це важко, але все-таки будинок і машину можна купити. Це незрівнянно з тим, що хтось більше не зможе ходити, поховав близьку людину на своєму подвір’ї або не зміг поховати взагалі, і немає можливості дізнатися, де й коли поховали загиблого. Днями зі мною зв'язалася жінка, гречанка. Зараз вона в селі неподалік Маріуполя. У будинок у Маріуполі, де перебував її чоловік, було пряме влучення. Вона дуже сподівалася, що зробить тест ДНК і знайде його тіло. Думала, що там 3–4 людини. Але виявилося, що там — десятки загиблих і багато згоріли повністю. Йому було 27 років, у них двоє дітей. І щоразу, коли вона туди йде, їй потрібен дозвіл. Вона каже: «Я бачу, як собаки бігають із людськими кістками».

Ті, хто жив у Маріуполі, дуже любили своє місто. Це було справжнє європейське місто, і раптом усе відкотилося на кілька століть назад. Усі, хто був там, пройшли через справжнє пекло. Неможливо повірити, що в нашому столітті можлива така катастрофа. Там стільки було жорстокості. У мене вже немає для цього сліз, немає сил…

Я зустрічався з людьми, яких ми врятували. Бував в Англії, Німеччині, Румунії, Молдові, бував у Харкові й на заході України. З декотрими з цих людей до війни не був знайомий, але тепер, коли я їх бачу, відчуваю величезну радість, що вони живі та здорові. Я думаю, ця війна зробила з усіх, хто жив в Україні, єдиний народ, єдину націю. Тепер це очевидно.

В Англії хтось із місцевої громади, яка теж дала притулок багатьом біженцям, запитав мене про нацистів в Україні. Я жив у Маріуполі 17 років, бачив цих солдатів, синів і доньок нашого міста. Вони хороші й добрі люди. Є дуже велика різниця між націоналістом і нацистом. Нацист ненавидить усіх, хто не схожий на нього, він готовий за це вбивати. А націоналіст у разі небезпеки готовий віддати своє життя заради своєї країни, свого народу, і я не бачу в цьому нічого поганого.

У людей зараз є величезне бажання повернутися додому, до себе в Україну. Спочатку я не міг цього зрозуміти. Вони ж там майже померли. Куди повертатися? Для тих, із ким я спілкуюся, це назавжди жива рана. Але вони чекають моменту, коли туди можна буде повернутися. Люди вірять у перемогу».

«Я приїхав до України з Ізраїлю і в Донецьку познайомився зі своєю майбутньою дружиною, — розповідає хірург-практик, головний моель України (рабин, який спеціалізується на проведенні обряду обрізання) Яаков Гайсинович. — До 2014 року ми чудово жили. Я працював лікарем у Донецьку й моелем у всіх єврейських громадах України. Так було, доки не почалася агресія з боку Росії.

А починалося все з вияву недружності. За кілька років до 2014-го на центральній площі Леніна в Донецьку з'явилися намети «за русский язык», «за русский мир», прапори РФ. До кордону з Росією — півтори години їзди, і я не розглядав це як щось дивне та страшне, доки 2014-го не почалися військові дії.

Ми жили у дворі міського управління міліції, і, як усі державні будівлі, воно було зайняте в перші дні. Коли ми з дружиною вийшли на вулицю й побачили вантажівки з бойовиками без розпізнавальних знаків, то мені, людині вкрай цивільній, стало дуже страшно. Я бачив перестрілку між абсолютно непідготовленими до війни українськими поліцейськими, в руках яких були пістолети Макарова, і озброєними до зубів бойовиками. Наступного дня ми виїхали до Дніпра. В Донецьку залишилася квартира, є бажання подивитися, що там, але не зараз.

Вранці 24 лютого ми з дружиною прокинулися від телефонного дзвінка. Повідомили, що діти не повинні йти в дитячий садок і школу. Потім я став читати новини. Це вже була повномасштабна війна. Важко приймати адекватні рішення, коли в паніці читаєш новини про те, що країну бомблять, а аеропорт, з якого ти літав двічі на тиждень, більше не працює. Хоча я, громадянин Ізраїлю, постійно отримував листи, що МЗС Ізраїлю «настійно рекомендує залишити Україну». Потім «барви стали згущуватися», і в листах уже попереджали, що ми мусимо розуміти, що можемо залишитися без світла, зв'язку, їжі тощо. Система аналітики та футуристичних прогнозів в Ізраїлю досить розвинена.

Як ми їхали з Дніпра? В атмосфері загальної й абсолютної паніки. В організованій колоні ми їхали в машині до першого блокпоста. Потім хтось проїхав, хтось — ні, супровід поліції виїхав уперед, ми й ще п'ять машин опинилися окремо. Потім ми повернулися в колону і їхали так до Кишинева 26 годин. Я не давав дітям пити воду, щоб вони не ходили в туалет. Бо якби вони пішли в туалет, нам довелося б виїхати з колони, а повернутися в неї ми не змогли б. І я не можу осуджувати тих, хто не пускав назад: усі панікували.

Зараз дружина з дітьми у Відні, а я постійно їжджу до Дніпра та інших міст України. Адже євреї, які залишилися в Україні, мають право на релігійне життя.

Спостерігаю, що багато ненависті до росіян, і це в багатьох країнах. У Відні, неподалік будинку, в якому живе моя сім’я, є магазин із товарами з Росії, що називається «Уголок». У ньому двічі розбивали вітрини. Я, мабуть через свою інтелігентність, не можу бити вікна, але не купую мінеральної води, яку вони продають і якої немає в інших магазинах. Бойкотую цей магазин. Хоча не впевнений, що це щось змінить. Крім того, я не знаю політичних поглядів його власників. Вони переїхали до Відня в 1970-х і, можливо, не поділяють політики РФ.

Взагалі, війна — це не «про людей», а «про владу». Ми двічі біженці, і я можу сказати, що люди, на жаль, у цьому випадку нічого не вирішують. Навіть якщо ти проти, щоб приходив «русский мир», ти нічого не можеш удіяти

Якщо порівнювати з Другою світовою війною, швидкість передачі інформації зараз зросла багатократно, і це означає, що можна дуже швидко ввімкнути ненависть до кого-завгодно: до євреїв, велосипедистів, до України.Але людина повинна шукати істину. У Біблії написано: «Іди, іди за правдою». Ти можеш чути щиру брехню, яка йде від серця, але це брехня. Багато хто в Росії від «чистого серця» намагається денаціоналізувати Україну й каже: «Ви неправильно чините, ви мали розслабитися, ми б зачистили Україну від націоналістів, і після цього ви б жили чудово, як ми в РФ». Але це не має нічого спільного з істиною».

• Головний рабин України Моше Асман: Президент-єврей в Україні для росії – як кістка у горлі [4]
• Влада рф вимагає від «Сохнуту» припинити діяльність у росії — The Jerusalem Post [5]
• Головний рабин Москви втік з рф після вимоги режиму підтримати війну в Україні [6]