До початку війни на Донбасі офіційно проживало [2] понад чотири тисячі ромів. Після російської окупації народ, якому часто доводиться стикатися з дискримінацією, виявився повністю позбавленим прав. Багатьом рому довелося тікати, але й за кордоном, у європейських країнах вони продовжують зазнавати утисків.

Про це йдеться у статті виданя The Insider [3].

Будинок для циган, що так і не стався

На початку 2022 року роми у місті Каховка Херсонської області готувалися [4] до відкриття культурного центру для циганської молоді.

«Міська влада дала нам приміщення, ми його облаштували, зробили самі ремонт, — згадує український етнограф циганського походження, фахівець із культури, історії та мови рома, активіст Януш Панченко. — Нам помагали українці. Ми вже мріяли, як там проводитимемо час, вивчатимемо циганську мову. Це місце планувалося як неформальний майданчик для освіти молоді цигани. 22 лютого ми закінчили ремонт. А 24 лютого наше місто окупували».

Ремонт у Центрі ромська молодь робила самотужки. Фото: архів Януша Панченко

Центр стояв порожнім до 9 травня 2022 року – у День Перемоги двері приміщення виламали російські солдати.

«Вони перевіряли, чи не ховаються там снайпери чи українські військові. Та нікого не знайшли. Там із цінного були тільки двері та вікна. Ми навіть нічого не встигли завезти туди», - додає Януш.

Дізнавшись, що майданчик належить циганам, солдати почали цікавитись, хто відповідає за це місце, та згодом почали розшукувати Панченка. Про це громадському працівникові розповіла жінка, яка працювала неподалік. Тоді Януш вирішив, що треба їхати. Разом із сім'єю йому вдалося виїхати з України та дістатися до Німеччини.

«Було прийнято рівнятися на Донецьк»

Цигани в Україні не однакові, серед них є різні етнічні групи: закарпатські (угорські та словацькі) цигани, серви (є гіпотеза, що це вихідці з Сербії, в Україні з XV століття, їхня друга самоназва «український ром»), влахи (вихідці) з Румунії, старожильське циганське населення України та півдня Росії) та крими (ця група мігрувала з Бессарабії до Криму, коли він увійшов до складу Російської Імперії наприкінці XVIII століття). Панченко каже, що одним із центрів циганської культури до війни був Донецьк. Не тільки для Східної України та України взагалі він мав значення і для російських циган.

«Якщо ти побував у Донецьку на святі чи весіллі біля рому, можеш потім про це розповідати як про значну подію, — каже Панченко. — Або, знаєте… Ось обговорюють рому якесь питання. Наприклад, чи потрібна ромським дівчатам вищу освіту. І хтось каже – а в Донецьку вже давно дівчата навчаються. І це мало значення! Було прийнято дорівнювати Донецьку».

Навіть зараз, під час війни та окупації, у Донецьку вирує циганське життя — тут розмовляють циганською, грає циганська музика і навіть працює циганський театр. Але назвати постраждале від війни місто культурною точкою тяжіння вже не можна — снаряди та кулі, що летять у місто та його мешканців, змінили дуже багато.

Театр «Рада», вересень 2023 року. Фото: https://vk.com/radateatre

Інші співрозмовниці The Insider, багатодітні циганки Марія та Юлія, з якими ми зустрілися у Серпухові, втекли з Луганська. Вони кажуть, що багато рому жило у Лисичанську — вони були заможні, мали власні будинки та кілька машин на сім'ю. У родичів Марії до війни було три машини. У рідних Юлії – чотири. Займалися цигани Луганщини переважно торгівлею: одні тримали крапки на продуктовому ринку, в інших були свої магазини, треті перепродували машини.

Заможні та освічені цигани жили й у Херсонській області — багато з них теж мали свої приватні будинки, вони володіли магазинами.

Зовсім інакше виглядали такі циганські куточки, як занедбане гірницьке селище Сніжне Донецької області або Нахалівка — похмурий та небезпечний район Макіївки, за описом місцевих — майже нетрі. У Сніжному рому займаються видобутком [5] металу та будматеріалів із старих конструкцій. Про Нахалівку місцеві говорять як про точку, де завжди можна «затаритися травою».

У селі Сніжному цигани оселилися у залишених шахтарями будинках. Фото: frankensstein.livejournal.com

На кордоні Донецька та Макіївки розташоване одне з найзакритіших місць проживання циган, селище Стройдеталь, поряд з яким колоритний циганський цвинтар.

Пам'ятники заможних циган нерідко є справжніми витворами мистецтва. Кладовище біля селища Стройдеталь

У Маріуполі вистачало і багатих, і бідних ромів. Циганка Жанна та її син Артур, яким допомагав [6] Антидискримінаційний центр «Меморіал», наприклад, розповідають, що до війни вони мали власну ферму та автосервіс. А хтось жив у вкрай стиснутих умовах ще до війни.

«Дітей рідко сегрегували у школах»

Цигани України зазнавали дискримінації — наприклад, 2018 року стався [7] циганський погром у Львові. Панченко розповідає, що до війни були випадки нападу представників радикальних угруповань на циган — але він наголошує, що «роми стикалися в Україні з тими самими проблемами, які переслідують циган по всьому світу».

Питання щодо ставлення до циган в Україні до 2014 року докладно вивчав Антидискримінаційний центр «Меморіал». «На жаль, дискримінація рому — явище повсюдне, — каже експерт центру Стефанія Кулаєва. — Але за низкою параметрів в Україні ситуація з цим була кращою, ніж у Росії. Наприклад, дітей рідко сегрегували у школах. Я сама опитувала [8] дітей, які втекли у 2014 році з Донецької області, вони всі в Україні навчалися у спільних класах з іншими дітьми».

Вона пояснює, що у Росії «таборні» діти сегрегуються в окремі циганські класи повсюдно. «Циганські класи» в Україні експерт виявила лише у Берегові (Закарпатті) та в одному селі на Одещині.

Велику роботу з інтеграції рому в українське суспільство виконували фонди та правозахисні організації — Ромський жіночий фонд «Чіриклі», «Циганське товариство Ромен у Донецькій області», Міжнародний фонд «Відродження», який мав окрему циганську програму та багато інших.

«Вкрали танк — вкрадемо і путіна!»

28 лютого 2022 року в інтернеті поширилося відео, [9] на якому сільський трактор тягне на буксирі танк із символікою Z. Незабаром до нього додалися коментарі («Цигани вкрали танк!») та інформація про те, що відео було знято в Херсонській Любимівці, неподалік Каховки. .

Спочатку, каже Януш Панченко, була інформація, що серед тих, хто викрав броньовану машину, були не лише цигани, а й українці. І що танк був порожнім – російські солдати кудись пішли, залишивши його. Але практично відразу історія почала обростати міфічними подробицями.

«Факт, що танк вкрали цигани, якось дуже відгукнувся до суспільства, — зазначає Панченко. — Почали говорити, що росіяни там були, у цього танка, і цигани їх споїли. Це швидко перетворилося на легенду і неможливо вже зрозуміти, де правда, а де вигадка».

Історія з трактором та танком породила інформаційний вибух, який, за словами Януша, дуже сильно вплинув на видимість циган України та на ставлення до них:

«Я з колегами навіть проводив потім дослідження, питав в українців, із чим у них асоціюються цигани. І багато хто говорив — з тим, що вкрали танк».

Картина «Цигани вкрали танк», полотно, олія

2022 року українці дуже підтримували участь циган у війні на боці України, підтверджує Стефанія Кулаєва, експерт АДЦ «Меморіал»:

«Відеоролик із ромським трактором був мегапопулярним. Була ідея єднання перед агресією, її дуже просували в Україні, був шеврон рома-добровольців в армії».

Самі цигани пишаються вчинком своїх співвітчизників. Так, у квітні 2022 року з'явився ролик про життя циган-біженців, який називався «Вкрали танк, украдемо і путіна! [10]».

Панченко згадує, що на цю історію із захопленням відгукнулися і деякі цигани Росії — наприклад, у Ростові:

«Вони говорили: "Цей танк міг когось убити або розбити комусь будинок, але тепер його вкрали, він нікому не принесе шкоди!"».

По всій Україні почав з'являтись мерч, присвячений циганському подвигу — майки [11], кухлі, навіть настільні ігри. «Один хлопець зняв відео [12] на фоні танка, виклав у мережу, стверджував, що це той самий — вкрадений циганами, і що він сам має до цього відношення, — розповідає Панченко. — Потім з'ясувалося, що цей хлопець взагалі з Молдови просто вирішив хайпанути. Але це також ілюструє популярність цієї теми».

Януш додає, що під час Другої світової війни на території України була аналогічна легенда про циган, які вкрали танк у німців. «Циганська культура має особливість — анонімність героїв, — каже він. — Немає такого, що якийсь конкретний циган вкрав щось у німців чи росіян. Це завжди робить народ».

Пізніше Панченко зустрічав у мережі згадки, що хтось із циган вкрав снаряди та акумулятор від танка у росіян. Але такого інформаційного вибуху, як після історії з танком та трактором, більше не було.

За оцінкою фонду «Чіріклі», у ЗСУ служать понад тисячу рому. На думку Панченка, це досить розпливчасте формулювання, яке може означати і 1100, і 5 тисяч людей. Однак він зауважує, що особисто знає багатьох циган, які борються за визволення України, серед них — троюрідний брат Януша.

«Російські вирішили, що циганська сім'я має золото і наркотики»

Масштабних етнічних чисток щодо циган росіяни не проводять, кажуть у АДС «Меморіал», але злочини, де жертви — цигани, відбувалися з перших днів окупації.

Найгучнішим випадком було вбивство [13] циганської сім'ї із восьми людей у Макіївці наприкінці 2022 року. Російські ЗМІ висували різні версії того, що сталося, — від фатальної дії алкоголю до банального пограбування. Януш Панченко згадує інший випадок:

«Російські солдати зайшли в один із будинків і зрозуміли, що там живе циганська родина. Вони вирішили, що у них є золото та наркотики. Почали вимагати їм це видати. У них не було ні того, ні іншого. Тоді солдати побили голову сім'ї, порізали вагонку, влаштували обшук. Однією з жінок вони надягли на голову мішок, вона почала задихатися. Вона мала російський паспорт, вона казала їм, що російська, і просила зупинитися, але вони відповіли, що їм начхати. Вони її не вбили, але налякали всю родину дуже».

В іншому циганському будинку росіяни зняли ворота — величезні, залізні із зображенням коней. Януш припускає, що для військових укріплень.

Про часті пограбування циганських будинків російськими військовими говорить і 35-річна циганка з Луганська Марія:

«У нас прийнято вкладати гроші в золото, в прикраси та предмети із цього металу. Не лише на карту класти чи акції купувати. А саме зберігати у золоті. Тому наші будинки в Луганську та Лисичанську обносили та грабували насамперед. Забирали все, що було не прибито, відвозили машини».

Коли Марія та її рідні виїжджали до Росії, вони не мали бензину. Його довелося виміняти на золото, що залишилося в сім'ї:

«Ми віддали чотири повні жмені золотих прикрас за каністру з бензином. Кому? Військовим "ЛНР", начебто. Я не впевнена, вони були без особливих знаків на одязі».

Януш згадує, як у перші місяці війни росіяни привозили до Херсонщини гуманітарну допомогу, продукти. Але циганам часто нічого не діставалося — солдати відкрито казали їм, що ті напевно не братимуть участі в референдумі, не «ходитимуть із прапорами», а отже, годуватимуть їх просто нема чого.

Рома просили Панченка, щоб він поговорив із російськими солдатами. Але Януш відмовився йти на переговори із окупантами.

Стефанія Кулаєва зазначає, що війна позбавила циган не лише матеріальних речей. Їхні діти залишилися без можливості здобути освіту:

«Це було складно й у мирний час — налагодити навчання ромських дітей із компактних селищ, де мало грамотних дорослих. Щойно почав налагоджуватися цей процес, а тут усе обірвалося. Ми знову отримаємо покоління малограмотних молодих людей, дівчатка з традиційних ромських громад, швидше за все, до шкіл уже й не повернуться».

«Ми боялися, що російські солдати нас вбиватимуть, як у 41-му році німці»

Чуток про те, що відбувається з циганами, у війну взагалі багато. У липні 2023 року в Telegram-каналі «Омского гражданского обьединения [14]» з'явилася інформація, що «циган виселяють із окупованої території та перевозять їх на територію Росії — їх вважають неповноцінними та нестабільними». Додавався скан документа, з якого випливало, що циган депортують до Києва та інших міст Сибіру.

«Документ, який ми розмістили, нам надіслало наше давнє джерело, повідомлення від якого ніколи не було спростовано, — заявив голова ”Омського громадянського об'єднання” Микола Родькін в особистій бесіді з кореспондентом The Insider. — Ми надсилали запит владі Омської області з метою спростувати чи підтвердити цей документ. Наш запит було проігноровано».

Однак ані активісти, ані правозахисні організації, ані самі цигани зі Східної України цю інформацію не підтверджують. «Про відправлення саме рому і саме до Сибіру немає жодних перевірених джерел інформації, — каже Стефанія Кулаєва. — Хоча хтось, звичайно, їде до Росії, їде і до Сибіру, але щоб це була саме етнопрофільована депортація, не думаю».

Януш Панченко теж із таким не стикався, але припускає, звідки могли взятися такі чутки. У багатьох циганських сім'ях України живе пам'ять про геноцид, який вчинили німці у роки Другої світової війни. Коли почалося вторгнення, багато хто почав панікувати і хвилюватися, що історія повториться.

«В одному з таборів біженців у Німеччині рому так пояснили [15] своє рішення покинути Україну: «Ми боялися, що російські солдати нас вбиватимуть і знищуватимуть, як у 41-му році німці», — погоджується Кулаєва.

Ті, хто залишився

В умовах воєнних дій та окупації неможливо точно дізнатися, скільки циган змушені були стати біженцями. Як неможливо сказати, скільки рому залишилися на теренах, насильно приєднаних до Росії. Але такі, безперечно, є.

На Херсонщині до війни проживали 22 роми, які пережили геноцид під час Другої світової. Деякі з них померли через вік, хтось поїхав, але дехто залишився. Про долю кількох нічого невідомо — наприклад, у Новотроїцькому мешкали Володимир Демухін та Світлана Огло, крими, з якими Панченко робив інтерв'ю. «У них не було мобільного, я зв'язувався з ними через одного хлопця, – каже Януш. — Із початком війни цей хлопець поїхав. Що тепер із цими ромами — я не знаю, зв'язок перервався».

Одна з циганських жінок, яка пережила роки Другої світової та геноцид, не може нікуди виїхати: вона майже не ходить.

«У Німеччині я зустрів одного цигана, який сказав: “Це так дивно... Тоді я ховався у росіян від німців. А зараз ховаюся у німців від росіян», — продовжує Панченко.

Роми, що пережили геноцид. Фото: архів Януша Панченко

Часто цигани залишаються на місці через крайню бідність — так, нікуди не поїхали багато циган з Маріуполя, Нахалівки, Сніжного. Часто ці роми займаються кримінальним бізнесом, зокрема продають наркотичні речовини російським солдатам.

Різні люди іноді займають проросійську позицію — частіше ті, хто погано знає або не знає українську мову і слухає російське ТБ. Ця ситуація змінюється — таких людей дедалі менше, зокрема й серед рому, каже Кулаєва.

«Німцям без різниці: циган ти, не циган». Куди їдуть біженці

Цигани, які втекли від війни до інших областей України, стикалися з проблемами вже на блокпостах.

«Кілька разів нас довго допитували росіяни, бо їм не подобалося, що ми цигани, — розповідає циганка Жанна з Маріуполя, історію її та її родини записав АДЦ «Меморіал». — Нас підозрювали в чомусь, але не говорили конкретно, в чому. Просили гроші, але ми їх не мали. Запитували, звідки ми чим займаємося, куди їдемо. Усі питали, чому ми їдемо саме до України, а не до Росії, не до Криму. Їх це дуже злило. Так, на кожному блокпосту ми витрачали від 30 хвилин до години, а таких блокпостів було близько 17».

Циганка Юлія, яка виїхала до Росії, з таким ставленням не стикалася. «Ми їхали, нас було лише 14 дітей та дві жінки, і один чоловік за кермом. Ми написали на машині "ДІТИ", до нас не чіплялися, нас пропускали без черги, тут нічого не скажеш».

Юлія та Марія зазначають, що в Росії їм було дуже складно зняти нормальне житло – ніхто не хоче здавати квартиру циганам. Їм довелося звернутися до волонтерів, які допомагають біженцям. Але й ті, дізнавшись, що допомагатиме циганам, почали вагатися. В результаті циганкам допомогли сміливі дівчата з Серпухова - знайшли їм житло і навіть забезпечили продуктами та побутовою технікою.

Юля наголошує, що і її, та інших циган з України росіяни нерідко звинувачували у крадіжці.

«З поліцією у мене тут не було конфліктів, а ось зі звичайними людьми постійно. Пам'ятаю, до магазину заходимо — одразу ходять за нами, дивляться, раптом ми щось украдемо. Зараз до мене звикли в тому районі, де я живу, але раніше за мною постійно стежили — раптом вкраду щось».

Непросто циганам у Чехії та Польщі. Артур, 12-річний син Жанни з Маріуполя, розповідає: потрапивши до Чехії, він відчував, що до циганів там ставляться не так добре, як до українців.

«Якогось моменту мамі відмовили у виплаті допомоги, хоча іншим біженцям з України їх продовжили видавати. У чеській школі зі мною майже ніхто не дружив, хоч до інших українських дітей ставилися нормально. Через всі ці труднощі, а також через те, що я дуже скучив за батьком, ми вирішили повернутися до Києва».

Коли почалися масові ракетні удари по українських містах, і Київ теж почали бомбардувати, Жанна та Артур знову поїхали — цього разу до Норвегії. «Нас разом із іншими українцями поселили у невеликий готель, розселили за номерами. У нашій сім'ї, наприклад, 5 людей, і нам дали п'ятикімнатний номер. Тут нам трохи допомагають місцеві жителі — переважно араби та мігранти з інших країн», — каже Артур.

Панченко розповідає, що його сестра також зіткнулася в Чехії з дискримінацією — одна з місцевих майстринь манікюру відмовилася приймати дівчину, дізнавшись про її національність. Пізніше вона визнала свою неправоту і навіть покликала циганку на прийом, та відмовилася.

Найкраще циган приймають у Німеччині — саме туди, за словами активістів, прагнуть поїхати роми.

«Німцям все одно, циган ти, не циган, — каже Панченко, який зараз живе саме в цій країні. — Тут дуже багато мігрантів. І люди вже звикли до різноманітності. Є, я думаю, якісь гурти, які не люблять мігрантів чи циган, але це не відчувається як щось масове».

Янушу відомий один випадок расизму в Німеччині: цигану пастору євангельської церкви хтось намалював свастику на машині. Приїжджала поліція, але винуватців не знайшли.

«Найбільше скарг на дискримінацію було з Польщі, Румунії та Угорщини, але бувало і з Німеччини, — каже Кулаєва. — Когось виганяли з таборів біженців, когось не брали туди — у тому числі тому, що сім'ї дуже великі, одразу 35 місць не могли надати, а рому не хотіли розділятися».

У Росії циганам точно складніше, ніж у Європі, зазначає Кулаєва. Великої солідарності всередині циганських громад немає, біженці їдуть до родичів та знайомих, але надовго не затримуються. «У 2014–2015 роках багато ромів їхали до Росії, — каже Стефанія. — Вони наслухалися російського ТБ, думали, їм допомагатимуть, були дуже розчаровані тим, що реальної допомоги не було, а труднощі з міграційним статусом тривали потім роками. У 2022–2023 роках набагато більше рому поїхали до ЄС, у тому числі й через Росію».

Якщо в Україні існують офіційні циганські фонди та об'єднання, то в Росії активістів набагато менше, часто вони діють поодинці. Вони принаймні сил допомагають біженцям-циганам — з оформленням документів та пошуком житла, з роботою та адаптацією. Вони переконливо попросили не називати їхні імена і не писати докладно про їхню діяльність, оскільки побоюються дій щодо них російської влади.

«Ми любимо Україну, але що ми там робитимемо?»

На запитання, як живе він сам та його родина у Німеччині, активіст Панченко відповідає, що добре. Його рідні отримують допомогу, ходять на курси мови. Він сам займається наукою — у цій країні багато програм та можливостей для молодих вчених, а також є окремі програми підтримки для українських біженців.

Але Януш все ще переживає за залишений в Україні будинок, який щодня може розбити снарядом.

«Але на тлі того, що там гинуть люди, це дрібниці. На Донеччині нещодавно прилетів снаряд до будинку. Уся родина була у підвалі, і лише одна циганська дівчинка – у гаражі. Вона загинула. Скаржитися на тлі цього недоречно», - каже він.

Циганки Юлія та Марія на запитання, чи хочуть вони повернутися до України після війни, відповідають однаково:

«Нам зараз нема куди повертатися — наш будинок зруйнований, нічого не залишилося. Але є ті, хто має майно, хто наживав його роками. Вони хочуть. Ми любимо Україну, але що ми там робитимемо?»

Навіть перебуваючи у положенні біженців, цигани намагаються знаходити позитивні сторони у всьому, що сталося.

«Громадська діяльність наша закінчилася, – каже Януш. — Уся наша молодь поїхала з Каховки. Я вже давно ні з ким не бачився. Але всі хочуть повернутись. Усі сумують за нашим центром. Обурюються, що виламали двері. А я їм говорю — не кожна громадська організація привертає увагу солдатів. Отже, ми зробили це місце дуже добре. І обов'язково туди повернемось».

Переклад: «Аргумент» [16]

На цю тему:

• Цыгане в СССР: как советская власть боролась с рома [17]