– Аскольде, чому ти вирішив захищати Україну і як опинився саме в батальйоні «Свобода»?

– До шістнадцяти років я мешкав у Чернівцях. Ізраїльтянин я за паспортом, а за національністю — українець. Тому питання переді мною не стояло — треба було боронити рідну землю. Я не прагнув приєднатися саме до батальйону «Свобода». Якось мені написав друг — він вже був тут — мовляв, є свободівський добробат і можна спробувати приєднатись. На той момент я вже перебрав декілька підрозділів, шукаючи, куди можна потрапити. В Україні така ситуація, що вісім людей б’ються у черзі за те, щоб отримати автомат. Тому я із ще з одним ізраїльтянином вирішили спробувати записатись. Нас опитали, перевірили, сказали «все добре – приходьте». Наступного дня ми прийшли та поїхали на ротацію.

– Ви служили в ізраїльській армії?

– Моя мама десять років тому одружилася з ізраїльтянином і ми переїхали жити в Ізраїль. Проте я отримав громадянство в 2019 році, коли мені вже було двадцять п’ять. До того моменту мене в армію звичайно ніхто не брав, а після того повістка не приходила. Хоча я був готовий служити.

– Тобто бойового досвіду у вас не було?

– Шість років страйкбольних військ (сміється). Є певний досвід знаходження під ракетними обстрілами, як напевне й у кожного ізраїльтянина. У нас, коли по тобі гатять ракетами, це звичайний вівторок. На Новояворівському полігоні, коли я був в складі Іноземного легіону і нас обстріляли, це допомогло мені принаймні, вибачте за мою французьку, не напудити у штани, бо я вже знав, як діяти. Але перший військовий досвід я почав отримувати саме в Україні.

– Реальне обличчя війни уже доводилось бачити?

– Я думаю, що найскладнішим моментом був якраз Новояворівськ. Одна справа, коли по тобі ХАМАС стріляє зарядженими бензином болванками, і зовсім інша — коли по тобі цілять крилатими ракетами. На відміну від того, що про мене каже російська пропаганда, я не встиг повоювати на «Азовсталі» і ще не бачив всього масштабу війни. Але, думаю, що це найбільша війна у світі з часів Другої світової.

Складно на це все дивитися. Стаєш більш цинічним, озлобленим. Найскладніше не втратити людяність і емпатію. Буча з Ірпенем дуже сильно вгатили по мені. Моя бабуся просто за місяць до війни переїхала в Бучу, купила там нову квартиру. Буквально між штурмом Гостомеля й заходом кадирівців вона встигла втекти назад у Чернівці. Тож коли почали приходити новини з Бучі, Ірпеня та Гостомеля, коли почало відкриватися, що у нас коїться — а я тоді якраз був в Стариці на ротації (Харківська обл. — Ред.) — трошки складно було морально. Тобто на секунду уявляєш, що могло б статися… Мене це буквально на день-два підкосило. Я ходив, як в воду опущений, але потім якось утвердилася думка, що я на правильному місці й треба робити роботу. Треба їх гнати звідси. Бо це ж не закінчиться Бучею чи Гостомелем. Неважливо, куди вони прийдуть — всюди буде одна й та сама картинка. Вони не прийшли сюди воювати, як чоловіки, як воїни, а прийшли різати цивільне населення. Вони бояться ЗСУ й не бояться цивілів. От і все. Тому й війна в них така. Тактика випаленої землі. Спалити міста дощенту. Москалю не треба жити в комфорті — йому потрібна помийна яма і притарабанити туди пралку.

— Як в Ізраїлі сприймають цю війну? Знаю, що було багато охочих їхати воювати. Чи багато приїхало?

— Досить багато. Я особисто знаю мінімум п’ятдесят людей, які на українських теренах несуть «смерть ворогам». Або так чи інакше допомагають. Скажімо, моя колишня дівчина з самого початку війни волонтерить у Харкові. В Ізраїлі дуже багато людей, які займаються волонтеркою та допомагають. Хоча офіційна політика держави Ізраїль трохи відрізняється від того, що є в суспільстві. Є для цього певні політичні причини. Та й слабкість нашої влади на цей момент дається взнаки. А загалом можна просто порівняти проукраїнський мітинг в Тель-Авіві, який зібрав 17 тисяч людей, і спроби зробити проросійський мітинг, куди прийшло близько 150 осіб одночасно з триколором, радянським прапором і прапором Чечні. Це все, що вони змогли зібрати з цілої країни.

Це були здебільшого ті, кого в Ізраїлі називають «ковбасниками», які приїхали туди в пошуках 150 сортів ковбаси. Це люди, які не знайшли себе ніде. Вони живуть минулим: втікали від радянського антисемітизму до Ізраїлю, а зараз, живучи в Ізраїлі, носять футболки «СРСР» та мріють про те, щоб повернутися до Радянського Союзу. Мешкаючи по двадцять років в Ізраїлі, такі не вивчають івриту й не знають нічого про культуру країни, в якій живуть. І всі навколо для них, відповідно до російського наративу, «бидло» і «козли».

А втім, у мене є друзі, які позиціюють себе ізраїльтянами, що втекли з Росії. Після того, як почалася війна, вони палили свої російські паспорти навпроти посольства РФ, бо не хочуть мати нічого спільного з країною-агресором. Люди, які воювали в ізраїльській армії, знають, що таке захищати свій дім від агресії, від ракетних обстрілів по мирному населенню і таке інше.

— Що з ізраїльського досвіду допомогло б Україні краще справлятися з агресивним сусідом? Чи є сенс застосувати, наприклад, тотальний призов чоловіків та жінок до війська? Або є ще щось, про що ми тут не знаємо?

— Найперше треба застосувати досвід Ізраїлю в плані високотехнологічної війни. Ми зараз бачимо, що в нас одна з найкращих піхотних армій у світі. Але це, як плюс нам, так і мінус. Тому що цей український героїзм, який ми спостерігаємо зараз, — почасти вимушений. Тому що нам бракує високотехнологічних засобів для боротьби з ворогом. Звичайні українці та українки вимушено стають героями, кидаючись з голими грудьми на танк, підриваючи його, бо виходу нема — за нами Київ. Це пов’язано із тим, що в нас багато років систематично розкрадалася вся армійська інфраструктура. В Ізраїлі, попри те, що там також дуже сильна піхота, так не воюють. У них не буває ситуацій, коли піхоті доводиться воювати в таких умовах. Коли стає дуже гаряче, вони просто викликають по рації ескадрилью винищувачів, які «забомблюють» ворога в кам’яний вік. І це чи не найбільша проблема України на цій війні — у нас немає достатньої кількості авіації. Ну і достатньої кількості важкої артилерії. Хоча, як показує практика, якби в нас було досить авіації, то навіть важкої артилерії не було б потрібно. Тобто сучасна авіація — це те, що править війною. Це і хорошого рівня розвідка, і винищення ворога, і знищення військової інфраструктури. Всі успіхи ізраїльської армії за багато останніх років стали можливими здебільшого завдяки тому, що в якийсь момент було влито дуже-дуже багато грошей саме в авіацію. Адже це смерть, що падає з неба, і ворог нічого не може із нею вдіяти.

— Ізраїль також славиться своїм «Залізним куполом», який не завадив би й Україні. Але Ізраїль — це все ж таки маленька країна. Чи могла б спрацювати така система в Україні?

— Це чудова система. Не далі як рік тому, я кохався з дівчиною під ракетним обстрілом, абсолютно не боячись того, бо у мене «Залізний купол» стояв десь у кілометрі від дому. В кожному місті є своя система «Залізного куполу», найчастіше не одна — залежно від розмірів міста. Це справді хороша система ППО. Але Ізраїль дійсно дуже маленький і навіть «Залізний купол» нещодавно пробивався, коли випускався залп з двісті ракет. Тобто він хороший, але не універсальний. Україні він допоміг би. Особливо на фоні недостатньої кількості авіації та не дуже доброго ППО, де ми досі використовуємо застарілі С-300.

Але «Купол» — не панацея. Ця система не зможе врятувати нас від усіх проблем, які несуть ракетні обстріли, бомбардувальники чи винищувачі. Це можливо лише в комплексі. Має бути не тільки ППО, а й авіація, ПЗРК, і загалом достатня військова міць країни, щоб ворог тричі подумав, а чи треба воно йому, чи не буде ціна нападу занадто великою. Звісно, ніхто у світі не воює так, як москаль, якому здебільшого все одно, які в нього будуть втрати, тому що «бабы нарожают». Навіть ХАМАС і Хезболла — при тому, що в них дуже поширене застосування терористів-смертників — бережуть свій людський ресурс, бо розуміють, що без хороших солдатів армії бути не може. Чим думають москалі, складно зрозуміти.

— Якою має бути, на твій погляд, наша перемога в цій війні?

— Дійти до кордону, як мінімум. Не може бути перемоги, доки над Донецьком, Луганськом і Сімферополем не майорітимуть наші прапори. Поки наші землі, які були до 2014-го року визнані українськими, не повернуться знову до складу української держави, я не буду вважати це перемогою. Багато хто каже, що треба ще Кубань забрати й так далі. Але я не дуже поділяю таку точку зору. Я вірю, що в якийсь певний момент українська армія зможе зайти та силою забрати ці землі, тільки питання в тому — навіщо. Навіщо нам ті троглодити? У нас і так є на що витрачати гроші, є що відновлювати. А їхні мирні міста навіть без бомбардувань буде дорожче відновити, ніж наші розбомблені.

Я боюся, що навіть коли ми досягнемо перемоги та закриємо кордони, час від часу щось десь буде спалахувати. Можемо навіть дійти маршем до Москви, поставити замість мавзолею «АТБ», а далі що? Це ж питання їхньої ментальності. Ментально вони залишаться рабами, а тому не зараз, так через сто років з’явиться новий Путін або новий Пьотр. Їхня позиція така: будемо жити в лайні самі, і всіх інших туди заженемо. Я ще під час Майдану мав суперечку з матір’ю свого друга, яка родом з Білорусі. Наводячи приклад Межигір’я, я спитав, хіба нормально, що людина, котра по суті є простим чиновником, може отак розкішно жити коштом громадян. І знаєте, що вона мені сказала? «А що, мій президент має жити в такому ж лайні, що і я?». На що я відповів: «А ви хіба не уявляєте собі такого сценарію, коли в лайні не живе ніхто, але і в палацах також?» Це ментальність. Треба, щоб у таких людей щось змінилось у головах.

— Тобто нам не потрібно тішити себе ілюзіями, а звикати жити так, як Ізраїль, бути постійно напоготові?

— Нам треба зрозуміти, і війна нам це довела, що Незалежності без крові не буває. Якщо Україна хоче жити далі, бути сильною і незалежною, вона має переймати досвід сильних світу цього. Американська армія, котра вважається найсильнішою, воює постійно. Добре це чи ні, але, як мінімум, вони змогли зробити так, що війна не прийшла до них додому. Їхня армія, скажімо так, воює на випередження. Тобто коли існує якась загроза, котра може прийти до них додому, вони утилізують її десь там. Вони інвестують дуже багато грошей в армію, і вона справді дуже професійна. Це, знов таки, зовсім не означає, що треба робити винятково так, як американці, бо в кожної армії своя війна і свій досвід. Але якщо країна хоче бути сильною, вона має бути готовою до того, що їй доведеться захищати свій суверенітет зі зброєю в руках.

«Аргумент» [3]

На цю тему:

• "Іноземний легіон" в Україні: «Я не можу дивитися, як гинуть діти» [4]
• Яна Зінкевич: «Є підрозділи, які взагалі не мають медиків» [5]
• Чому все більше білорусів їдуть воювати за Україну. "Я готовий битися чим завгодно" [6]