"Урок Биківні: варто зберігати свою державу. Не можна за жодних умов допускати окупації України, бо потім у нас з'являться нові "Биківні"

Все, що відбувалося з українцями впродовж XX століття, сталося більшою мірою через те, що ми не змогли зберегти державу в 1917–1921 роках.

Так вважає і доводить свою правоту Тетяна Шептицька, гендиректора національного історико-меморіального заповідника "Биківнянські могили".

У 1937 році в підвалі колишнього Жовтневого палацу в Києві розстріляли директора Інституту мікробіології та епідеміології Гната Ручка.

Вихідця з Великих Сорочинців звинуватили в тому самому, що вигадала сучасна Російська Федерація, починаючи повномасштабне вторгнення в Україну. Ручка назвали "членом фашистської організації", яка готувала бактеріологічну зброю для війни з СРСР.

Мікробіолог Гнат Ручко став одним із десятків тисяч безневинно розстріляних у Києві в період з 1937 по 1941 роки. Кинутих у братських могилах у Биківнянському лісі, на ділянці в 4,2 гектара, яку радянська київська влада виділила НКВС для "спецпотреб".

До першої чверті XX століття Биківня була хутором на лівому березі сучасного Києва. В 1930-х тамтешній ліс здавався підходящим місцем для приховування злочинів. Упродовж останніх тридцяти років там діє національний історико-меморіальний заповідник "Биківнянські могили".

За словами гендиректора заповідника Тетяни Шептицької, на сьогодні ідентифіковано приблизно 22 500 похованих у Биківні. "Деякі історики називають кількість жертв до 100 тисяч. Моя оціночна, суб'єктивна думка: для Биківнянських поховань це завелика цифра, але 30, 40 і навіть 50 тисяч – абсолютно реальна", – каже вона.

В інтерв'ю [2] УП Тетяна Шептицька розповідає про головні уроки Биківні та пояснює, як Росія змогла б повторити великий терор в Україні в разі знищення нашої державності.

"Всім хочеться переможно-позитивних кейсів"

– Тетяно, якщо ми зараз вийдемо на вулицю та запитаємо десятьох рандомних перехожих про "Биківнянські могили", скільки почуємо правильних відповідей, як гадаєте?

– На жаль, мій прогноз невтішний. Думаю, в кращому разі скаже одна–дві людини з десяти. Я на це, принаймні, сподіваюсь.

– Чому так?

– По-перше, більшість не готова доторкатися до настільки травматичних тем. Усім хочеться переможно-позитивних кейсів. А інформація про Биківню однозначно травмує, коли уявляєш масштаби та характер репресій.

По-друге: пам'ять про Биківню не набула такого поширення, як, скажімо, пам'ять про Голодомор, тому що зусиль держави, вочевидь, було замало, щоб популяризувати цю тему.

– За іронією долі про Биківню вперше публічно дізналися з початком німецької окупації Києва в 1941 році. Що тоді писали газети?

– Насправді була одна й та сама доволі лаконічна замітка, яку продублювали різні видання: німецькі, австрійські, чеські, українська преса часів окупації. Сенс приблизно однаковий: знайдені поховані понівечені тіла в Биківнянському лісі. І що це злочин ГПУ в Києві (ДПУ, Державне політичне управління – УП) – тоді німці ще використали цю стару назву НКВС.

– Це викликало якийсь резонанс?

– Пішла невеличка хвиля, але невдовзі після цієї публікації трапився Бабин Яр. Педалювати тему Биківні німцям у своїй пропаганді вже було невигідно, бо злочини вийшли ідентичними.

– "Першовідкривачами" Биківні називають українських "шістдесятників": Леся Танюка, Аллу Горську, Василя Симоненка, Василя Стуса тощо. Яка їхня роль у публічному висвітленні теми?

– В СРСР така тема, на жаль, не могла набути масового, публічного розголосу. Після публікацій часів німецької окупації вийшло кілька заміток у діаспорі в 1952–1955 роках, які до радянської України не доходили.

"Шістдесятники" зайшли до цієї теми трохи з іншого боку. Клуб творчої молоді "Сучасник" під керівництвом Танюка зацікавився в цілому репресованими постатями і, зокрема, режисером Лесем Курбасом, на якого в клубі рівнялись.

На одному з вечорів, присвячених Курбасу, підійшла жінка, сказала, що у нас є "свої Соловки" – Биківня. Танюк і ще декілька поїхали туди ніби, маючи доручення від "Сучасника" розслідувати місця поховань жертв сталінського терору.

За словам Танюка, Алла Горська розплакалася, Василь Симоненко довго думав над побаченим та написав "На цвинтарі розстріляних ілюзій". І вони ніби мали підготувати меморандум, звернення до влади про необхідність дослідити могили в Биківні, встановити, хто там похований, вшанувати їх. Але текст цього меморандуму ми в архівах не знайшли.

Роль "шістдесятників" була символіча й важлива, тому що Танюк, принаймні на "документальному" рівні, повернувся до цієї теми в 1971 році, коли написав лист до різних партійних органів та Шелеста з тим самим запитом, що був у меморандумі.

– До нього дослухались?

– Зрозуміло, що на рішення влади вплинув не лише лист Танюка, а комплекс різних причин. Саме тоді, в 1971 році, створили першу державну комісію, яка мала провести розслідування. Вона відпрацювала швидко та видала штамповану заяву, що в Биківнянському лісі поховані "жертви фашистських загарбників.

"Вражають деталі"

– Чи є щось, що під час дослідження Биківні вас досі дивує?

– Мабуть, ні. Але є те, що вражає. Спочатку вражали шалені цифри. Зараз більше вражають деталі, які показують, як діяла система.

Минулого тижня під час роботи в архіві мені потрапила справа однієї жіночки – там лише 42 аркуші. Крім всяких бюрократично-канцелярських документів – ордеру на арешт та обшук, анкети арештованого, довідки про розстріл, про реабілітацію тощо, – є протокол допиту її чоловіка на 12 аркушів. Один і той самий протокол, який підшили тричі (!), щоб додати справі ваги.

– За що їх розстріляли?

– Жінка була звичайною домогосподаркою, без службового становища чи широкого кола спілкування з гіпотетичними "ворогами народу". В неї знайшли аж один золотий браслет та три золоті каблучки, дві з яких – весільні.

До арешту в 1937-му вона спілкувалась із матір'ю, яка жила в Латвії, віддала їй на виховання сина, хотіла, я так розумію, теж туди переїхати з чоловіком. Їх звинуватили у шпигунстві. А така "велика" кількість золота ніби їм була потрібна для виїзду з "благословенної" Країни Рад.

– Чи можна намалювати усереднений портрет репресованої людини?

– На вході в наш заповідник з 1995 року стоїть пам'ятник, який, за версією скульптура, уособлює репресованого: трохи нахилена постать, напівінтелігент з "вузликом" в руках. Але якщо подивитися на биківнянський мартиролог, то складно вибудувати "типовий" образ. Жертвою репресій, а це і розстріли, і заслання в табори, могла стати будь-яка людина.

Левова частка розстріляних – звичайні селяни та робітники фабрик, заводів, саме ті верстви населення, заради яких ніби й створювали СРСР. Безумовно, є прошарок, який ми називаємо "українська творча інтелігенція": наукова, мистецька, музейна, театральна еліта. Але так само – звичайні вчителі, вантажники, чоботарі, булочники, офіціанти, студенти, пенсіонери, військові.

– Було щось, що їх об'єднувало?

– Зачистка суспільства була тотальною, ворогів шукали скрізь. Це були різні за віком, освітою, за місцями роботи, національним корінням люди.

Наприклад, у Биківні лежить Майк Йогансен – один із найвідоміших письменників "розстріляного Відродження", за впливовістю друга, як на мене, людина після Миколи Хвильового для свого покоління. І російський футурист Венедикт Март.

Або візьмемо батька Степана Бандери – Андрія, греко-католицького священника, який на допитах казав, що не є прихильником радянської влади. Що є націоналістом за переконаннями. І паралельно, до прикладу, Івана Кулика – першого голову спілки радянських письменників України, який обрав бік більшовиків ще в 1917-му та пройшов з ними великий, в тому числі кар'єрний шлях. Але "зізнався" в роботі на британську розвідку та теж був розстріляний.

– У книзі "Сад Гетсиманський" Багряного дуже змістовно описана "винахідливість" слідчих НКВС на допитах. Наскільки це відповідає дійсності?

– Відповідає. Думаю, ми навіть до кінця не знаємо всієї "винахідливості" співробітників НКВС.

Окрім спогадів у художній літературі Багряного, Ольги Мак [3] або Миколи Приходька [4], який сидів у Лук'янівській в'язниці, є інші джерела. Те, що писали люди, коли просили про власну реабілітацію. І те, що збереглося в архівах НКВС пізнішого періоду, коли пішли їхні внутрішні розборки, чистки, перевірки, партійні догани.

Колеги з Інституту історії України опублікували п'ять томів таких документів. Того, що вже було оприлюднено, з головою вистачає, як на мене, щоб подивитись на ту "винахідливість", як ви кажете.

Коли все це вивчаєш, розумієш, що тортури, які сьогодні застосовують росіяни, з того часу не помінялись. Те ж ламання кінцівок, багатогодинні стояння на ногах, карцер з голодом, холодом чи без можливості поспати. Все це якось плавно перейшло в XXI cтоліття.

"Скрєпи" важливіші за конституцію"

– Чому голоси свідків тоталітаризму на Заході не чули, принаймні до розпаду СРСР?

– Ці голоси були поодинокі та доволі слабкі. Наприклад, була книжка Леонтія Форостівського "Київ під ворожими окупаціями". Але він очолював Київ за німців (у 1942–1943 роках; помер у США в 1974-му – УП). Ясно, що його голос не був почутим, бо Форостівського вважали колаборантом.

По суті після Другої світової країни-переможниці нацизму не готові були прийняти думку, що вони допомогли перемогти такому самому диктаторському режиму, як гітлерівський.

І я б сказала, що і після повномасштабного вторгнення РФ серед істориків Німеччини зустрічався такий посил: вони готові визнавати співмірність нацизму та сучасного рашизму [5], але поставити в цей ряд СРСР з його тоталітаризмом їм психологічно важко.

"Всі ці стереотипні уявлення, інерція дуже довго та міцно існували в західній гуманітаристиці. На кафедрах було багато людей прокомуністично, прорадянсько, проросійьско налаштованих. До 1990-х, як мінімум. Не кажучи вже про відвертих агентів Москви, які перекривали кар'єрні сходження українським науковцям, блокували якісь теми тощо. А коли Україна стала незалежною, держава впустила момент, коли треба було дотискати тему радянських репресій"

Радянський Союз і сучасна Росія завжди мали ресурс розкручувати те, що потрібно для фасаду "русского міра". Про знищені міста та села, вбитих дітей і зґвалтованих жінок вони зараз не говорять. Продовжують розповідати про балет.

– Які ще паралелі можна провести з минулим?

– Коли настільки занурений у тему репресій, то все здається очевидним. Але я завжди кажу, що Биківня – не просто історія трагедій. Це історія майже 50-річної брехні влади своєму народові.

Здавалось би, ви вважаєте, що ви праві й нібито законно розстріляли людину, яка у ваших очах страшний злочинець і порушник? Ок. Чому тоді не повідомляєте про це рідним? Чому не віддаєте тіло, щоб його нормально поховали?

– Як у випадку з Навальним?

– Так… Але – ні: ви брешете, кажете родичам, що людина десь у таборах без права листування. Потім на тлі хрущовської відлиги видають спеціальну інструкцію КДБ 1955 року, яка зобов'язує знов-таки брехати: повідомляти родичам, що їхні близькі померли в таборах від якихось фальшивих туберкульозу легенів, раку печінки, серцевих нападів.

Більше того, ви більшу частину реабілітували через 20 років, у 1957, 1958 роках за відсутністю складу злочину. Тобто ваша ж влада визнала, що розстріляла людей незаконно. Але знов-таки правди не кажуть.

– Хіба могло бути інкаше?

– Хай це звучить високопарно, але в них не вистачило сміливості, ще чогось, щоб пройти процес морального, духовного очищення, катарсису, покаяння. І через це, що не пройшли цей шлях, стали можливі подальші злочини: депортації народів, каральна психіатрія, табори…

Коли бачиш, як росіяни зараз повторюють те саме, воно виглядає трохи сюрреалістично, бо ніхто не думав, що в XXI столітті таке може повторюватися. Здавалось, людство все це переросло в XX столітті.

В Росії всупереч їхній конституції арештовують людей за репост, поодинокий мітинг. Кажуть, що коли мова про "скрєпи", то вони важливіші за конституцію. Приблизно та сама історія була в 1937–1938 роках, коли ухвалили сталінську конституцію. За нею люди нібито мали право на свободу слова, віросповідання та інше, але в дійсності вийшло зовсім по-іншому.

"Треба бути дуже сильним"

– Сучасний українець, розбещений, так би мовити, свободою, може сказати: терор терором, але що ж сталося з тогочасним суспільством? Чому мовчало? Або чому писало доноси? Як ви відповідаєте на ці питання?

– Спочатку скажу з приводу доносів: особисто я за свою практику їх бачила не так вже багато. Можливо, тільки два реальних, класичних. У нас люди трошки плутають донос та донесення. Донесення – це інформація від секретного, "позаштатного" співробітника НКВС – те, що називається "сексот". І доносити – це ніби його службові обов'язки.

Безумовно, індивідуальної відповідальності з донощиків не можна знімати. Але треба розуміти: корінь проблеми в тому, що з людей зняли моральні запобіжники, дозволили так вчиняти. Їм показали, що так робити не просто правильно, а ще й вигідно. Той, хто був менш морально стійким, цими бонусами скористався.

Так, це не Сталін писав доноси. Але Сталін створив систему, що дозволяла просто на підставі "анонімки" знищувати людей. Тоді коли в нормальній ситуації без реального розслідування анонімний донос має бути просто викинутий у смітник.

– А чому суспільство мовчало?

– Я думаю, що більш молоді українці, які не застали СРСР, до кінця не усвідомлюють, як функціонувала тоталітарна система. Вона діяла так, щоб у вас не тільки не було прав і свобод, а й щоб ви жили з усвідомленням – безпеки немає. Сьогодні прийшли за сусідом, колегою, а завтра можуть прийти за тобою. Тому краще бути тихим, маленьким.

Треба бути дуже сильним внутрішньо, щоб чинити опір такій системі. Ви ще зважайте, що українців ламали доволі довго: селянські повстання, які топилися в крові більшовиками, Голодомор 1932–1933 років. По суті, станом на 1937–1938 роки сил у українців на організований масовий опір вже не було.

Плюс пропаганда. Тогочасна преса – розкішний матеріал для дослідження мови ненависті. В кожному номері: "буржуазне кубло", "фашистські наймити", "гадини". Ці "кубла" знаходять то в музеї, то в університеті, то в лікарні. І ці "кубла" треба знищити. Все це зі шпальти в шпальту.

Преса розповідає, що людина живе так погано не через планову економіку, а через злісних ворогів, які оточили Радянський Союз. Вони не дозволяють рухатися вперед, тому їх треба знищити.

– Ви прям сучасну Росію описуєте.

– Абсолютно! Один в один.

Зважайте що, основних лідерів українського визвольного руху вже не було (на момент репресій 30-х років – УП). Когось витіснили за межі України, когось вбили, як Симона Петлюру. А будь-який масовий протест без лідерів був приречений на поразку.

– Чи могла б Росія "павтаріть" щось подібне до Биківні, якщо б, не дай боже, окупувала всю Україну в 2022 році?

– Я в цьому навіть не сумніваюсь.

– Просто, знаєте, на прикладі того, що, скажімо, відбувалось у Херсоні, коли люди чинили реальний спротив окупації, хочеться вірити, що у росіян не вийшло б. Ця думка наївна?

– Я не сумніваюся, що вони все це повторили б. Справа в тому, що у нас іноді подають історію так, що вона виглядає розрізненим набором фактів, без послідовного розвитку, причинно-наслідкових зв'язків.

Після поразки Української Революції 1917–1921 років російські більшовики не одразу взялися за знищення українців. Навпаки, почали українізацію, ніби дозволили зростати творчо, духовно. Розповідали про дружбу народів, про однакові можливості для розвитку республік на відміну від клятого царизму.

Думаю, що в разі сучасної, не дай боже, окупації України росіяни на якийсь час теж зробили б передишку: "Бачите, ми ж брати, все нормально!". Але б вони зачищали території від нелояльного населення, як це робили з 2014 року на Донбасі та в Криму. Завозили б своїх. А тих людей, що на виду – журналістів, акторів, письменників, політиків – спробували б купити. Тих, кого не змогли б, знищили б.

– Які ще висновки нам необхідно зробити з Биківні?

– Уроки Биківні складні, їх декілька. Звісно, зараз легко оцінювати все постфактум, але перший урок: тоталітаризм – це абсолютне, однозначне зло, які б він красиві картинки не малював, яких би форм не набував. До демократичного устрою в нас теж можуть бути якісь претензії, але кращого людство до цього часу не придумало.

Другий урок Биківні для мене: варто зберігати свою державу. Не можна за жодних умов допускати окупації України, бо потім у нас з'являться нові "Биківні".

"Давайте будемо чесними, в 1917–1921 роках була не просто поразка Української Революції. Це була військова інтервенція, окупація. З дискредитацією ідей революції та її лідерів, вбивствами"

Власна держава може бути слабкою, бюрократичною, із не до кінця сформованими інституціями, але вона – наша. Це простір, де ви можете з державою дискутувати, шляхом демократичних виборів міняти керівництво, можете на щось впливати.

І ще один урок – правда важлива. Навіть неприємна, травматична, гірка. На мою думку, прийшов час чіткіше розставляти акценти, а не використовувати евфемізми типу "радянський комуністичний діяч".

Треба чітко розповідати людям, що комуністичні партія, режим були безпосередньо задіяні в репресіях. Вони їх санкціонували, контролювали, а потім робили вигляд, що вони ні до чого. І знов брехали.

Вгорі: пам’ятник репресованому біля входу до Заповідника. Фото з відкритих джерел

«Аргумент» [6]

На цю тему: