Його трагічна загибель у 1999-му обірвала яскраве життя людини, яка була і назавжди залишиться в українській історії як безпосередній творець нашої відродженої державності. В’ячеслав Максимович був людиною, терплячою до інших і безкомпромісною до несправедливості. Саме це привело його до дисидентського руху, в якому він зайняв особливе, лише йому належне місце. Хтось був публіцистом, хтось – правозахисником, хтось намагався втілити у життя своє бачення майбутньої України. Чорновіл був одночасно усім, але перш за все він був Чорноволом, людиною, яка  гостро відчувала несправедливість та не боялася підняти свій голос за правду.

«Кар’єра» дисидента: від журналіста до «генерала» у таборі

Його кар’єрні перспективи, за радянських часів, складалася більш ніж успішно. Випускник факультету журналістики Київського університету, старший редактор передач для молоді на Львівському телебаченні міг розраховувати на поступове і неухильне сходження шаблями успіху за «совєтськими мірками». Втім, Львів завжди вважався особливим для комуністичної влади містом, з огляду на проукраїнські та антикомуністичні настрої, які завжди панували в Галичині. Працівникам ідеологічного фронту – а саме такими визначали журналістів, були відкриті всі можливості для кар’єри. Вимагалося лише одне: зрадити Україну. Він скористався цими можливостями, щоби виступити на захист українства, яке нещадно придушувалося Москвою та його маріонетками у Києві.

У 1964 році 27-мирічний В’ячеслав Чорновіл склав кандидатський мінімум та пройшов за конкурсом до аспірантури в Києві. Предметом його наукової цікавості була творчість Бориса Грінченка. Проте із захистом дисертації не склалося, Чорновіл був вже «на олівці» у органів держбезпеки. Підозрювали недарма, 8 серпня 1965 року Чорновіл виступив з відверто антикомуністичною промовою на відкритті пам'ятника Тарасу Шевченку на Гуцульщині. А 4 вересня, разом з Іваном Дзюбою та Василем Стусом - у київському кінотеатрі «Україна» на прем'єрі фільму Параджанова «Тіні забутих предків» вони протестували проти арештів української інтелігенції. Цей протест вважається першим післявоєнним відкритим виступом української інтелігенції проти тоталітарної влади та початком наступного етапу визвольного руху в Україні.

Публіцистичні твори Чорновола, з осудом російського шовінізму, його відмова дати свідчення на процесі проти братів Горинів призвели до звільнення з роботи та першого судового вироку.  В’ячеслав Чорновіл свідомо та остаточно перетворився на жорсткого опонента режиму. Зауважимо, що навіть участь у дисидентському русі у той час не означало неодмінного потрапляння до табору або в’язниці. Комуністичний режим, після розвінчання культу особи Сталіна, певний час намагався загравати з інтелігенцією, тим, хто виступав з критикою влади, пропонували публічно визнати свої «помилки» та «стати на шлях виправлення». Дехто скористався такою можливістю і залишився на свободі. Чорновіл на компроміси з владою не пішов, влада відповіла ув’язненнями та позбавленням можливості працювати за фахом.

Важливий етап в його «стосунках» з КДБ - укладання Чорноволом збірки «Лихо з розуму», у якій було приведено біографії 20 ув’язнених українських дисидентів, а також – оприлюднені списки в’язнів- учасників визвольного руху та тих, хто постраждав від режиму за свої релігійні переконання, видання цього збірника за кордоном. Наслідок:  засудження В’ячеслава Максимовича у 1967 році до трьох років у таборі суворого режиму. В ув’язненні Чорновіл тримався гідно, запропоновані компроміси не приймав, серед своїх товаришів користувався такою повагою, що відомий дисидент Михайло Хейфец назвав його «зеківським генералом».

Між тим, у паузах між ув’язненнями, В’ячеслав Чорновіл не покидав літературної та правозахисної діяльності. Знаменитий «Український вісник» - перший український поза цензурний журнал, виходив під його редактурою. Чорновіл був одним із засновників та активним діячем знаменитої Української Гельсинської спілки – правозахисної групи, яка розповідала світові про репресії радянської влади проти інакодумців і, як виявилося -  готувала ґрунт до широкого руху за незалежність. Тут варто наголосити, що якщо російські правозахисники тих часів виступали проти ідеологічних репресій, УГС за визначенням розглядалася не тільки як ідеологічно шкідливе об’єднання, але й як осередок українського руху.

Чорновіл після 1991-го: беззаперечний лідер націонал-демократів

В’ячеслав Чорновіл був людиною м’якою у спілкуванні і твердою у переконаннях. Ті, хто мав можливість знати його особисто, звертали увагу на те, як швидко він говорив, намагаючись вкласти у відведений для розмови час максимальну кількість інформації та аргументів. Чорновіл був людиною стрімкою – стрімкого розуму, стрімких рішень, стрімкого напору аргументів та стрімкої, якщо хочете, чарівності. Його уміння прихилити до себе опонентів, відшукати прийнятний та необразливий компроміс, переконати у тому, в чому він був переконаний сам – ці риси відзначали і друзі, і противники.

Противників у Чорновола завжди було чимало. Хтось не розумів його ідей, які іноді випереджали час. Хтось заздрив популярності серед виборців, не розуміючи, що ця популярність є прямим наслідком його безкомпромісного життя. Хтось приписував йому неіснуючі авторитарні тенденції у керівництві Народного Руху, який він очолив з грудня 1992 року, не беручи до уваги, що кількома роками раніше Чорновіл відмовився від головування в Українській Гельсинській групі, що була однією з основних складових Руху. І зовсім не переймався з цього приводу, справа була для нього важливіше посад. Прикладом ставлення Чорновола до влади було те, що обраний головою Львівської обласної Ради він подав у відставку, коли очільників представницьких органів  на місцях перетворили на представників президента, чиновників, підпорядкованих офіційному Києву.

У парламенті України Чорновіл був одним з лідерів Народної Ради, опозиційної меншості, яка наполягла у липні 1990-го на прийнятті спочатку Декларації про державний суверенітет України, а згодом 24 серпня 1991-го – і Акту Незалежності України.

У грудні 1991  В’ячеслав Чорновіл був кандидатом у президенти, але програв вибори Леонідові Кравчуку. Україна ще не була готова до ТАКОГО лідера.  Цьому сприяло й те, що тогочасні демократичні сили були розпорошені та не виступили єдиним фронтом. Більшість Чорновіл здобув тільки у трьох областях Галичини, і це також було дуже символічно, що уродженець Черкащини та випускник столичного університету здобув прихильність найбільш проукраїнськи налаштованого на той час регіону України. Вислів Чорновола «Я людина всієї України» був не хизуванням, а констатацією факту.

Чорноволові закидали обвинувачення у спробах розділити Україну, не розуміючи та не сприймаючи його ідею про федералізацію. В’ячеслав Максимович згодом і сам  відмовився від цієї концепції. Вона тоді так само була не на часі, а Чорновіл умів визнавати помилки, на відміну від абсолютної більшості своїх тодішніх соратників.

Попри жорстку політичну лінію в усьому, що стосувалося українських інтересів, Чорновіл залишався дуже вразливим та сентиментальним у своєму ставленні до оточуючих. Він дуже болісно сприйняв зраду своїх колишніх соратників по Руху та парламентській фракції, коли його усунули з посади голови фракції та спробували усунути від керівництва Рухом у 1999 році. Рух був для Чорновола не лише структурою, керівництво якою надавало змогу реально впливати на політику держави. Рух був його викоханим дитям, політичним проєктом з перетворення підмосковської Української Радянської Соціалістичної республіки на незалежну Україну.

У приватних розмовах, на початку 90-х, Чорновіл наголошував, що створення та укріплення Народного Руху є початком створення і української партійної політичної системи, своєрідною парасолькою, яка надасть можливість визріти та зміцніти декільком майбутнім провідним політичним партіям, з різними ідеологіями, але на одній національно-патріотичній платформі. Опонентам, які казали, що для того, щоб об’єднатися, спочатку потрібно розмежуватися, лідер Руху відповідав, що спершу варто створити той майданчик, на якому буде проводитися межа. На жаль, до Чорновола тоді не прислухалися, національно-демократичні партії та об’єднання пішли кожен своїм шляхом, що призвело до деградації партійної системи в Україні, та перетворення її на виключно передвиборчі проєкти.

1999-й, загибель і вічна пам’ять

У грудні 1999 року В’ячеславу Чорноволу мало б виповнитися 62 роки. Маючи беззаперечний авторитет серед демократично налаштованих виборців, він мав усі можливості скласти реальну конкуренцію тодішньому президенту Леоніду Кучмі на других для останнього президентських виборах. Автомобільна катастрофа, яка урвала життя В’ячеслава Максимовича 25 березня 1999 року, дотепер викликає запитання. Чи не була вона спланованим вбивством? Декілька судових процесів, здавалося б, поставили крапку у цій трагічній історії, визначивши, що аварія була трагічною випадковістю.

Проте і рідні Чорновола, і його політичні соратники були впевнені, що таким чином було усунуто від цілком можливого приходу до вищої влади в державі найбільш проукраїнськи налаштованого політика. У вересні 2015 року колишній заступник генерального прокурора Микола Голомша припустив, що Чорновола було добито, після спровокованої ДТП, кількома ударами кастета. Втім, жодного продовження, у вигляді поновлення слідства, ця заява не мала…

В’ячеслав Чорновіл пішов у засвіти у тому віці, у тому фізичному та психологічному стані, коли він мав усі шанси очолити державу, а як ні - то, принаймні, продовжувати грати вагому політичну роль. Його загибель стала причиною багатьох негативних процесів, з якими стикнулася наша країна за другого терміну президента Леоніда Кучми та посилення впливу криміналітету та проросійськи налаштованих елементів у владі. Чорновіл був втіленням того образу влади, якої гідна Україна - безкомпромісної до руйнівників державності, до корупції, сваволі та безідейності. Нове тисячоліття почалося без Чорновола і це був не найкращий початок. Фактично, саме тоді починалася партія регіонів і шлях у найвищу владу Віктора Януковича з усіма його наслідками для України.

Якщо оберуть націоналіста (так називали Чорновола у 1991 році його політичні противники), то буде війна – лякали українців. Виявилося,  що війна починається, якщо обирають людей, яким Україна байдужа, та доки не буде демілітаризована Росія. «Над Україною нависає зловісна двоголова тінь російського імперіалізму, який тільки й чекає остаточного колапсу нашого суспільства, щоб запустити хижі пазурі в живе тіло нашого народу», - попереджав В’ячеслав Чорновіл у 1997 році.

Чорновола називали націонал-демократом. і він дійсно був національно налаштованим демократом, патріотом тієї землі, на якій народився, якій віддав свій талант, свою енергію, своє життя. Ми були сучасниками великої людини, деяким пощастило відчути потиск його руки, навіть не усвідомлюючи у той момент, що з ними отак просто вітається історія.

Вічна пам’ять і велика подяка, що Ви були саме таким, яким були, В’ячеславе Максимовичу.

«Аргумент» [3]

На цю тему:

• Как убили Чорновила [4]
• Как убили Вячеслава Черновила и почему «хоронят» дело о его убийстве [5]
• Казначея РУХа Михаила Бойчишина похитила «банда оборотней» Игоря Гончарова? [6]
• Цель — Украина. «Дело Гонгадзе», «кассетный скандал»: Марчук, Медведчук и КГБ [7]
• Вернуться к делу Черновола [8]
• Кукловоды. Бандитов и убийства в Украине покрывают генералы [9]
• Похоронить империю. Национальные движения накануне распада СССР. Часть 4: Украина [10]
• Вбивство Чорновола: в МВС очікувано озвучили ФСБшну версію загибелі політика [11]