«Лебідь» та «Ведмідь»

— Під ноги теж дивіться, — радить Петро Васильович. - Прилипнете.

Плюс тридцять три у тіні. На плитах аеродрому історичної авіабази «Полтава», що давно перетворився на музейну стоянку, розплавилися ляпки смоли.

— Ну от він, «Білий лебідь», стратегічний ракетоносець Ту-160 з бортовим номером 26. За класифікацією НАТО — «Блек Джек», — академічним тоном екскурсовода вимовляє Петро Романюк. - Носій ядерної зброї. На базі у Прилуках Чернігівської області таких було дев'ятнадцять, і після розпаду Союзу вони дісталися Україні. З березня 1992-го розпочалося створення українських військово-повітряних сил. За чисельністю ми поступалися США, Росії та Китаю. За якісним складом літакового парку — лише США та Росії. А потім за заходами довіри, безпеки тощо Україна прийняла на державному рівні зобов'язання: вісім «лебедів», кожен по 250 мільйонів доларів, віддати Росії за газові борги. Інші порізати. Кошти на утилізацію виділили Сполучені Штати. Про програму Нанна — Лугара маєте уявлення загалом?

Відповісти «Так точно!» не ризикую, але згідно ківаю.

— Добре, — схвалює Романюк. — Крім Ту-160, у рахунок боргу вивезли до Російської Федерації три Ту-95 з бази в Узині під Києвом та ракети Х-55.

Петро Васильович Романюк

Петро Васильович Романюк, полковник у відставці, начальник науково-просвітницького відділу музею важких бомбардувальників, служив заступником командира 35-ї авіагрупи оперативного призначення — української «правонаступниці» 13-ї гвардійської Дніпропетровсько-Будапештської важкої бомбардувальної авіадивізії, що перебазував. Другий світовий.

Просто для пам'яті: 13-та дивізія першою в Союзі, 1987-го року, освоїла Ту-160. Саме тут першими навчилися дозаправляти у повітрі Ту-16: професійний рівень особового складу був не просто високим — еталонним.

Коли ж і авіагрупу, образно кажучи, пустили під ніж, полковник Романюк приєднався до колег-ентузіастів, що не від хорошого життя вирішили створити музей.

— Зрештою, порізали десять «лебедів» з одинадцяти, — каже Петро Васильович. — Ми змогли домогтися, щоби один уцілів. З Прилук до Полтави своїм ходом ще перелетів. Помахав крилами, попрощався. Став Ту-160 поки що єдиним у світі експонатом.

Відступаю з плит далеко в траву, щоб у кадр потрапив увесь Ту-160: профіль із «горбинкою», крила. Вони, пояснює Романюк, мають змінну стрілоподібність, і в польоті справді нагадують лебедині.

Переходимо до наступного ракетоносця.

Петро Романюк у літака Ту-95МС

— Ту-95МС, турбогвинтовий стратегічний бомбардувальник, розробка сталінських часів. За кодами НАТО - "Ведмідь". Теж носій ядерної зброї, — веде далі мій співрозмовник. — Двадцять п'ять їх було в Україні, багато нових. До 1993-го виявилося дорого утримувати. Що означає «дорого»? Запчастини нема звідки взяти, авіагасу не вистачало для польотів. І поступово почали переводити літаки на консервацію, до найкращих часів. Змастили, зачохлили. За кожним закріпили старшого техніка та техсклад: доглядати вузли, агрегати, двигуни, сам планер. Так тривало, доки держава не прийняла рішення частину Ту-95 також утилізувати, що успішно й виконали. Ця машина опинилась у музеї завдяки командувачу ВПС України генерал-полковнику Стрельникову, який дозволив перегін. Звісно, літак приведений у неробочий стан. Ще двоє перегнали до Миколаєва. Збірний екіпаж полковника Ванєєва із КБ Антонова займався. Пам'ятаєте, фото вам показував зі стоянки авіаремонтного заводу у Миколаєві? Красені! Там і пропали. Чи то порізали, чи то продали, чи то на місці роздерибанили… Не знаю.

Операція «Знезброєння»

На початку 1994-го президенти Клінтон, Єльцин та Кравчук підписали у Кремлі так звану тристоронню угоду, за якою Київ зобов'язався віддати Москві за безцінь стратегічні бомбардувальники, турбореактивні та турбогвинтові двигуни до літаків та крилаті ракети повітряного базування великої дальності.

Білл Клінтон, Борис Єльцин та Леонід Кравчук. Січень 1994 року. Фото: Дмитро Соколов/yeltsin.ru

Минули роки. 23 квітня 2022-го, вночі, напередодні Великодня, турбогвинтові стратегічні бомбардувальники Ту-95 вдарили з акваторії Каспійського моря ракетами по Одесі. Загинуло вісім цивільних, у тому числі тримісячна дитина.

Романюк намагається будувати фрази максимально безпристрасно. Розумію чому.

Наразі військова та фінансова допомога США Україні, яка зазнала російської агресії, потрібна як повітря.

А тридцять із лишком років тому саме Штати виступили драйвером ядерного роззброєння новонародженої суверенної держави, чиї перспективи здавалися американцям незрозумілими.

На відміну від перспектив ельцинської Росії з «ядерною валізкою», повноправною спадкоємицею Союзу. Росія брала участь у СНО-1 (Договорі про скорочення стратегічних наступальних озброєнь, підписаному між США та СРСР у 1991 році). І з наснагою взяла роль помічника-координатора «знезброєння» Києва.

Ряд авторитетних українських експертів у сфері міжнародної безпеки, зокрема Юрій Костенко, автор книги «Історія ядерного роззброєння України», міністр охорони навколишнього середовища та ядерної безпеки у 1992–1998 роках (він очолював українську делегацію на відповідних переговорах із РФ у 1992–1994) ), називають процес ядерного роззброєння України «спецоперацією Росії».

Втім, одразу після здобуття незалежності офіційний Київ наголошував: військова доктрина країни — суто оборонна. Але ядерна зброя на території держави (йшлося про 176 пунктів розміщення ракет стратегічного призначення) — безумовно українська власність, причому дуже цінна. Авторка цього репортажу була присутня на історичному засіданні парламенту, коли депутати розпочали слухання пакету законів про створення українських збройних сил.

Привела у своїй публікації слова першого міністра оборони Костянтина Морозова: мовляв, Україна, виступаючи за централізоване управління стратегічним та ядерним потенціалом, має намір на рівних брати участь у реалізації Договору про скорочення озброєнь, підписаного між СРСР та США, а надалі самостійно укладатиме подібні угоди, поки що не досягне мети — повної ліквідації ядерного «добра». 1993-го Морозов подав рапорт про відставку з міністерської посади «за власним бажанням»: розійшовся з президентом Кравчуком у поглядах на несправедливий поділ із Росією Чорноморського флоту.

Так знищували літаки авіабазою «Полтава». Фото з архіву Полтавського музею важкої бомбардувальної авіації

На рівних не вдалося і з реалізацією Договору СНО-1. До середини 1992 року з України до РФ вивезли тактичні ядерні боєзаряди — без будь-яких умов та компенсацій.

— Тут поблизу (Романюк робить невизначений помах рукою у бік злітної смуги. — Прим. авт.), поряд із селом Жуки, був склад ядерних боєголовок, що давно не військова таємниця. Спеціальна частина у спеціальних бетонних укриттях цю справу містила. Усе вилучили, завантажили у вагони і на Росію.

"Ми вам повертаємо"

Йдемо далі. На корпусі літака напис "Олександр Молодчий".

Ту-22МЗ

— Ту-22М3, "Backfire", тобто "Зустрічний вогонь". Молодчий — один із найславетніших пілотів авіації далекої дії минулої війни. Легенда можна сказати. Бортовий номер "80", бачите? — питає Романюк. — Номер не «рідний», а музейний, наданий на честь ювілею Олександра Ігнатовича. Такі літаки не підпадали під домовленість щодо ліквідації. Ми в дивізії писали до штабу ВПС України, а вони, напевно, далі: президенту Кучмі, прем'єру Януковичу. Це вже після 2000 року. На той момент із паливом взагалі погано стало. Льотчики по п'ять годин налітали за мінімум хоча б сімдесят годин на рік. Хоча ми доводили, що може утримувати два авіаполки, у Прилуках і тут, у Полтаві. Вибачте за вираз, до останньої онучі прорахували, скільки коштуватиме! Але Штати наполягли: доведеться позбавлятися. Так нам відповіли принаймні.

— Чому, на вашу думку?

Петро Васильович трохи зволікає. Потім вимовляє:

— Та теж не секрет, тільки… Добре. 2000-го два наші екіпажі, Савченко і Ткаченко, брали участь у спільних навчаннях з морською авіацією Північного флоту РФ. Злетіли звідси, з Полтави, з ракетами Х-22, пройшли всю Україну, частину Російської Федерації, з рубежу пуску, на лінії 300 кілометрів, вразили надводну мішень, баржу. І успішно повернулися назад. Почалася підвищена увага з боку спостерігачів, США та країн блоку НАТО. Потужна техніка, високий рівень майстерності навіть у найскладніших умовах.

— Потенційно небезпечні українці?

Дипломатична мовчанка Романюка має вигляд згоди.

Під крилом «Молодчого», на підвісці, закріплено небоєздатну ракету Х-22. Вона холодна навпомацки навіть у спеку.

— Саме такий російський літак саме такою ракетою вдарив по житловому будинку у Дніпрі у січні нинішнього року, — каже Петро Васильович.

— Була у Дніпрі, писала, — відказую. — Знаю тепер в обличчя принаймні від чого й сама ховаюсь при тривозі у Києві, у квартирі, за двома стінами.

Після атаки на Дніпро речник Військово-повітряних сил України Юрій Ігнат офіційно підтвердив:

У період з 1999 по 2001 рік Україна передала Росії як сплату боргу за газ у тому числі і «нерізані» стратегічні бомбардувальники Ту-22М3 та сотні ракет Х-22.

«Власне доля ракет така, що вони повертаються в Україну, — уточнив Ігнат. - Це стало мемом у російських пабликах: "Ми вам повертаємо". Все, що потрібно знати про “братні стосунки”».

Небоєздатна ракета Х-22

Півтисячі Х-55, які Україна віддала Росії за тристоронньою угодою нібито для переробки на ядерне паливо для АЕС, теж знайшли собі застосування в агресора. Українські військові експерти стверджують: паливо з ракет злили, а болванки росіяни використовують як фальш-мету для відволікання українських сил ППО.

— На початку 2000-х ми не підозрювали, що Ту-22 підлягають утилізації, — згадує Романюк. — Просвітили німецькі військові, коли екіпаж полковника Меншикова брав участь у авіашоу у Німеччині. Підійшли, похвалили: «Чудовий літак! Але скоро у вас їх не буде, колеги». А ми тільки-но створили авіагрупу оперативного призначення, яка входила до складу сил швидкого реагування. Авіагрупа включала важкі бомбардувальники, винищувачі-бомбардувальники Су-24, винищувальний полк прикриття, військово-транспортний полк Іл-76-х. Цілий комплекс! І одного чудового дня надійшла директива: розформувати.

У Полтаву з дозволу командування військово-повітряних сил України зачастили делегації «покупців» з Росії. Оцінювали стан льотного парку, що залишився, як на базарі.

— У цінах не зійшлися, мабуть, — додає з невеселою усмішкою Петро Васильович. — А відкрити якісь таємниці росіянам було неможливо. І так усе знали. Багато хто, уродженці України, служили і в Полтаві, і в Узині під Києвом, і в Прилуках. Потім перебралися в Росію, присягнули на вірність... Професійний льотчик, якщо вік дозволяє, повинен літати, а не таксистом найматися або на вугілля вантажити.

Лобне місце

Запитую Петра Васильовича, чи доводилося йому бути присутнім під час утилізації літаків.

— Звичайно. Я ж був заступником командира авіагрупи, куди подінешся. Але багато підлеглих відмовлялися дивитися на цей… захід. Або приходили і ставали на коліна, сльози втирали. Ось тут, де ми з вами перебуваємо, це й відбувалося. На першому етапі виводили машини зі стану боєздатності: зливали паливо, знімали обладнання, озброєння, двигуни. Підганяли спецтехніку, гідравлічним різаком насамперед обрізали крила.

Пауза.

— Далі відділяли головну частину, фюзеляж, — веде далі Романюк. — І так, частинами, поки літак не перетворювався на купу металобрухту. Дорогоцінні метали та кольорові, що використовувалися в апаратурі ракетоносців, відбирали окремо. Решту плющили пресом. За проведення робіт відповідала американська фірма «Рейтіон» (Raytheon Technical Service Company. — Прим. авт.). Виконавців наймали з місцевих, платили дуже добре, тож черга стояла: скорочення ж скрізь, безробіття.

В українських медіа можна знайти опис події, якою завершився процес утилізації.

27 січня 2006 року на аеродромі авіабази «Полтава» урочисто знищували останній український дальній надзвуковий ракетоносець — бомбардувальник Ту22М3.

За процедурою спостерігали заступник начальника Генерального штабу ЗСУ контр-адмірал Ігор Тенюх, заступник командувача Повітряних Сил генерал-лейтенант Сергій Онищенко, посол США в Україні Джон Хербст, а також представники Агентства зменшення загрози міністерства оборони США на чолі із заступником помічника міністра оборони Інгландом. Дагом. Субпідрядником "Raytheon Technical Service Company" у справі ліквідації літаків виступало державне підприємство міністерства оборони України "Українська авіаційна транспортна компанія".

Заради пам'ятної дати до технології «розчленування», про яку мені розповідав Петро Романюк, внесли зміни. Почали не з крил, а з кінчика носа Ту-22. 15-сантиметровий конус відсікли і вручили послу Хербсту як сувенір.

Питання «чому Київ погодився порізати весь парк стратегічної авіації, тоді як умови Лісабонського (1992 р.) протоколу вимагали ліквідації лише 36 відсотків ядерних носіїв?» українські військові експерти вважають риторичними. Найімовірніше, американські партнери навели бронебійний аргумент: навіщо вам носії ядерної зброї, якщо боєголовок уже немає?

Володимир Сівковіч. Фото із соцмереж

Яких «сувенірів» від утилізації отримала по ходу українська сторона, мені дізнатися не вдалося — закони воєнного часу не дозволяють. Все, що відомо із відкритих джерел: з 2016 року діяльність держпідприємства міноборони «Українська авіаційна транспортна компанія» вивчає Господарський суд Києва: порушено справу про банкрутство (санація). Натомість журналісти-розслідувачі встановили прямий і давній зв'язок нинішніх банкрутів із Володимиром Сівковичем, депутатом Ради кількох скликань, головою парламентського підкомітету з питань безпеки та діяльності оборонно-промислового комплексу, віце-прем'єром, куратором силового блоку в уряді Миколи Азарова та заступником секретаря РНБО інша, та інша. До стратегічної авіації та роззброєння України Сівкович мав особливий інтерес — російський.

У квітні 2023 року СБУ та Державне бюро розслідувань виявили у столиці та області півтора десятки підконтрольних Сівковичу підприємств, які продовжували працювати на користь країни-агресора. Сам «шеф», підозрюваний у державній зраді та шпигунстві на користь РФ, одразу після Майдану катапультувався до Москви. Очолив під дахом ФСБ якийсь політичний офіс. За даними Служби безпеки, «офіс» займається розвідувально-підривною діяльністю проти України та координацією агентурної мережі у прифронтових районах.

А Raytheon Technical Service Company, одна з найбільших у світі американських оборонних корпорацій, тепер постачає Києву зенітні комплекси Patriot для захисту від крилатих і балістичних ракет.

Будемо жити

Будівля Полтавського музею важкої бомбардувальної авіації (філія Національного військово-історичного музею України), обшита фасадом синіми, під колір неба, і білими, як хмари, алюмінієвими квадратами, знаходиться у парковій зоні. Алеєю, повз погруддя героїв, повз колишнього бортінженера Валерія Володимировича Железнова, який освіжає фарбою з пульверизатора вертолітні боки, ходять відвідувачі. Декілька молодших школярів, відірвавшись від переслідування з боку мам, роблять спробу піднятися на Мі-2У. Кілька людей похилого віку розмовляють у холодці. Вони, схоже, показали б дітям, як це робити правильно, та не годиться.

Віктор Дейнега

— До ковида та вторгнення тут екскурсантів було — автобуси в колону шикувались! — Віктор Дейнега, полковник запасу, директор музею проводить для мене індивідуальну екскурсію, поглядаючи на годинник: сценарій треба «добивати». До 26 серпня, дню української авіації, готують святковий концерт, запросили зі столиці народного артиста Володимира Талашка, зірку радянського культового фільму «У бій ідуть одні “старі”». Назва концерту — «Житимемо!»

З 1923 по 1936 рік на авіабазі «Полтава» діяла всеукраїнська школа підготовки пілотів. 1936-го створили полк важкої бомбардувальної авіації, який було знищено практично в перші тижні війни.

— Далекі бомбардувальники мають лише вночі літати: мала швидкість! А якщо вдень, то із прикриттям винищувачами! — добре поставленим командирським голосом карбує Дейнега. — Але їх посилали вдень, самих, коли фашисти підійшли до Києва!

У мене виникає асоціація із початком нинішнього російського вторгнення.

Аеродром став останнім плацдармом для радянських частин, які боронили Полтаву. Вони відступили звідси 19 вересня 1941 року, і «крапка» перейшла у розпорядження четвертого взводу «Люфтваффе». А після звільнення міста, 2 червня 1944 року, на поле приземлилися десятки американських літаків В-17. Почалася надсекретна операція «Френтік», про яку союзники антигітлерівської коаліції остаточно домовилися наприкінці 1943-го, у Москві. Мета: наскрізні бомбардування промислових районів Німеччини та її сателітів, щоб у точці, рівновіддаленій від Англії та Італії, поповнювати запаси палива, боєкомплекти та здійснювати терміновий ремонт. Полтава підійшла ідеально.

Пам'ятний знак, встановлений на честь 102 льотних екіпажів, які не повернулися на авіабазу «Полтава» з бойових завдань у період з 22 червня до 18 вересня 1941 року

Продовжуємо з Дейнегою розмову, сховавшись від сонця у парковій альтанці. Від історії дісталися сьогодення, двотисячних, і я намагаюся з'ясувати, чи не траплялися в льотному середовищі спроби противитися знищенню літаків. На звук підходить один із відвідувачів, знайомий директора. Представлю його, як домовилися, «місцевим мешканцем, ветераном силових структур»:

— В армії не протестують, інакше це не армія вже, а чорт-що. Дружини льотчиків - так, виходили, і не раз. Злітно-посадкову смугу перекривали: «Нам дітей нема чим годувати, поверніть чоловікам роботу!» Але постійні акції проводили лише комуністи. З плакатами, з транспарантами "Ганьба НАТО!" і так далі, з пісні слова не викинеш ... (Розводить руками) Депутат Ради на прізвище Гавриков у них за головного був. Особливо серйозний бешкет влаштували 27 січня 2006-го, коли різали останній Ту-22. Тисячу людей привели, не менше. Ми тримали периметр біля прохідної, а вони паркан проломили, ворота. Був наказ зімкнути лави, нікого руками не чіпати, тільки на камеру знімати. Я УАЗик поставив упоперек алейки — перевернули, прорвалися до самого майданчика. Шапку мені порвали, мати якраз за чергове звання подарувала… Посла Хербста вивезли манівцями, щоб не отримати неприємності міжнародного масштабу. У глибині душі зараз можна зізнатися, ми з комуністами погоджувалися. Вірити, що на нас ніхто не нападе, і все своє віддати? Не нападуть, коли ти сильний, озброєний, і можеш дати здачі.

«Українці повернуться і повернуть своє»

Залами музею мене супроводжує вже Анатолій Макаренко, заступник директора, історик за освітою.

В експозиції, присвяченій "Френтику", надовго "залипаю" серед артефактів. Досі важко уявити, як у глибині території СРСР могла існувати військова база США з особовим складом понад тисячу людей. Ні до, ні після такого Полтава такого не бачила. Свій клуб із бібліотекою, молельною кімнатою, кінозалом, де фільми чергувалися з концертами самодіяльності, танцпол із лаковою барною стійкою: кока-кола, віскі, сигари… Операторам дозволяли працювати скрізь: історія! Журналістів брали навіть на борт «фортець, що літають» — зовсім не те саме, що знімати, як бійці двох союзних армій розглядають разом журнал Yank з Ритою Хейворт на обкладинці або грають, стінка на стінку, у волейбол на дворовому майданчику.

Пам'ятний знак, встановлений на честь 75-річчя операції «Френтік», та фотоекспозиція, присвячена «Френтику», у парковій зоні музею. Про цю історію розповідає заступник директора музею Анатолій Макаренко

— На будинок із аркою звернули увагу? - Уточнює Макаренко. — Ось він скрізь у кадр потрапляв. До війни наші будували авіамістечко для комскладу, щоб із повітря «читалося» як літери «СРСР». Встигли лише два будинки «СС». За окупації там жили німці.

Кілька років тому у російському документальному фільмі «Наскрізний удар. Авіабаза особливого призначення» показали оригінал армійського журналу з Національного музею США: «Річард Крішнер, рядовий першого класу, наклав на себе руки на аеродромі “Полтава”». «Не дозволили йому одружитися з коханою дівчиною…», — підтвердила в камеру, безпорадно посміхнувшись, дуже літня колишня зв'язківка. Ця ж історія лягла в основу роману «Літаючий джаз» уродженця Полтави Едуарда Тополя. Запитую Анатолія Олексійовича, що музею відомо про романтичну драму часів «Френтіка». Поспішаю з припущенням сама: звісно, юна полтавка давно згинула у сталінських таборах як зрадниця Батьківщини.

— Навпаки, благополучно зустріла смерть у старості. У Москві з великими зірками на погонах — не армійських, — парирує Макаренко. — А починала із позаштатної інформаторки «органів».

50-річний ювілей операції 1994-го, за президента Кучми, відзначали з розмахом, з гостями-ветеранами з Америки та Росії. На 75-ті роковини, 2019-го, після анексії Криму та окупації частини Донецької та Луганської областей, уявити росіян серед учасників урочистостей було неможливо. Представники посольства США відкрили пам'ятний знак та пообіцяли Україні підтримку у протистоянні агресору. У підніжжі пам'ятника замурували капсулу. Послання мають відкрити та прочитати на сторіччя «Френтіка», 2044-го року.

Джохар Дудаєв служив у Полтаві з 1985 до 1987 року начальником штабу 13-ї гвардійської дивізії важких бомбардувальників

Радянський період музейної експозиції закінчується, і перед нами великий портрет Джохара Дудаєва в парадній формі — начальника штабу 13-ї гвардійської дивізії важких бомбардувальників з 1985 по 1987 рік. Поруч цитата із книги Дудаєва «Атака Ічкерійського вовка. Нариси політичної історії України», схожа на попередження: «Найбільша помилка — це знехтувати українців. Порахувати українців слабкими. Скривдити українців. Ніколи не ображайте українців. Не дай Всемогутній Аллах вигнати українців чи забрати щось в українців. Українці повернуться та повернуть своє. Але коли вони повертаються, вони не вміють розрахувати силу та застосувати її пропорційно…»

З-подібний будинок з аркою я обійшла з усіх боків. Він був пізнаваний, незважаючи на балкони, обшиті сайдингом, і млинці супутникових тарілок. Щоправда, на місці волейбольного майданчика у дворі, де колись мірялися силами союзники з антигітлерівської коаліції, молоді американські пілоти та їхні ровесники, радянські фронтовики зімкнулися кронами старі клени.

Все давно заросло.

Полтава – Київ

(Джерело [2])

Вгорі: Ту-160. Всі фото: Ольга Мусафірова / «Новая газета Европа»

Переклад: «Аргумент» [3]

---

На цю тему:

• Утраченная армия обретенной державы [4]
• Чому та хто змусив Україну роззброїти свою армію? [5]
• Как делили Черноморский флот Украина и Россия: едва не дошло до войны [6]