За два роки широкомасштабної війни ми, здається, побачили вже все, а тому можемо тверезо оцінити ризики воєнного часу, не впадаючи в паніку та не малюючи ворога страшнішим, ніж він є у реальності. Ми розуміємо середні показники інтенсивності російського збройного пресингу, ми розуміємо спроможність Сил Оборони та наявної військової техніки захищати наші території – ось все, що потрібно для побудови планів та для подальшого розвитку української економіки. Однак економіка залишається зацементованою. Щоб вона вийшла з цього стану і почала зростати, їй потрібен імпульс.

Про це йдеться у статті [2] видання БізнесЦензор.

Краще вже не буде. Саме так слід розуміти нещодавні заяви українського уряду, який просигналізував закінчення воєнної корекції економіки, під час якого вона спершу отримала величезний шок, але протягом двох років зуміла відновитися до рівня, котрий обіцяє базовий мінімум ділової активності для всіх основних галузей.

"Після вторгнення Росії українська економіка впала на 30%. Експерти пророкували крах української економіки, проте недооцінили. Зараз понад 90% українських підприємств відновили свою роботу", - заявив нещодавно прем’єр-міністр Денис Шмигаль.

"Запуск нового морського коридору дозволив експортувати у січні рекордні 12 млн т зернових, що, по суті, дорівнює обсягам довоєнного періоду. У лютому, який ще не закінчився, очікується показник у 8,5 млн т, що також перевершує довоєнні показники", - це вже заяви Юлії Свириденко, міністерки економіки.

Тобто уряд нам каже: корекція завершилася. Підприємства працюють, експорт теж. Краще поки не буде, годі чекати якогось економічного дива, радикального зростання ВВП та кількості робочих місць чи раптового підняття зарплат. Все, ми маємо відновлення основних економічних показників – а далі вже справа бізнесу розвивати економіку далі. Той етап війни, який можна назвати етапом економічних руйнувань, вже закінчився.

За два роки широкомасштабної війни ми, здається, побачили вже все, а тому можемо тверезо оцінити ризики воєнного часу, не впадаючи в паніку та не малюючи ворога страшнішим, ніж він є у реальності. Ми розуміємо середні показники інтенсивності російського збройного пресингу, ми розуміємо спроможність Сил Оборони та наявної військової техніки захищати наші території – ось все, що потрібно для побудови планів та для подальшого розвитку української економіки.

Однак економіка залишається зацементованою. Щоб вона вийшла з цього стану і почала зростати, їй потрібен імпульс.

До війни серед усієї палітри інвестиційних ідей, найбільшої динаміки набули дві – інвестиції в інфраструктуру та інвестиції в технології. Перша ідея була реалізована в програмі Велике Будівництво, друга – в розвитку експортно-орієнтованих ІТ-стартапів, котрі щороку били рекорд з продажів своїх продуктів та сервісів за кордон.

Крім цих двох ідей, в нас був традиційно сильний споживчий попит, історичний спадок у вигляді аграрного сектору та промисловий спадок у вигляді металургії.

Цього року на ремонт доріг уряд виділив 17,1 млрд грн – це важко назвати потужним інфраструктурним стимулом. Технологічний сектор, котрий, здавалося б, мав бути стійким до воєнних реалій, адже потребує лише наявності комп’ютерів та функціонального інтернет-зв’язку, стискається.

Лише за 2023 рік найбільші ІТ-компанії втратили приблизно 10% працівників та працівниць, а це говорить, що технологічна індустрія ще не оговталася навіть від початкового шоку війни.

Якщо ж говорити про споживчий попит, то він перетворився з емоційного шопінгу на вкрай економне споживання товарів з метою заощадження коштів. Зекономлені на нових придбаннях, на відмові від відпочинку та вартісного лікування кошти українці та українки понесли до банків. Так, протягом минулого року депозити банківської системи збільшилися на 513 млрд грн (+28,4%), а комерційні банки, в свою чергу, вклали переважну кількість цих грошей у депозитні сертифікати Національного банку та в державні облігації від Міністерства фінансів.

Тепер же прем’єр Шмигаль нам каже: "Також ми маємо стимулювати споживчий попит". З депозитними ставками на рівні 14% це досить непроста задача, адже дуже вже спокусливо покласти гроші в банк і чекати на виплату відсотків.

Тримаючи облікову ставку на рівні 15%, НБУ фактично й цементує нинішню ситуацію в економіці, де держава забирає всю грошову масу з банків для своїх потреб, а бізнес мусить монетизувати лише ось той базовий рівень економічної активності, де йдеться про задоволення базових потреб і нижче якого знаходиться банальна бідність.

Якщо до війни типовий споживач виглядав як людина 30-35 років, котра кожні два роки купує собі новий гаджет, щомісяця робить 1-2 онлайн-замовлення, щоліта їздить на відпочинок та розмірковує про придбання власного житла, то зараз все змінилося. Описана щойно людина пішла в минуле.

Тепер типовий споживач – це людина дещо старшого віку, яка приглядається до знижок на продукти харчування, вишукує в інтернеті найкращі ціни на таблетки від безсоння, носить зимове взуття щонайменше три сезони та не заходить без особливої причини до торгово-розважального центру.

Ось кого потрібно тепер простимулювати, якщо ми говоримо про споживчий попит.

Вилучаючи понад 2 трлн грн з банківської системи та використовуючи банки фактично як магніт для грошових залишків бізнесу та населення, уряд цього року повертає 45 млрд грн для підтримки бізнесу.

Ще є згадані вище 17 млрд грн на інфраструктуру та державна кредитна програма 5-7-9 обсягом приблизно 200 млрд грн. Є щойно оголошена програма "Зроблено в Україні" та проанонсований інструмент кешбеку для купівлі українських товарів – з метою отримати з цього додатковий 1% економічного зростання та 4 млрд грн надходжень до державного бюджету.

Ось і всі стимули, причому саме попит прямим чином стимулює лише останній з них - кешбек. Підтримка бізнесу – це підтримка пропозиції.

Корекція економіки від первинних воєнних шоків ще певний час буде давати нам статистичне зростання ВВП, однак здоровий економічний розвиток потребує органічних факторів та драйверів зростання.

Високі відсоткові ставки – зручний для уряду інструмент тримати українську економіку, яка є економікою відкритою для зовнішньої торгівлі, під повним контролем. В найкращому разі це дає можливість не дозволити економіці впасти, але в найгіршому – не дає їй розвиватися.

Приватний сектор та ринкові відносини традиційно воліють бачити середовище більш низьких відсоткових ставок, ніж те, яке ми маємо в Україні.

Якщо уряд хоче й далі тримати економіку в плановому режимі, то повинен запропонувати більші стимули, сильніші імпульси та драйвери для зростання.

Оборонна галузь, яка цього року може розраховувати приблизно на 1,5 трлн грн інвестицій, є лише одним із таких драйверів. Однак мета фінансування оборонної галузі – це підтримка наших Збройних Сил та забезпечення їх всім необхідним.

Щоб вона змінила українську економіку суттєво, їй потрібно виходити за ці рамки й боротися за великі міжнародні контракти. Не факт, що вона зараз на це здатна, адже армія має суттєвий дефіцит зброї, тому про її експорт наразі мова не йде. Та й будувати стратегію економічного розвитку на одній-єдиній галузі теж не варто – а раптом щось піде з нею не так.

Якщо ж уряд не має в своєму арсеналі більш дієвих стимулів, то варто задуматися над відчутним зниженням відсоткових ставок, щоб українські гроші було проінвестовано в український бізнес.

Той же аграрний сектор здатен увібрати в себе величезну кількість нового капіталу – тут ідеї не закінчуються ніколи, а вплив аграрного сектору на інші галузі дуже добре знайомий Україні, тому він здатен оживити й навіть воскресити подекуди втрачені через війну ділові зв’язки між окремими підприємцями, компаніями, регіонами.

Знаєте, який продукт рятував від голоду українські міста в 1932-1933 роках (хоча, на жаль, не міг врятувати села)? Риба. Морська, річкова, озерна риба. Як тоді виявилося, потенціал української рибної економіки – величезний, вона здатна прогодувати мільйони.

Письменник Юрій Яновський, описуючи український побут 1920-х, теж вказував, що ключове місце на столі під час сімейної вечері займала рибна страва. Ось вам лише одна інвестиційна ідея для української харчової індустрії, а цих ідей може бути багато.

Втім, на будь-яку продукцію потрібен насамперед попит. Навряд чи в уряду є реальна змога та реальна готовність примусити корпоративний сектор підвищити рівень зарплат, тому доходи українців та українок могло би підвищити зростання кількості вакансій, щоби почалася боротьба роботодавців за працівника.

Але в нас навпаки – 3,5 млн робочих місць знищено війною. Є причини вважати, що державні структури та приватні компанії планують і надалі зменшувати кількість своїх кадрів.

Ось тут було би доречним втручання уряду, щоб зупинити звільнення людей з корпоративного сектору і, навпаки, посприяти створенню нових вакансій.

Малий та середній бізнес, як правило, не росте в Україні надто інтенсивно й створює нові робочі місця в дуже помірних кількостях. Тому набагато легше добитися нових вакансій від більших, системніших гравців у всіх українських індустріях.

Досвід показує, що навіть досвідчені компанії потребують чималої кількості консультацій, щоби відкрити для себе бодай один експортний ринок. Їх буквально треба вести до цього за руку.

Оживити великі компанії, в тому числі міжнародні, могли би полегшення в регуляторній та дозвільній політиці, продаж ліцензійних прав на видобуток корисних копалин, доступ до новітніх технологій, доступ до капіталу, доступ працівників та працівниць до фахової освіти, розуміння сьогоднішніх ринкових реалій.

Україна підписала цілу низку безпекових угод – це Британія, Німеччина, Франція, Данія, Канада, Італія. Цих угод буде ще більше. Їхні тексти включать в себе пункти про економічну співпрацю – оптимістичні пункти, вони тримають в собі багато обіцянок.

Однак як українським компаніям скористатися цими обіцянками, цими можливостями? Як стати ланками в європейських, в транс-атлантичних ланцюгах постачань? Якби Міністерство економіки могло стати фасилітатором в цьому – вже був би реально класний зразок державно-приватної співпраці.

Економіка Євросоюзу виробляє практично все, що тільки можна виробляти – і тому попит в ній є просто на будь-які вироби. Лишень уявіть, скільки елементів може мати сучасний технологічний автомобіль, від килимка під ноги до світлових рішень. На цьому можна прекрасно заробляти.

Втім, український бізнес теж мав би виконати свою частину роботи. Для початку – почути уряд, хто б як не ставився до якості урядової політики. Потрібно зрозуміти сигнал: все, краще вже не буде. Краще ми можемо зробити лише своїми власними руками.

Наявний інвестиційний потенціал українського корпоративного сектору вже слід реалізовувати, хеджуючи воєнні ризики наявними страховими інструментами. Ми ж маємо достатньо статистики за два роки війни, щоб зрозуміти реальну ймовірність влучання російського дрону в конкретну місцевість.

А ще треба будувати інвестиційний потенціал на майбутнє, тому що цілій країні потрібно зробити крок вперед. Цілі галузі знаходяться поки в лежачому стані через недофінансованість, а вони могли би працювати. Це креативна галузь, медіа, культура, стиль.

Створюючи прибутки в галузях, які здатні заробляти на українській економіці в її нинішньому стані, варто було би заробленими коштами інвестувати у відновлення тих галузей, які поки що не можуть заробити, адже втратили свої ринки, аудиторію, споживачів та споживачок.

Так, треба дивитися правді в очі – споживча культура, культура подорожей, культура шопінгу та розваг, яку ми мали до широкомасштабного вторгнення, навряд чи скоро відродиться і буде тією ж, якою була. В людей змінився стиль життя, звички, потреби, навіть інтереси.

Найпершими це відчули, як мені здалося, книгарні, пропонуючи дуже багато нових видань на військову та історичну тематику. Скажу за себе: 7 полиць такої літератури з’явилося в мене вдома з початку війни. Мабуть, я не один такий. Вгадали книгарні, що людей почало цікавити. З такого підходу варто брати приклад.

Сьогоднішні українці та українки купують не стільки заради задоволення чи позитивних емоцій, скільки через відчуття того, що їм потрібно, причому вони мають бути впевненими, що саме цієї конкретної речі вони потребують. Це може бути одяг. Це можуть бути меблі. Це може бути ручний ліхтарик чи приладдя для рибної ловлі. Попит буде, якщо бізнес пропонуватиме те, що людям потрібно, а не те, що дешево коштує, аби замовити то в Китаї, привезти до України й спробувати взяти маржинальність.

В принципі, теза про те, що економічна ситуація в країні залежить насамперед від нас самих, не є новою. Однак тепер у нас ще є й своєрідний ультиматум від уряду: не чекайте грандіозних, величезних програм урядової підтримки – маємо те, що маємо.

Дійсно, в мріях є ідея грандіозної реконструкції, однак це не причина чекати на той день, коли уряд офіційно оголосить початок реконструкції, назвавши кільканадцять інвестиційних програм з бюджетами на десятки мільярдів доларів та євро. Нам треба вийти на здорове економічне зростання будь-якою ціною вже тепер – монетизуючи ту відносну безпеку тилових територій, яку маємо завдяки Силам Оборони.

«Аргумент» [3]

На цю тему:

• Один воює – четверо працюють: влада готує економічне бронювання від мобілізації [4]
• В Україні дефіцит кадрів та зростання зарплати [5]
• «Запускати ринок землі для іноземців під час війни — це злочин»: монолог фермера [6]