Як війна в Україні роз'єднує казахів

Важная новость

Про це йдеться у статті, опублікованої в межах проєкту співпраці між ZAXID.NET [2] і польським часописом Nowa Europa Wschodnia [3].

15 липня, Алмати, я отримую повідомлення на WhatsApp. Це Дуалет Абілкасимов, казахський правник, один з організаторів антивоєнної демонстрації, яка відбулася в колишній столиці Казахстану 6 березня. Ми домовилися про інтерв’ю наступного дня: «Можливо, я вас повинен попередити: якщо ви дотримуєтеся проросійських поглядів, то наша розмова може вийти не дуже приємною. Я однозначно проукраїнський і нічого хорошого на користь Росії сказати не можу. Я не бачу підстав для виправдання її дій щодо України».

Коли я його запевнив, що не маю проросійських поглядів і, як і він, засуджую дії Росії в Україні, він відписав мені: «Не дуже часто, але я починаю зустрічати людей з Європи, які, використовуючи економічні аргументи і посилаючись на питання безпеки Росії, говорять, що ця війна для неї є необхідністю. Що росіяни просто повинні були вторгнутися в Україну, щоб захистити власні кордони. Мені потрібно було переконатися, що Ви не з таких людей».

24 липня, село Сати, південно-східний Казахстан, закінчую обідати за літнім столом у дворі свого будинку, де винаймаю кімнату. За сусіднім столиком сидить казахська родина. Ми починаємо невимушену розмову.

На цю тему: Нельзя предавать друзей. Украина должна требовать доступа к Назарбаеву [4]

У якийсь момент голова родини пан Сарсен, пенсіонер спецслужб (колишній кадебіст) з Шимкента, запитує мене: «Що Ви думаєте про Україну?». І коли я кажу щось на кшталт того, що я сказав Дуалету, атмосфера раптом стає набагато спокійнішою. Містер Сарсен сідає ближче, його язик явно розв’язується. Він з полегшенням відповідає: «Тоді ми можемо нормально поговорити».

Проблема поглядів на війну стала однією з осей розколу суспільства в Казахстані. Насправді це не просто думка про цю одну війну. Говорячи про агресію Росії, хтось вживає термін «спецоперація», хтось висловлює співчуття заатакованій Україні, хтось каже про фашизм, який шириться над Дніпром і загрожує російськомовному населенню. Усе це досить багато говорить про співрозмовника. Чи підтримує він подальшу інтеграцію Казахстану з Росією, чи його турбує низький рівень знання казахської мови в суспільстві, зрештою, звідки він бере інформацію про світ?

Жертви російської пропаганди

За словами колишнього журналіста, засновника незалежного центру дослідження громадської думки «Демоскоп» Аділя Джалілова, особи, які симпатизують Росії, уникають слова «війна» та вірять в існування небезпечних для світу українських фашистів. Це передовсім споживачі російських ЗМІ.

«Наші незалежні медіа слабкі, вони охоплюють невелику кількість людей, – розповідає Джалілов. – Крім того, інформації зі світу, також незалежного, але передусім публічних ЗМІ, як кіт наплакав. Казахи погано знають мови, окрім казахської та російської. Тож значна частина суспільства всю інформацію про зарубіжжя отримує з російського телебачення, яке в нашій країні широко доступне і дуже охоче оглядається. Люди навіть не обов’язково шукають у ньому інформацію, часто просто розвагу, але в очікуванні улюбленого ток-шоу чи серіалу вони завжди знайдуть якусь інформацію, з якої сочиться кремлівська пропаганда».

За словами Джалілова, якби лише обмежити доступність російських ЗМІ, погляди казахів відразу б змінилися. Опозиційні казахські інтелектуали, такі як Досим Сатпаєв, давно закликають це зробити.

«Ще у 2014 році, після анексії Криму (яку Казахстан так і не визнав), ми вимагали обмеження трансляції російського телебачення в Казахстані. Наша влада повністю здала інформаційне поле Росії, що шкодить нашим державним інтересам», – розповів мені Сатпаєв. Однак і він, і схожі прихильники обмеження впливу російської пропаганди на казахську громадськість усвідомлюють, що влада боїться таких насильницьких рухів, знаючи, що це спровокує відповідь з боку Росії.

Ті мешканці Казахстану, які отримують інформацію про світ з російського телебачення, ніколи не дадуть себе переконати, що Росія поводиться агресивно, що Путін напав на Україну не для захисту нібито російськомовного населення, яке там переслідується, а тому, що йому потрібен був зовнішній ворог для посилення популярності країни і що він мріє ні про що інше, як про відновлення гегемонії, яку Росія втратила з розпадом СРСР.

Розділене суспільство

Частина мешканців Казахстану, включно з більш освіченими або просто тими, що не піддаються потужному впливу «Росии 24» чи НТВ, явно симпатизує Україні. На демонстрацію 6 березня, єдину, на яку влада дала офіційний дозвіл, прийшли натовпи людей, багато казахських журналістів, митців й активістів громадських організацій. Більшість з них мали наліпку з українським прапором на своїх аватарках у Facebook.

У Казахстані різні ініціативи для України започаткували практично відразу після початку повномасштабної російської агресії. Тоґжан Кожалієва, засновниця фонду Haq («Правда»), каже, що за перші два дні кампанії збору коштів на допомогу українцям, яку її фонд розпочав ще 26 лютого, пожертви зробили 12 тисяч людей. Загалом вони зібрали понад мільйон доларів. Жертвували як звичайні громадяни, так і казахські бізнесмени, наприклад, Тимур Турлов, росіянин, який нещодавно переїхав до Казахстану і вже має громадянство цієї країни.

«Люди прагнули допомогти, бо уявляли, що на місці України може стати Казахстан. Зрештою, у нас найдовший кордон з Росією [7,5 тис. км, – ред.]. Росіяни – місцеві політики та журналісти – неодноразово говорили, що Казахстан має віддати Росії частину своєї території, що наша незалежність – це фарс тощо. У нас також є досить велика російськомовна меншина, і Росія багато разів обіцяла, що буде її захищати», – пояснив мені Тоґжан.

На зібрані кошти Фонд Haq купує ліки та інші предмети першої необхідності. Транспорти першої допомоги доставили урядові літаки, які прилетіли по казахських біженців з України, а потім їхні машини позичила державна компанія Air Astana. «Нас усі підтримали, – запевнила Кожалієва, – тому що всім було очевидно, що якщо Україна програє, то наступним буде Казахстан».

Однак опитування, проведене у квітні Центром вивчення громадської думки Demoscope, виявило, що 70% суспільства підтримує Росію в конфлікті з Україною (49% респондентів беззастережно, ще 21% — трохи стриманіше). 30% респондентів віддали перевагу Україні, вважаючи, що Росія не мала підстав для нападу на неї, а тим самим порушила закон і вчинила необґрунтовану агресію.

«Ми були шоковані і дуже засмучені результатами опитування. Ми боялися публікувати ці результати, – зізнався Джалілов в інтерв’ю зі мною. – Реакція значної частини нашого середовища, тобто ліберальної інтелігенції, була жахливою. Нас звинуватили в підтримці кремлівської пропаганди, у тому, що ми дуримо суспільство, і, зрештою, розкритикували нашу методику, стверджуючи, що вона винна в результатах».

Найбільше критикували те, що 77% респондентів Demoscope відповіли на запитання російською мовою і що опитування проводилося через стаціонарні телефони. Інші експерти, з якими я спілкувався, визнаючи, що результати, отримані командою Джалілова, можуть бути дещо упередженими (люди похилого віку з консервативними поглядами переважають серед власників стаціонарних телефонів), погоджуються, що ліберальна інтелігенція живе в бульбашці і не усвідомлює, наскільки її погляди відрізняються від решти суспільства. Відомий казахський правозахисник Євген Жовтіс вважає, що розподіл проукраїнських і проросійських симпатій у суспільстві може бути 50 на 50. Усі погоджуються, що суспільство глибоко розділене, і війна діятиме як лакмусовий папірець, який витягає ці розділи на денне світло та загострює.

На цю тему: Уроки казахского [5]

Важко розмовляти

Багато моїх співрозмовників визнавали, що казахський конфлікт через агресію Росії проти України настільки глибокий, що тема війни в родинах стала табу.

Віктор Ковтуновський, інженер за освітою, колишній депутат міської ради міста Алмати, а нині переважно незалежний журналіст, чия родина поколіннями живе в Казахстані та походить більш-менш порівну з Росії та України, давно перестав говорити про Росію й Україну зі своїми далекими родичами. «Я, моя дружина і двоє наших дорослих синів проти цієї війни. Коли на світанку 24 лютого я дізнався про перші ракети, що впали на українські міста, я був злим і засмученим. Я знав, що Путін багато блефував, але я не думав, що він такий божевільний, яким виявився. Місяць я був настільки пригнічений тим, що відбувається, що не виходив з дому, ні з ким не розмовляв, ніби був у важкій депресії».

Спочатку Віктор намагався пояснити матері та далеким родичам, що відбувається в Україні. Але згодом він припинив це робити. «Я просто почав уникати теми війни на сімейних святах, наскільки це було можливо. Немає сенсу сперечатися з людьми, які за роки всмоктування кремлівської пропаганди вбили собі в голову, що Росія хороша і все хороше від неї. Вони не в змозі прийняти правду про те, що російські солдати ґвалтували та розстрілювали мирних мешканців, що російські ракети свідомо цілили по домівках, школах та лікарнях. Для таких людей, як мої родичі, визнати щось подібне означало б заперечити все, чим вони є, у що вірили і на чому творили своє уявлення про світовий порядок, у якому Росія втілювала сили добра. Це не обговорення аргументів, це все одно, що намагатися переконати релігійного фанатика, що Бога немає», – зазначив Ковтуновський.

Схожої думки дотримується й Андрій Грішин. Він, як Віктор, зі змішаної російсько-української родини, журналіст і правозахисник, який народився та живе в Казахстані. Частина родини вважає його українським розвідником, бо він намагався пояснити їм, як насправді виглядає війна. Дядько Андрія живе в Росії, в Барнаулі. Його син, військовик, воює в Україні. Коли дядько приїхав до Казахстану в гості, Андрій не витримав і вступив з ним у дискусію. Цілком безуспішно, бо це лише утвердило дядька на думці, що «щупальці українських нацистів сягають дуже далеко». Мама Андрія, хоч і згодна зі сином і проти війни, з братом воліла про це не говорити. Він знає, що це може їх повністю розсварити.

По лезу ножа

Дії Росії підтримує не лише частина казахських росіян, а й деякі казахи. Багато з них дивляться тільки російське телебачення. Частково тому, що розважальна пропозиція російського телебачення здається їм більш привабливою, частково тому, що вони знають російську мову краще за казахську, а російські медіа їм легше сприймати. За даними незалежних джерел, наприклад, громадського руху Memlekttik, близько 60% громадян країни вільно розмовляють казахською мовою.

Парадоксально, але на боці Росії стоять казахські консерватори, віруючі, які ходять до мечеті. Аділь Джалілов пояснює це тим, що для консервативних імамів Україна – це Захід, а це символ усього зіпсутого, де поширюється «ідеологія ЛГБТ» і гинуть традиційні цінності. Казахські імами дивляться на своїх колег з Росії, Башкирії і Татарстану. Вони не знають англійської, не дивляться ЗМІ з-за меж колишнього СРСР. Усі свої знання про світ вони отримують через Росію.

У всьому цьому не можна забувати про владу Казахстану. Вона веде неоднозначну політику. Це результат двох протилежних тенденцій. З одного боку, Казахстан сильно залежить від Росії в питаннях економіки та безпеки. Вона має дуже тісні відносини з Москвою, бере участь у кількох організаціях, у яких Росія є лідером і які чітко націлені на пострадянську реінтеграцію (найважливішими з яких є Євразійський економічний союз та Організація Договору про колективну безпеку). З іншого боку, незалежність Казахстану та його територіальна цілісність неодноразово оскаржувались російськими політиками та важливими особистостями з російської медіасфери. Кожні кілька років російські депутати чи журналісти згадують, що північні території Казахстану – це фактично «подарунок росіян», а казахську державність Кремль терпить доти, доки Казахстан залишається його вірним слугою.

З усіх цих причин влада Казахстану дуже співпереживає Україні і не підтримує відкрито Росію. Президент Касим Жомарт Токаєв на відомому форумі в Санкт-Петербурзі відкрито заявив, що Казахстан ніколи не визнає незалежність «ДНР» та «ЛНР», оскільки це суперечило б міжнародному праву. Він зустрічається з російськими політиками, але також розмовляє телефоном з президентом Володимиром Зеленським.

«Казахська влада добре усвідомлює російську загрозу, а також те, наскільки сильно їхня країна залежить від Росії. Тому їхня політика має бути належним чином збалансована. Це як ходити по лезу ножа», – розповідає мені Серік, казахський бізнесмен, який колись брав активну участь у політиці на місцевому рівні. Він не хоче оприлюднювати свого прізвища. Ми зустрілися в Астані, в ТЦ Keruen. Серіку весь час хтось телефонує. Ми розмовляємо російською, але в телефоні Серік переходить на казахську, зрідка вставляючи російські слова. В юності він мріяв називатися Сергієм, а не Серіком. Сьогодні вже говорять про гордість, що Казахстан незалежний. Він вважає, що для збереження цієї незалежності потрібна велика хитрість: «Я як громадянин підтримую політику нашої влади щодо цієї війни, – пояснює мені Серік. – Для мене це очевидно, що жодна цивілізована держава не повинна вдаватися до бомб у своїй політиці. Війна – це завжди погано, бо на ній гинуть люди. Але, з іншого боку, ми не можемо розірвати ті зв’язки, які пов’язують нас з Росією. Вона здавна гострила зуби на наші північні терени. Треба діяти розумно, обережно. Інакше ми можемо втратити все. Згадайте, що на початку війни Захід зайняв вичікувальну позицію. Він почав допомагати Україні лише після того, як побачив, що та захищається. А нам хто допоможе?».

(Переклад з польської. Оригінальна назва статті: Wojna w Ukrainie dzieli Kazachów [6]).

«Аргумент» [7]

На цю тему: