Трохи загальних міркувань на тлі останнього корупційного скандалу з "королевами" і кол-центрами.

На початку повномасштабного вторгнення були різні теорії, як все це буде виглядати, якщо триватиме роками. Багато хто волів навіть таке не припускати. Але за шість місяців буде рівно 5 років повномасштабного вторгнення.

Я часто називаю цей період "війною на виснаження", хоча мабуть і його варто би розбити на кілька назв, бо війна триває так довго, що невідомо - чи це ще насправді виснаження чи тільки розминка перед тим, що є справжнім виснаженням.

І якщо розбивати на етапи та давати характеристики, то я б сказала, що ми в підетапі з назвою "війна за свій кошт" або війна коштом найвідповідальніших.

Колись в історії напишуть про цей період десь так: ресурс, забезпечення військових, що служать найдовше, з кожним роком зменшувався, а абстрагування від потреб армії у суспільства й політиків з кожним роком зростало. На військових, що були найвмотивованішими і продовжували виконувати обовʼязок з ідейних принципів за умов, коли їхній соціальний захист і забезпечення зменшилося суттєво порівняно з 2022, - починали дивитися з цікавою сумішшю жалості, байдужості і задавленої краплини сорому. Як на тих, кому дуже не пощастило. Найбільш лицемірні почали вже знімати гримасу "ви наші герої" та повертатися до звичного "ми вас туди не посилали, ми вам нічого не винні, ви вернетеся звідти агресивними з птсром та ні на що більше не здатними", "ви наші захисники воюйте, а ми будем жить".

Активна частина суспільства, якої меншість і далі тягнула вдесятеро більше за все суспільство і сама приєднувалася до армії. Багато з правозахисників опинилися перед цікавою дилемою: хочеться зробити для армії все, забезпечити нарешті нам рівні права з тими, кому дозволено безкарно роками ухилятися від обовʼязку захищати державу, відпустити тих, хто служить найдовше, та водночас з тим, що безпекова ситуація фактично не дає можливості це зробити через старі помилки та прорахунки в побудові резервів і системи ротацій, через слабкість інституцій і корупцію, яка зʼїдає і так обмежений ресурс. Така ціна відсутності стратегії на випадок, що це триватиме десятиліттями, на початку повномасштабного вторгнення.

Держава й суспільство дедалі більшу частину вартості тривалої війни перекладають на тих, хто вже найбільше заплатив.

Які ще ознаки "війни за свій кошт" можна навести?

Розвінчання багатьох ілюзій. Наприклад, ілюзія про соціальні ліфти для захисників. Їх отримала абсолютна меншість тих, хто воює, і в основному це ті, хто спромігся збудувати те, що називається медійний ресурс. Для підрозділів і бійців, хто живе без цього - соціальний захист чи ліфт працює слабко, ці люди полишені на себе майже у всіх сенсах. У своїй прозовій книзі я називаю цей давно знайомий феномен "самотній солдат".

Наша доба і технічний прогрес диверсифікували силу: найсміливіші і найсильніші отримують найменше, а ті, хто за їхніми спинами користується цією обороною - ілюзорно вважають себе сильними світу цього, у той час, коли насправді, вони є потенційною здобиччю для ворога, котрий досі не покидає намірів захопити собі усе.

Іншими словами: тренд абстрагуватися від потреб армії робить усе, аби солдат почував себе в кінці харчового ланцюжка, хоча насправді в кінці харчового ланцюжка - саме ті, хто ходять на дванадцятий рік війни беззбройними і абстрагованими від реалій, в яких живуть.

Всі, хто лишається в силах оборони зі своїми сімʼями - полишені на себе і пізнає кожен на своєму рівні несправедливість війни.

Добре, коли є розуміння, що перехід через пустелю не може бути легким. Добре, коли лишається якась спільнота, в якої навіть за стільки років є ресурс підтримувати чи звичка допомагати.

Хріново, коли в цей самий час існує паралельний світ корупціонерів у сфері прокуратури та їхніх королев. А більшість нашого суспільства навіть зараз поважає тих, хто собі вкрав, більше ніж тих, хто віддає свій ресурс заради спільного. Може, сорок років пустелі замало, аби це змінилося.

На цьому етапі війни навіть у найвмотивованіших виникла спокуса поставити власне життя і цілі над спільним, або хоча б змістити фокус у бік свого. А час потребує і далі сильного фокусу над спільною справою, фокусу на перемозі, і не всі здатні це прийняти. А найменш мотивовані помилково прийняли, що вже знову можна все - красти без жодних меж, висміювати свій перехід на українську, вертатись на російську і що взагалі вже настало так як раніше, ніби цих дванадцяти або чотирьох років не було. Але зробити ж так, ніби їх не було - вже не вийде.

Війна ніколи не покидає тих, хто її бачив по-справжньому.

Ярина Чорногуз, волонтерка, військовослужбовиця; сторінка авторки у фейсбук

«Аргумент» [2]

На цю тему:

• ЄС здивований масштабом дефіциту в $27 млрд на оборону України до кінця року — The Times [3]