Ярослав Романчук: Економічний бандитизм Китаю та унікальний історичний шанс для України

За розрахунками Hinrich Foundation у 2023р. країни ОЕСР та Китай разом виробляли 85% доданої вартості у світі. У 2024р. їхня частка скоротилася до 78%. У 2004р. Найбільшим виробником, якщо оцінювати обсяг доданої вартості в номінальних $-доларах, були США. Їхня частка становила 22%. На другому місці була Японія з часткою 14%. У 2024р. частка Китаю становила 28%, тобто значно більше, ніж Америки 20 років тому. У 2024р. частка США становила 17%. Виходить, що два найбільші виробники доданої вартості сьогодні – Китай та США. Їхня частка – 45%. 20 років тому на США та Японію припадало 36% обсягу доданої вартості у світі. Якщо взяти країни ОЕСР і Китай, то 2004г. вони виробляли 85% світового обсягу доданої вартості, а 2024г. - 78%. За цей час Китай додав 19 процентних пунктів, а ОЕСР втратив 26 процентних пунктів. Японія та ЄС стали найбільшими лузерами у виробництві доданої вартості. Обидва втратили по 9 процентних пунктів світового обсягу.

Сьогодні на Китай припадає ~80% світового виробництва сонячних панелей, 70% сонячних інверторів, 75% літієво-іонних акумуляторів, 60% електромобілів, 70% смартфонів, більше половини світового виробництва сталі та близько половини світового виробництва кораблів. При цьому частка іноземних компонентів у китайських товарах постійно знижується. У 2022р. частка внутрішньокитайської доданої вартості в експорті становила 84%. За оцінкою німецьких експертів з Hinrich Foundation, «в економічному плані промислова концентрація формується самозміцнюючим чином. Максималістський підхід Китаю до виробництва означає, що дедалі більше галузей стає підконтрольним Китаю».

По-друге, розвиток промислових потужностей, концентрація виробництв створило попит на технологічні напрацювання та відкриття, на інновації, а ємний внутрішній ринок та режим конкуренції дозволив китайським компаніям тестувати найрізноманітніші технологічні та технічні рішення на найвищому світовому рівні. Уряд Китаю щорічно підтримував виробництво лише на рівні 4 – 4,5% ВВП чи $750 - $825 млрд. на рік. Левова частка субсидій була спрямована на промисловість. Держава підтримувала промислових лідерів так: ~2% - фінансова підтримка, 1,5% ВВП – податкові пільги, 0,5% ВВП – субсидування купівлі землі, 0,4% ВВП – субсидований (пільговий) кредит. Для порівняння, ЄС витрачає на промислові субсидії 1,5% ВВП.

Ось як це виглядає на цифрах. У 2024р. Китай зробив $4,7 трлн. доданої вартості чи ~24% ВВП. Тобто субсидії в Китаї склали ~16% ВВП. У 2024р. чистий прибуток «промислових підприємств вище за певний розмір» (таке формулювання) склав $920 млрд. Виходить, що субсидії Держави в Китаї склали 81,5% - 89,7% чистого прибутку промислових підприємств. Ці цифри говорять про кричущу неефективність в управлінні китайського бізнесу. Отримувати левову частку чистого прибутку з держбюджету – це не вільний ринок. Це торговельна промислова війна проти всього світу. Це справжній комерційний бандитизм. Це як активне, кричуще використання допінгу у спорті, коли один із учасників змагання начхати хотів на загальні правила, а судді безтурботно і безкарно ловлять ворон через політичну коректність, або через банальну продажність.

Понад 90% експорту китайського експорту – це товари переробних секторів промисловості. У 2024р. товарний експорт Китаю становив $3,6 трлн., у тому числі $3,3 трлн. - Це промислові товари (не сировина). Внутрішньокитайська частка доданої вартості у високотехнологічній, інтенсивній промисловості становить ~75%. Це означає, що Китай експортував $2,5 трлн. створеної всередині країни доданої вартості. Це понад 53% від загального обсягу доданої вартості промисловості. Якщо прийняти, що середній товар експорту містить субсидію в 16%, це означає, що Китай експортував товарних державних субсидій у сумі ~400 млрд. З одного боку, це щедрість китайського уряду, який так ємно підтримує іноземних споживачів своїх товарів. З іншого боку, така економічна, експортна політика – це підхід "beggar thy neighbour" або "розору сусіда". Конкурувати з таким демпінгом тривалий час неможливо. Якщо на початку 2000-х ЄС/США/G-7 поблажливо спостерігали за китайським ширвжитком низької якості з екзотичними брендами, то до кінця 2010-х ситуація різко змінилася. Багато споживчих та інвестиційних товарів Китаю вже перевершували західні аналоги за якістю та рівнем технологій, а за ціною були іноді в 2 – 3 рази дешевше. Так, промислове шпигунство та банальна крадіжка інтелектуальної власності допомогли Китаю за 25+ років подолати левову частку технологічного відставання від США/ЄС. А за багатьма позиціями стати світовим лідером. Але китайська влада створила потужну систему мотивації для приватних комерційних лідерів правителів провінцій та національного рівня. Вони стали бенефіціарами великих бюджетних ресурсів. У разі запеклої внутрішньої конкуренції над ринком ~1,4 млрд. людина викристалізувалося державно-приватне партнерство. Обрані компартією компанії отримали захист від ринкових законів. Механізм «прибутку-збитки» ними не поширювався, а банкрутство було неможливим через постійні дотації. Державні лідери отримували сприятливі податкові, фінансові, регуляторні пільги, які були недоступні іншим китайським бізнесам, тим більше конкурентам із Заходу.

2025 року Китай прийняв чергову державну програму «Made in China 2025». Державний інтервенціонізм, фінансування R&D, виділення «точок зростання», регуляторний, податковий та кредитний фаворитизм – все це в ім'я підтримки та зміцнення світової промислової домінації. Якщо цю частину економічної політики Китаю не відсвічувати, стає зрозумілим, чому китайські керівники на всіх міжнародних форумах, включаючи Давос, відкрито підтримують вільну торгівлю. Це не режим вільного ринку, єдиних правил гри. Це товарний імперіалізм, націлений на те, щоб через кишеню споживача домогтися банкрутства більшості промислових підприємств Німеччини, США, Франції, Італії, Британії і т. д. Так, за останні 20 років частка та значення промислових товарів з розвинених країн значно зменшилася, але зараз Китай приступив до активної фази технологічної, цінової та маркетингової. Китай уже показав оскал режимом експорту рідкісноземельних металів. А є ще чимало товарних позицій для шантажу фармацевтичної, хімічної, енергетичної промисловості Заходу. Є ще китайський ВПК, який штампує кораблі, військову техніку та дрони так, як ніхто у світі. По суті, Китай стосовно ринків ЄС/США/G-7 діє так, як російські енергетичні барони діяли в Україні до початку війни. Кремль через своїх агентів у сфері нафти та газу купив із тельбухами керівників України, які заблокували розвиток свого енергетичного сектору, бо «вигідно було купувати у Росії». Ось цей аргумент «у Росії дешевше» став потужним наркотиком для багатьох політиків та керівників Німеччини, Австрії, Угорщини, Словаччини, Франції та інших європейських країн. Не без активної участі російської імперії Європейський Союз підсів на руйнівний для себе, деструктивний для своєї ж промисловості «зелений» кліматичний порядок денний, на боротьбу з глобальним потеплінням.

Європейський Союз, США та G-7 отримали потужний подвійний удар від двох тоталітарних країн, відкритих ворогів цивілізаційного Заходу. Росія підсадила Європу на газовий та частково нафтовий наркотик («у Росії ж дешевше»), а Китай різко збільшив постачання того, що ЄС зажадав у рамках «зеленої» революції та переходу в режим нульової емісії. Сонячні панелі, акумулятори, електромобілі, побутова техніка, машини та обладнання для промислових підприємств – все це у Китаю дешевше, і за зростаючою кількістю позицій кращої якості, вищого технологічного рівня. У той час як бюрократи ЄС затягували регуляторний зашморг на шиї європейських виробників (екологічні, трудові, фінансові, інфраструктурні вимоги, звітність тощо) Росія/Китай на пару розширювали свій вплив, зміцнювали свою soft power на континенті. Аргумент «у Росії/Китаї дешевше» роззброював нібито логікою вільного ринку. Політики великих країн ЄС продавали своїм виборцям соціальність, екологічність, інклюзивність своєї політики, геть забув про безпеку. Вони думали, що НАТО завжди буде тією організацією, яка за рахунок американських платників податків збереже парасольку безпеки над Європою.

І ось в одній точці зійшлися багато тенденцій. Китай став надто потужним конкурентом, світовою промисловою фабрикою, яка діє як анаболік і наркотик. Проти його стандартні міжнародні інститути та інструменти безсилі. Одні він купив із тельбухами, інші просто ігнорує.

Не минуло й 20+ років, як європейські та й американські політики струснулися та почали аналізувати режим відносин між китайською державою та бізнесом. При цьому вони все ще залишаються в полоні старого енергетичного та кліматичного порядку денного.

Не минуло й 20+ років, як стало очевидним імпотенція міжнародних організацій, включаючи СОТ, ВООЗ, ООН і навіть НАТО. ЄС також сильно забюрократизувався, замшався, перетворився на регуляторного монстра.

Не минуло й 20+ років, коли західні еліти побачили weaponization (вепонізацію), тобто перетворення на зброю, на інструменти тиску та примусу, енергетичні товари, рідкісноземельні метали та багато інших сировинних та проміжних товарів, критично важливих для Заходу.

Не минуло й 20+ років, як в Америці обрали президента, який викидає на смітник із внутрішнього та зовнішнього порядку денного токсичний сучасний марксизм у вигляді DEI/ESG, «кліматичний зашморг», вукізму та порядку денного ООН у вигляді «17 цілей сталого розвитку. Одночасно він робить купу різних безглуздих, неадекватним порядку денному свободи та капіталізму речей, але загрозу від Китаю він відчуває дуже чітко.

Не минуло й 20+ років, як Росія виявила свою імперську вдачу, нацистський характер, культурне варварство – і розв'язала криваву війну в Україні, гібридну війну в Європі та Америці.

Не минуло й 20+ років, як боргова петля небезпечно затиснула горло економічній політиці США та більшості країн ЄС. Вдаватися вкотре до допомоги грошового друкарського верстата небезпечно та руйнівно. СOVID-не монетарне божевілля досі икається в ЄС, Канаді та США.

Така ось складається неприваблива, напружена ситуація. Світ на межі дуже масштабного шухера та передала. Ніхто не знає, яким він буде, хто вийде переможцем, хто і яку ціну заплатить шляхом у новий світовий порядок і розклад. Ясно одне. Сьогодні ЄС/США/G-7 терміново потрібна декитаїзація глобальних ланцюжків цінності, перезавантаження своєї системи безпеки, нейтралізація залежності від Китаю в низці критичних товарів, нейтралізація військової загрози нацистській імперській Росії. ЄС/США/G-7 шукають юрисдикцію, яка була б приблизно такою з податкової, регуляторної, енергетичної, інфраструктурної точки зору, як на початку 2000-х був Китай. І щоб був порядок, єдиний культурний код та чітка підтримка цивілізаційного Заходу.

Такі тектонічні зрушення у світі відбуваються дуже рідко, раз на сторіччя, а то й рідше. Рідко якій країні випадає такий історичний шанс запропонувати ЄС/США/G-7 справжнього джокера у грі проти осі Зла. Такий шанс має сьогодні Україна. Стійкість, мужність, боєздатність наших ЗСУ не викликає сумнівів. Це безперечний аргумент на користь включення України до майбутньої єдиної системи європейської та західної, загалом, безпеки. Але це невелика частина того потенціалу, який може відкритися перед Україною у разі представлення Заходу свого бачення рішення для його Заходу цілої низки гострих проблем.

Україна може і має виступити не прохачем, а повноцінним партнером, стейкхолдером Нового Заходу. Звісно, з поточними марксистськими звичками, токсичною монетарною, фіскальною, регуляторною політикою нас ніхто серйозно не сприйматиме. Український Левіафан – це не приваблива юрисдикція для трильйонів західних грошей, а справжнє лякало для них. Особливість ситуації в Україні полягає в тому, що її нинішні 3% найбагатших і заможніших можуть стати на порядок багатшими, якщо вони консолідуються, нейтралізують жадібність, панування VIP-розпорядників чужого. І представлять таку команду з такою програмою, що Заходу дуже складно буде сказати Україні «ні». Сьогодні повноцінну стратегію вільного ринку та капіталізму для України заважає представити deep state і ті дрібнотравчасті бюрократи, регулятори-шлагбауми, які беруться за держзамовленнями, держзакупівлями та потоками державних компаній. Невже ми всією громадою, всією країною не здатні нейтралізувати їхній опір в ім'я кдержавного проекту, який перетворить Україну на потужну, сучасну, благополучну країну? За одне ми отримаємо пошану та повагу від того самого Заходу за те, що врятували від загибелі їхню цивілізацію. Гра, безумовно, вартує того. Головне, щоб цей шлях до величі країни не перегородили дрібнотравчасті політики, чиновники, номенклатурно-силові клани зі своїми «свічковими заводиками».

Ярослав Романчук, президент Міжнародного інституту свободи; сторінка автора у Фейсбук

Фото: АР

«Аргумент» [2]

На цю тему: