Юрій Бутусов: Два роки великої війни

Важная новость

Стрім присвячений другій річниці початку повномасштабного вторгнення. Десятий рік війни, десятий рік російської агресії, яка розпочалась 20 лютого 2014 року.

Згадаймо ті події 2 роки тому. Те, що сьогодні бачиться на відстані. Те, що ми переживаємо досі. Війна йде жорстока, але я в цей день завжди буду згадувати той величний подвиг українського народу, учасниками якого більшість з нас стали. Всі ми бачили, всі ми надихались. І тим, що відчували один від одного, іскрою, енергією, впевненістю в перемогу, вірою, що ми все зробимо заради честі, що ми не здамо Україну. Це був надзвичайний підйом і піднесення. Це завжди буде з нами. Я хотів би сказати, дивлячись назад, що підкреслити той подвиг, те неймовірне диво… на мій огляд, це просто українське диво 22-го року. І вже два роки, є багато даних, відкритих і в Росії, і в Україні, детальних щодо співвідношення сил, щодо того, що сталось.

Ми маємо знати правду, історію, щоб робити висновки. Війна триває. Для того щоб вшанувати пам'ять і величність українських героїв, які вже віддали життя, втратили здоров’я і вшанувати тих, хто продовжують зараз тримати фронт. В цей момент десятки тисяч наших воїнів не дивляться наш ефір, тому що вони зараз в холодних окопах несуть бойове чергування, ведуть бій з ворогом. Вони на бойових постах. Всі наші думки з ними. І ми також відзначаємо і дякуємо за їхній подвиг.

Щ о мене вражає особисто у тих подіях. Перше. Співвідношення сил. В якому стані була Україна, ми всі знаємо. На екрані, на телебаченні навіть на деяких бігбордах була реклама "вступайте в тероборону". Але фактично тероборона не була розгорнута. Я можу сказати за себе. Я в січні був на зборах ТРО Києва. На збори приїхало максимум до 300 людей. Зі всього Києва. Частині людей, які прибули на збори, не дали автомати. Вони тренувались з дерев’яними макетами. На жаль, частину бійців, які були на тих зборах, не оформили на службу в ТРО, в резерв ТРО. В тому числі мене. Я здав усі документи, але командири сказали: ти ж розумієш, що це політика, вибач. Давай ми тобі дозволимо оформити швидко дозвіл на зброю. Хоча я здав усі довідки. Таке у нас життя. Влада у нас, як ми пам’ятаємо, постійно брехала народу, що війни не буде, що у нас перемир’я. Буквально в останні дні перед вторгненням почались ті дії, які ми всі вимагали ще з листопада 21 року. Почались заяви. Але, на жаль, ми не встигли підготуватись до війни. Указ про призов оперативного резерву ЗСУ президент ухвалив тільки 22 лютого ввечері. На його виконання була одна доба. Звичайно, цей указ просто ніхто не встиг виконати.

Указ про оголошення надзвичайного стану Верховна Рада ухвалила увечері 23 лютого. Звичайно, він також не був виконаний взагалі. Тобто хочу нагадати, що військові у нас, військове командування, головнокомандувач Валерій Залужний могли мінувати, будувати інженерні загородження, підривати мости, готувати до підриву мосту тільки в умовах воєнного стану, або по своєму розумінню, або за наказом Верховного головнокомандувача. Верховний головнокомандувач ніяких наказів для підготовки оборони не надав. Воєнний стан був оголошений о п’ятій ранку 24 лютого. Тобто коли вже російські колони захопили прикордонні мости або рухались до них. Жоден міст ні на Півночі України, ні на Півдні України зранку 24 лютого не був підірваний, крім одного прольоту мосту. На жаль, це було не на Чонгарі. Це було поруч. Теж на Кримському напрямку. Який ціною свого життя підірвав герой України матрос Скакун. Ми про цей подвиг зробимо незабаром, ви побачите на каналі Бутусов+ відеофільм пам’яті цього справжнього героя, який єдиний намагався зробити все можливе в умовах повної відсутності підготовки до підриву мостів, ключових споруд гідротехнічних.

Так от, підготовки не було ніякої. Війська територіальної оборони – нам розповідали, що вони призиваються. Вони не були розгорнуті. Ми пам’ятаємо, як 24 лютого прямо з вантажівок автомати просто роздавали будь-кому, причому більша частина їх отримувала навіть без запису паспортних даних. Так було у Києві, так було у Харкові, де просто не роздали зброю людям. Не те, що там їх організували, злагодження провели. А просто з автобусів. Ну, скажімо так. Ми все це пам’ятаємо. Підготовка була на нулі. Але що ще погіршувало стан? Росія мала велику перевагу в силах. Російські війська проходили навчання, маневри по розгортанню і тренуванню нападу на Україну ще у квітні 21 року. Ми пам’ятаємо велике розгортання вздовж кордонів, російські армії підтягнулись. Потім згорнулись і поїхали нібито в місця постійної дислокації, але залишили свою техніку біля кордонів. Тобто росіяни відпрацювали раз свою контрактну армію. А потім вони в листопаді, вже всі російські наземні сили заїхали знов біля кордону і знов почали тренування. За цей час російське командування змогло забезпечити повністю 140 батальйонів своєї контрактної армії, професійних військових, які поповнили максимально. Навіть частину строковиків туди включили, щоб був повний комплект сил. 240 батальйонів тактичних груп росіяни розгорнули. Це була більшість їхніх наземних сил. Це були всі їхні елітні війська, повітряно-десантні, морська піхота. Це були їхні відбірні танкові мотострілецькі частини. І вони були укомплектовані майже на 100% усі. Тобто добили комплектацію повністю. Вся російська техніка, більша частина техніка, була нова, була боєздатна. Вся російська бойова техніка – це теж важливий фактор – за своїми характеристиками, більшість російської техніки, особливо, танків, переважали за своїми характеристиками українську бойову техніку. Оскільки Росія зосередила до тисячі танків нової розробки, нових поколінь, які були обладнані сучасними тепловізійними прицілами, керованими снарядами у великій кількості. Це були танки останніх років випуску. Ворог їх зосередив. Також велика кількість артилерії нових типів нових років випуску. І Росія мала перевагу, тобто 140 батальйонів тактичних груп була посилені приблизно 100 батальйонами мобілізованих. У лютому, поки Україна мобілізацію не проводила, Росія провела тотальну мобілізацію на окупованих територіях "ДНР", "ЛНР" - на окупованих територіях Донбасу. В першій хвилі росіяни мобілізували 110 тисяч людей.

Упродовж буквально березня-квітня вони мобілізували ще 30 тисяч. 110 тисяч підтверджуються в першій хвилі – це російські дані. А дані нашої розвідки стверджують, що їх було 140. Я думаю, що це близько до реальності. 110 тисяч – це мінімальна цифра, яку визначають російські джерела. Тобто 185 тисяч контрактна армія. І 110 тисяч – це мобілізовані. Тобто загальна чисельність російських військ… і плюс контрактні підрозділи у них були першого і другого арамейських корпусів "ДНР"-"ЛНР". На той момент це було 9 бригад. Там теж була оперативна чисельність як мінімум до 30 тисяч військовослужбовців. Тобто в першій хвилі ворог зосередив як мінімум – як мінімум – приблизно до 240 тисяч військовослужбовців тільки наземних сил. Плюс Росія мала до того абсолютну перевагу в повітрі. Російська авіація, яка налічувала майже тисячу бойових літаків.

За словами Валерія Залужного, вся українська авіація була до 40 літаків. Варто відмітити, що авіацію неможна порівняти як піхоту чи танки в полі чи в засідці. Авіація – це цілий комплекс, який залежить від наявності великої кількості засобів ураження різних типів з повітря і по землі керованих, яка залежить від великої кількості радарів, які спрямовані на керування розвідувальних радарів, спостереження повітряних цілей, наведення своєї авіації. Звичайно, що Росія тут мала абсолютну перевагу. До того, Росія сконцентрувала кількасот бойових гелікоптерів проти України. Україна, підкреслюю, за словами Валерія Залужного, за його статтею, до 40 літаків мала. Це навіть неможливо співставити. Всі українські літаки були старі, випуску ще кінця 80-х років, на той час як у Росії було кількасот літаків сучасних новітніх типів нового іншого покоління. Це взагалі неспівставна була перевага. Так само абсолютна перевага була в засобах протиповітряної оборони у російських військ. Всі російські війська супроводжувалися великою кількістю ракетно-зенітних систем, щоб унеможлювати спостереження у повітрі і не давати нашій авіації, нашим дронам працювати. Також фактор абсолютної переваги. І це теж не враховується в чисельності, до речі. Чисельність персоналу в авіації, чисельність персоналу, наприклад, ракетних російських військ. Тобто російські ракетні бригади, зосереджені навколо України абсолютно безперешкодно пускали крилаті балістичні ракети по Україні. І мали в цьому теж абсолютну перевагу. Тобто наявність у нас однієї-єдиної 19 ракетної бригади і невеличкий запас ракет не давали можливості навіть порівнюватися з російським ракетним потенціалом. Далі. Російський флот. Це теж був важливий флот. Флот у них спочатку теж не враховувався у кількість учасників спеціальної воєнної операції. Але флот був фактором, який змушував Україну тримати в районі Одеси дві кадрових бригаду -28-му і 35-ту. І російський флот погрожував десантом. Це була одна зі складових російського плану вторгнення – десант на Одесу безпосередньо. Тому ще був російський флот. Таким чином, якщо дивитись на співвідношення сил, то давайте подивимось тепер, що було у України.

Україна на той момент на той момент не провела розгортання військ ТРО. Тут велике питання знов-таки до керівництва країни, оскільки у квітні 21 року, коли перший раз Путін пішов, розгортання ТРО було проведено. А зараз розгортання військ ТРО влада пообіцяла провести у березні 22 року. Ну, воно так сталось, трошки раніше просто. І вже без влади, а на ентузіазмі людей, на жаль, яким не було куди діватись, треба було захищати своє життя. Так ось. Оскільки розгортання оборони у нас не було проведено, то фактично у нас було… наша армія, яка могла діяти на 24 лютого, налічувала всього-навсього 22 бригади. Це було приблизно боизько 80 активних батальйонних тактичних груп. У нас 80, а у противника, як мінімум, - близько 240. Так, близько. Тобто по кількості з’єднань у противника була перевага бойових частин, батальйонних тактичних груп, у противника була перевага в 3 рази. Це якщо загальну чисельність порівнювати. Але насправді перевага була ще більша.

Перше. Російські війська, як ми казали, вже були злагоджені, розгорнуті. Вони мали техніку. Їм не треба було витрачати час на реорганізацію. Вони знаходились вже відмобілізовані, розгорнуті на кордоні. Треновані.. Друге. Вони зосереджені були в ударних угрупованнях. Так, 21 лютого міністр оборони Резніков зробив абсолютно ганебне брехливе повідомлення, що Росія не зосередила ударні угруповання біля кордонів з Україною. Це неправда. Насправді ударні угруповання тоді були. Я тоді зробив заяву, критикував слова Резнікова. Насправді що відбулось? Половина нашої армії була зосереджена на Донбасі. Приблизно 50% наших сил. Всі сили основні були зосереджені на Донбасі. Але з Донбасу на полігони в місця постійною дислокації було відведено приблизно 50% наших наземних сил. Україна, ще раз нагадаю, на той момент мала 22 бойових бригади, близько 80 батальйонних тактичних груп і більше нічого. Але комплектність цих батальйонних тактичних груп становила в середньому близько 50%. Тобто ще раз. У росіян біля 240 БТГ, 140 кадрових з технікою, які мали повний комплект, мобілізовані і війська перший і другий армійські корпуси на Донбасі, це теж близько 100, можливо від 100 до 130 батальйонних тактичних гру мав противник. І у них мінімум було 240, а можливо навіть і до 270,тобто велика кількість, перевага, як мінімум в 3 рази по кількості ударних з’єднань, оперативних одиниць на карті. І укомплектованість у них була 100%. А у нас – 50%. Крім того. По техніці. У нас не було такого відсотка справної техніки, як у росіян. і близько. Тобто у нас не було повного комплекту техніки ніде. У нас не було нових гармат самохідних. Та взагалі нових гармат не було. Не було самохідних гармат, буксованих гармат в такій кількості. Тобто перевага була у противника абсолютна. Перевага повна в повітрі. Перевага на землі. Перевага в ракетному озброєнні. Перевага на морі, що давало можливість їм погрожувати нашим флангам. І тут ще одна перевага. Перевага у кількості засобів ураження. Росія до своїх нових гармат мала ще і запас боєприпасів. Я вам хочу сказати, що на початок війни в наших бригадах, навіть на Донбасі, запас боєкомплекту був приблизно в жодній бригаді він не був більше 1,5-2 боєкомплекти. Були бригади, де був 1 боєкомплект. Тобто БК було обмежене.

Захиститись від повітря нам було також важко. За словами Валерія Залужного, в Україні було справних 18 зенітно-ракетних систем великої дальності, типу С-300, я так розумію – він не уточнював тип – на початок вторгнення, але це дуже мало і прикрити щось такої кількістю зенітно-ракетних засобів було просто неможливо. Я думаю, що всі розуміють і пам’ятають, як російська авіація, наприклад, над Харковом літала в перший тиждень війни практично просто без обмежень постійно. На низькій висоті. Абсолютно без всяких перешкод. І над іншими містами теж. Таким чином, якщо подивитись на співвідношення сил і факторів (я обіцяю, я дійсно зроблю це в письмовому вигляді, щоб це співвідношення було більш наочно і всі фактори проаналізую, там їх достатньо було), то Росія мала величезну перевагу над Україною. Єдине, чого не розуміли російські керівники – це український народ і українське суспільство. У своїх стрімах і у статтях, інтерв’ю, які я розміщував, про те, що у Росії не буде бліцкрига, в інтерв’ю Радіо Свобода 30 січня, яке я дав, я сказав, багато разів казав, що ніяких бліцкригів Путіна не буде, оскільки Україна має перевагу в піхоті. Саме в якості піхоти. І коли ми аналізували розгортання російських сил і карти російського вторгнення, то звичайно було зрозуміло, що Росія не створює великих ударних угруповань, які б могли захопити Київ одним ударом. Тобто вони зосереджували сили, вони погрожували Києву, погрожували Півдню України. Але ці ударні угруповання не мали достатньої чисельності, щоб захопити 5-мільйоне місто. Я нараховував на картах, це було близько до 30 батальйонних тактичних груп, які на київському напрямку міг зосередити ворог. Але. В чому була загроза? Насправді я не думав, що Київ таким співвідношенням сил можна захопити, оскільки в Києві великий мобілізаційний ресурс і було зрозуміло, що якість нашої піхоти на порядок вище, ніж навіть у цих тренованих російських військ. І мотивація у наших людей вище, і рівень інтелекту безумовно, ніж у путінських контрактників.

Але. Був великий ризик і що дійсно могло нам завадити, це те, що російські війська могли спробувати зірвати нам мобілізацію, перерізати шляхи сполучення. Російський план вторгнення передбачав оточити Київ, відсікти Київ від трас сполучення з Заходу. І також відсікти Харків. Оточити Київ і оточити Харків із Заходу і Сходу. Особливо небезпечно було це удар з Заходу, тобто неможливість підкинути боєприпаси і озброєння і підкріплення з Західних регіонів України від наших союзників. Тому звичайно це була велика небезпека, велика загроза для нас. Тому що ворог міг нам загальмувати – загальмувати наші шляхи сполучення, заблокувати. А навіть тимчасове гальмування Кіровоградської траси, як ми знаємо, з Вінниччини, або Житомирської траси, інших шляхів через Білу Церкву на Київ, тобто блокування цих трас практично блокувало спротив у центральних регіонах України. Блокувало би нам економіку, комунікації і все інше. Так само великим ризиком… тому я думав, що ворог буде демонстративні дії проводити на цих напрямках, а основний удар буде завдаватися вздовж Дніпра, по лівому берегу, щоб розсікти Україну на дві частини і захопити її повністю, захопити всі переправи і оточити, блокувати нашу армію на Донбасі. Оперативний план росіян це передбачав. Але вони хотіли наступати одразу всюди, по 8 напрямках. Вони вирішили фактично блокувати можливість мобілізації України, щоб українська вада просто не встигла реагувати на кризу на всіх напрямках і була примушена до або капітуляції, або втрати управління, або неможливості чинити спротив.

Тобто це був такий бліцкриг. Він схожий був на таку операцію "Дунай", яку Радянський Союз проводив по захопленню Чехословаччини. Він був схожий на операції Гельб, коли Гітлер намагався одним ударом захопити нейтральну Голландію і Бельгію у Другій світовій війні. Тобто це була швидка комбінована операція, щоб одним ударом захопити, повторити те, що робив Гітлер, те, що робив Радянський Союз – одним ударом унеможливити організований спротив. Розсікти комунікації. Не дозволити мобілізувати людей, державу, економіку. Головне – зірвати мобілізації. Насправді, у росіян були всі умови, щоб це зробити. Я вам сказав про співвідношення сил. На 24 лютого, як мінімум, загальне співвідношення сил, які реально були в строю 1 до 3, а напрямках головних ударів противника, наприклад, Крим – у нас Чонгар за розкладом прикривало 3 батальйони. Причому на самому Чонгарі знаходився 1 батальйон 137 десантно-штурмовий, укомплектований на 50%, без важкого озброєння. Далі, під Херсоном, в Олешках, ще на лівому березі стояли 2 батальйони 59 мотопіхотної бригади, 1 батальйон 59 мотопіхотної бригади перебазовувався в район Мелітополя, 2 батальйони знаходились на полігоні, не були розгорнуті. Батальйон під Мелітополем теж не встиг розгорнутись, запізно прибув. Артилерія 59 бригади і протитанкова батарея були в процесі перебазування, не були розгорнуті. Ну, справність танків у танковому батальйоні теж була невисока, на жаль. На цьому напрямку у росіян наступав цілий армійський корпус і там було, як мінімум, 15 батальйонних тактичних груп, укомплектованих повністю, розгорнутих, з технікою, готових до атаки. З нашого боку на Чонгарі не було нічого. Жодної позиції не вирито. Ніяких мінних полів, як ми бачимо. І тільки матрос Скакун намагався підірвати один з мостів. Там їх 5. І ще є кілька дамб. І ще є проходи між дамбами. Все це велика кількість мостиків невеличких. Все це не було підірвано. Це досі загадка, яку ніхто не може зараз досі в діючій владі розповісти нам. Тобто співвідношення сил на Кримському напрямку було, як мінімум – як мінімум! – 1 до 15.

Це так, якщо не порівнювати бойовий потенціал. Але чинити цей опір наші бійці в принципі не могли, бо їх не розгорнули до бою. Оце як прорахувати, да? Вони не були на розгорнутих позиціях. Вони не зарились, не виставили мінні поля, не розгорнули техніку на позиціях. Тобто співвідношення сил було абсолютно не нашу користь. На напрямках головних ударів противник мав перевагу 1 до 15, 1 до 20. І вони атакували, діяли з великою перевагою в силах. Тому, знаєте, я зараз дивлюсь багатьох російських оглядачів,.. це так противник заходив на Чонгар. Через Чонгар і через Генічеськ вони заходили, через Арабатську стрілку заходили в Україну. Хочу сказати, друзі, що на Півдні ворог свої дії, газета Bild писала і багато інших джерел, американці попереджали: перша ціль Путіна – захоплення Півдня. Хочу сказати, друзі, що, на жаль, своє завдання захоплення коридору з Криму на Донбас російське командування виконало за один тиждень. За один тиждень вони повністю оточили Маріуполь. Повністю захопили великі міста Бердянськ, Мелітополь, взагалі стрижень, велике місто Токмак, Енергодар, з найбільшою у Європі атомною станцією, яка забезпечувала чверть української атомної енергетики.. Херсон, ворог на міст зайшов у перший день війни. На Новокаховку дамбу – в перший день війни. Завдання були виконані по створенню коридора. І ворог перейшов вже по напрямку Одеси почав наступати. І по напрямку на Запоріжжя.

Тобто вони намагались дійсно потім оточити наші війська по Лівому берегу. Тобто ситуація була через таке співвідношення сил просто загрозлива. Коли кажуть, порівняти кількість людей в строю – це ще не все. Якщо порівняти різницю бойових потенціалів, вона просто неспівмірна. Зараз російські аналітики, експерти намагаються виправдати провал російської агресії тим що не було переваги в живій силі. Але її дійсно не було на 24 лютого. Україна почала вирівнювати, оця піхота українська з’явилась і вирівняла бойовий потенціал сторін своїм героїзмом, а не чисельністю. Не кількістю боєприпасів, не кількістю озброєння, а героїзмом, мотивацією, жертовністю справжньою. Ось цим українська піхота вирівняла. Але ця українська піхота почала з’являтися не одразу. 24 лютого тільки почали роздавати зброю. Зброю не видали одразу всім. В більшості міст України зброю не видавали ще кілька тижнів. Оці черги біля військкоматів – люди шукали, хто їм дасть автомат. Просто автомат. Гранатомети не завозились.

Вночі 25 лютого я приїхав до Дніпра і запитав там у керівництва штабу оборони Дніпра, а там були всі силовики, всі військові, командування Схід в нього входило, представники, я запитав про головне, основний вузол комунікацій – це Дніпро. І захоплення 4 мостів через Дніпро навіть на лівому березі можливо, на будь-якому місці, це була б катастрофа просто для всієї нашої логістики. Або захоплення мостів біля Запоріжжя. Це була б катастрофа для всього флангу взагалі постачання наших військ. Тому приїхав і почув, що там нема протитанкових засобів взагалі. В місті не було. Всі війська вже пішли, які були, десь на фронт. І все. Резервів не було. Тобто ворог, крім того що фактично мали перевагу, вони ще мали перевагу, що вони фактично били по частинах, у них була авіація, вони могли блокувати пересування будь-яких наших військ, завдавати удари по комунікаціях, що вони намагались робити. А ми не могли прикритись. Тому різниця в бойових потенціалах Росії та України на 24 лютого була навіть не в 3-4 рази, а якщо міряти бойовий потенціал, то вона була в 10-15 разів. Це так, як мінімум, казати. Це становище почало вирівнюватись далеко не одразу.

Але. Який же фактор прорахував Путін? Ми з вами чудово це знаємо. Це те, що у нас, ми, українці – це пасіонарний народ, це люди, які загартовані, мають самостійне мислення. І оці черги у військкомати, ці натовпи людей, патріотів, які усіма правдами-неправдами шукали собі зброю, будь-яку, щоб стати у стрій. Це люди, які йшли на штурм, в атаку і по ходу дізнавалися, а як тут працює автомат, як зняти його із запобіжника, як стріляти. Просто під час виходу в бій. Люди, які жертвували собою, з однією думкою – щоб вбити хоча б одного окупанта, щоб дорого продати своє життя. Оці люди всі російські гарні плани, все це повністю розірвали і змінили.

Тому, знаєте, я це вважаю дійсно дивом. З точки зору співвідношення сил, з точки зору того, що у нас було провалене розгортання. А, я забув ще про розгортання сказати. На жаль, жодна наша бригада, яка мала прикривати Київ, Харків – жодна бригада не встигла повністю розгорнутись біля кордону. Бо у нас діяв наказ теж не провокувати. І фактично війська вступали в бій сходу. Вони не були на зайнятих позиціях. Жодна бригада. Жодна – підкреслюю.

Найбільше диво відбулось під Харковом, коли, звичайно, 92 бригада вийшла до кордону, частина підрозділів, вела стримуючі бої, щоб не допустити ворога на Харків. В ній було усього 4 батальйони з комплектацією 50% знов-таки. Харків врятувала не тільки 92 і Нацгвардія, яка була в Харкові, 5, 3 бригади. Але Харків був врятований тим, що на флангах Харкова і західніше і східніше розвернулась славетна 93 механізована бригада. 93 бригада, 3 батальйонно-тактична група тримала позиції західніше Харкова. Східніше Харкова також бились батальйонні тактичні групи 93 бригади. У неї загальний фронт був понад 150 км, якщо поміряти, де вони були розтягнуті. Всі ці підрозділи вступали в бій сходу. Ми не встигли на рубежі. Навіть оцими силами, які поступались ворогу в рази, в багато разів, не мали таких засобів ураження, вони ще і не встигли розгорнутись. Тому такого звичайно ніхто не очікував. Такого рівня відсутності готовності до війни важко собі навіть уявити. Я розумію, чому такий нахабний план був у російського командування.. Вони оце все дивились, оце, що я перелічив, і думали, що наступ на Україну буде прогулянкою. Бо тут керують люди, які взагалі не розуміють, що відбувається. Які не провели ні розгортання сил, не реагували на дані розвідки, на попередження західних союзників. Просто… я хочу сказати, що це реально диво, те, що трапилось. Реальне диво. Але це диво створили українські воїни. Знаєте, я коли спілкуюсь із військовими, що вони… найбільш вразливі моменти для мене, коли люди мені кажуть… командир у 59 бригаді був тоді командир роти в одному батальйонів розповідав, як вони вже проривались, вони не встигли розгорнути оборону, проривались вже в Херсон по цьому Антонівському мосту під вогнем противника, вийшли за міст. І вони просто збирають людей. Немає організації, порядку. Вони намагаються створити якийсь бойовий порядок для виконання завдань прикриття Херсону. І цей офіцер каже, знаєте, найбільш важливий для мене момент війни, який я запам’ятав за ці 2 роки, він досі воює, це коли до нас у Херсоні підійшли кілька десятків чоловіків. Він були усі в звичайній одежі з дому. Вийшли тільки з дому. І сказали: хлопці, дайте нам автомати. Ми підемо відбивати місто. Каже: у нас була зброя, людей не було, був некомплект великий. Була зброя. Ще значна кількість людей не вибралась з оточення на лівому березі. Ми дали їм автомати, дали кілька гранатометів. І ці люди зібрались і отак, як просто… як на Майдані, стінка така і просто побігли туди натовпом на той міст, і вони вступили в бій з противником, який також намагався захопити місто. Каже, у мене ніщо не викликало таких сильних почуттів на війні, як оце видовище, коли люди з вулиці вийшли з дому в перший день війни. Запитали зброю і пішли в бій. Для багатьох з цих людей цей бій став останнім у житті. Уявіть собі. Дійсно, важко це навіть уявити. Люди, якими казали, що тут буде перемир’я, мир. Не треба хвилюватись, не треба евакуюватись. Яких ніхто не організував. Які були просто друзями, товаришами. Можливо, хтось із них служив, хтось довіряв один одному. Вони не були готові до війни. Але коли вони побачили російську атаку, всі вони вийшли з дому і для захисту свого рідного міста зробили все можливе і неможливе. Дійсно, з таких епізодів і складається вся історія війни.

Оці історії є в пам’яті кожного, хто тоді був і бачив цей справжній народний порив, як люди робили все, щоб знищити окупантів. За кілька днів величезна кількість людей повністю змінили співвідношення сил. Стало очевидно, що наша кадрова армія, незважаючи на те, що у нас немає авіації… Авіація у нас є, просто вона не може прикривати війська так, як російська авіація, яка діяла абсолютно всюди, безкарно. Наші хлопці, у яких немає стільки боєприпасів, немає такої новітньої техніки, вони б’ють. Б’ють ворога. Я хочу сказати, що важко навіть сказати, яке щастя у мене було, коли я побачив 1 березня, як 3 батальйонна тактична група під командуванням Олександра Сака 93 бригади розгромила російські батальйонно-тактичні групи 200 мотострілецької бригади західніше Харкова. Це був найважливіший напрямок, оскільки захід Харкова, ми всі розуміємо майже оточення. Відсікти Харків від західних комунікацій це значить, місто б не встояло. Наші просто розгромили противника. Це було просто неймовірне видовище. Я побачив на місці бою на кілька кілометрів вперед була сіра зона, у нас не було людей, щоб її контролювати.

Я особисто проїхав по сірій зоні з двома друзями-добровольцями. Я нарахував там понад 30 одиниць російської техніки. Вона була кинута. Частина з них абсолютно справна. Була кинута, підбита, знищена. Це було просто вражаюче. Я зрозумів, що росіяни тут втратили техніку як мінімум батальйонно-тактичної групи більшу частину, що вони дуже серйозно втратили боєздатність. І що все це зроблено мінімальними зусиллями наших хлопців. Це було біля міста Дергачі, західніше Харкова. Там відбувся цей славетний бій. Я бачив російську техніку. Наші бійці захопили в тому бою 6 самохідних артилерійських установок Акація, одну самохідну артилерійську установку знищили за рахунок Джавеліна. Я показував відео з нею знищеною. Було захоплено 6 російських новітніх танків Т80БМВ, захоплений був російський реактивна система залпового вогню Солнцепек і велика кількість іншої бойової і автомобільної техніки. Комбат Сак, позивний Стаф, до нього приїжджали добровольці, оперативний резерв, він одразу заводив їх на позиції. Кожен день прибували на позиції в роти, щоб комплектувати їх розвозили виключно російські трофейні КАМАзи, і людям про це показували, що тут воює батальйонно-тактична група, яка фактично за рахунок російської техніки збільшилась удвічі. Це була така неймовірна мотивація насправді – це бачити, відчувати. Було зрозуміло, що російські плани провалюються, вони нездійсненні.

І ще я згадую, як в Дергачах я побачив, як іде бій, важка техніка і трофеї. Видно, що Росія кинула великі сили, наші б’ються. В самому селі Дергачі люди російськомовні звертаються російською, і вони з якогось каміння, сміття, мішків будують барикади в своєму селі. Це було просто неймовірно бачити. Без сліз це було неможливо дивитись. І кожен, хто виходив з хати, підходив і питав російською, але питав: хлопці, чим ми можемо вам допомогти? Що вам принести? Як вас пригостити? Це було звичайно…це ніколи не забудеться. І оцей прорив тоді повністю змінив співвідношення сил. Цього не очікував ніхто. Я думаю, що взагалі ніхто у світі не очікував. Не очікували, насамперед, не розраховувало на це російське командування. Тому що хочу сказати, що це диво 22 року. Я думаю, що наш обов’язок, що якомога більше спогадів залишити про цей героїчний час неймовірний, щоб всі ці зусилля організаційні, управлінські, всі ці подвиги воїнів, все це ніколи не було забуто. Бо я думаю, що українська нація гартується багато років у жорстких боях, випробуваннях. Але це був подвиг світового масштабу. Я думаю, що у ХХІ столітті жоден народ в такому масштабі, жодна держава так не билась за свою свободу. Це унікально.

Так що, друзі, я хочу всім подякувати. Хочу подякувати і просто відмітити всіх тих, хто ішов у бій в перші дні війни, у перший день війни і віддав життя одразу тоді. Коли ще нічого не було визначено. Коли ніхто не знав, що буде далі. Коли був великий ризик. Але люди робили все.

Про перші бої мені писав один з полонених, який повернувся з Чонгару. Він був робочим. Я, на жаль, не встиг записати його контакт. Але я його знайду. Прошу відгукнутись цю людину. Він розповів, що на Чонгарі все ж таки був постріл. Один з наших бійців, який був на опорному пункті біля Чонгару, встиг зробити теж постріл з гранатомета і підбив російський танк. Або бронемашину. Важко зараз сказати, бо людина цивільна. На жаль, цей робочий, він працював поруч… тому що на Чонгарі, як ми знаємо, цей прикордонний перехід, кав’ярня там будувалась, благоустрій, заправка. Тому там робочі працювали не з укріпленнями. Але цей військовий, український воїн героїчно загинув. Я не знаю, хто це був. Теж мрію дізнатися, може є якісь свідки або щось нам дозволить дізнатись, ким був той загиблий герой. Я собі уявляю. Перший день війни. Він бачить, як абсолютно спокійно, без пострілів на нього котиться просто армада, без кінця і краю, сотні одиниць бронетехніки через міст. Ніхто по них не стріляє. І цей один герой вступає в бій з цією армадою. Цей бій був останнім в його житті.

З таких історій і складається все українське диво, яке відбулось 2 роки тому. Треба відмітити, що десь вже за 2 тижні всі російські атаки були відбиті. Приблизно до 13-14 березня відбувся такий радикальний перелом у ході бойових дій. Російські ударні угруповання в центральній Україні на правобережжі застрягли в агломерації, міській забудові. І зазнали величезних втрат в боях зі слабко озброєними, але добре мотивованими українськими піхотинцями. Піхотинці тоді були всі. Це були і всі наші спецнази, і ТРО, і добровольці, яких тоді було дуже багато, бо куди там не встигнеш записатись. І звичайно, армія, військові, Нацгвардія, поліція. Хто тільки тоді не вступав у бій і не виконував свій обов’язок. Отака історія.

Відповіді на запитання

В самому Василькові боїв не було ...

Це була база нашої авіації дуже важлива, яка використовувалась навіть під час боїв, коли ворог був близько. Це був важливий логістичний пункт. Дійсно, під Васильковом ішли запеклі бої, неподалік від цього міста. Васильків зіграв дуже велику роль. Люди, добровольці, які там були, вони всі зіграли дуже велику роль в обороні країни.

ДРГ це був просто жах. У Києві було дуже багато чуток про ДРГ. Всіх перелякали. Перелякала сама влада. Ми пам’ятаємо, як Ганна Маляр, заступник міністра оборона, навіть командування сухопутних військ офіційно повідомляло, що на Київ їде ДРГ. На жаль, одразу після цього було кілька випадків, кілька десятків людей, наших військових, цивільних, на жаль, загинули, яких розстріляли, тому що ніякої організації блокпостів нема. Ніякого порядку управління нема. Зброю пораздавала людям, командування просто не готові до цього психологічно. І дуже часто були випадки, на жаль, вогню по своїх. На Оболоні, відомий випадок, було розстріляно, своїми, на жаль, після заяви Маляр кілька бійців 72 бригади. Були вбиті в Києві бійці 58 бригади, на жаль. І підрозділ 101 бригади охорони розстріляв біля свого місця дислокації на Берестіївському проспекті 2 колони з нашими ж військовими... це теж просто ганебні випадки. Ганебні випадки, тому що, знаєте, коли влада брехала про підготовку до війни, насправді, для підготовки нічого не робилось. Якби ці люди, ці блокпости були підготовлені заздалегідь - а часу було необмежено. Якби людей туди нормально поставили, підготували до цього – безладу не було б, хаосу, паніки.

Влада про це розповідала зі своїх інтересів. Президент Зеленський досі розповідає, що було 5 замахів на його життя. Арестович розповідав, що там на Банкову ішли ДРГ, ішли бої. Друзі, цього всього не було. Можливо, не Арестович, я не пам’ятаю, хто там зі спікерів Банкової розповідав, що там ДРГ ішли ліквідувати Зеленського. Це повна маячня. Жодного випадку атаки ДРГ в центрі Києва не зафіксовано. Документів, фактів, які б підтвердили, що тут діяли російські диверсанти в Києві не було. Колони, на жаль, є факти, коли вели вогонь по своїх. Солом'янська райадміністрація теж від куль відбитки. Це теж вогонь своїх, на жаль. Обстріл. Тобто всі ці речі, ворог до меж Києва не підійшов жодного разу. Вони не зайшли в Київ. Це було, тому що наші бійці, наша армія, 72 бригада в першу чергу механізована під командуванням Олександра Вдовиченка розгорнулись навколо Києва. Вони були посилені великою кількістю добровольців, загонів ТРО, добровольчих загонів. Посилені потім резервними підрозділами, десантниками, 14 бригада під'їжджала. 10 бригада. Резервами були підсилені. Ворог був відбитий, розгромлений під Києвом. Але на жаль, досі оці байки про ДРГ. Президент вчора в інтерв’ю Fox news казав, що на нього було 5 замахів. Оце паніка, яка в голові влади. Знаєте, жодної цієї ДРГ не було виявлено. А оцією панікою вони залякували не тільки себе. Вони-то під охороною сиділи в бункері. А вони залякували людей і люди реагували отаким чином, на жаль. І у Василькові така теж трагедія була.

Які реальні шанси того, що Путін скористається нашою слабкістю – недостаток зброї, провалена мобілізація, відсутність фінансової підтримки? Знову нападе з усіх сторін, як у 2022 році?

Особлива небезпека 22 року нападу полягала у раптовості фактичного нападу. Тобто коли ми всі все знали, але не реагували ніяк. Влада не реагувала ніяк. Люди самі збирались, самі готувались до війни. Зараз ситуація інша. Ми готові до війни. Проігнорувати вже зосередження військ з усіх сторін ми не зможемо. І наразі у Путіна великі проблеми з комплектацією армії, яка наступає на Донбасі. Тому найближчим часом це неможливо. Я вам хочу сказати, що завжди аналізую полонених дані вбитих, документи, які зараз відбуваються, під час війни, яких ми беремо в полон, збираємо на полі бою. Я сам постійно виїжджаю збирати документи, дивитись вбитих – які частини, скільки вони служили в армії, яке проходження служби. Ви можете побачити документи, у мене на каналі є ролик, як 53 бригада, це було 17 лютого, веде зачистку підрозділ піхотна рота командира з позивним Зам. Веде зачистку. Командир роти сам знищує кількох російських окупантів. Вони беруть документи. А там росіянин, який призваний 27 січня контракт і 13 січня він вже під Авдіївкою. Тобто він був ліквідований фактично через 2 тижні після того, як потрапив до російської армії. Тому ресурсів у них людських теж замало. Вони їх збирають. Людський мобілізаційний потенціал у Росії великий. Вони його нарощують за рахунок мігрантів, за рахунок того, що вони збільшують фінансові виплати, за рахунок того, що вони покращують забезпечення військ. Але ворогу зараз не до того, щоб великі резерви зосереджувати. Всі резерви вони кинули, щоб проломити нашу оборону, захопити Авдіївку. Тому найближчим часом, якщо і буде якесь зосередження, ми його заздалегідь побачимо. Ми його бачили і у 22 році. Просто тоді взагалі не було ніяких дій.

Стосовно провалу мобілізації. Ну, будемо сподіватися, що влада щось почне діяти якось. Так не можна, звичайно. Це просто вже абсолютно неконтрольована ситуація. Ситуація на фронті дуже важка. Мобілізація однозначно потрібна. Однозначно. Вона має бути розумною в першу чергу для держави, щоб не підкосити, не знищити економіку. Тому нам потрібна мобілізація не у вигляді пошуку здорових чоловіків, яких можна спіймати на вулиці. А нам потрібна мобілізація, яка в першу чергу почнеться з обліку взагалі людей. Нам потрібна мобілізація як до фронту, так і до промисловості. Тому що армії треба не простолюди з автоматами. У армії завдання не кількість людей загнати в казарму або в окоп. Армії потрібна зброя, знищення противника. Мета армії, ефективність – знищення ворога. Армії потрібні боєприпаси, дрони, транспорт, техніка, зв'язок, електрика. Купа-купа всього. Значну кількість цієї роботи можуть роботи люди, у яких є проблеми зі здоров’ям, серйозні обмеження, інвалідність. Жінки можуть робити. Можуть робити молодики. Юнаки навіть. Не треба всюди шукати на всі посади здорових чоловіків. Має бути план війни. Має мобілізація бути в промисловість, має бути мобілізація в армію. Тоді буде зменшення навантаження. А у нас що армія шукає? Армія шукає тільки штурмовиків. Хто буде сидіти в окопі. Я був під Авдіївкою буквально 2 дні тому на напрямку удару противника. Вони ідуть від Авдіївки далі, на захід. Просто нема слів. Розрив –тут, в Києві, говорять одне. Верховний головнокомандувач. А відбувається на фронті інше.

За Авдіївкою жодної лінії укріплень не побудовано досі. Я бачив, як наших солдат в оцих норках виритих атакують російські дрони, обстріл ведеться з міномета. Це дуже боляче дивитись. Тому що ніяких висновків не робиться. Якщо влада не здатна знайти будівельників, щоб обладнати хоча б елементарні тилові лінії оборони, якщо не знайти інженерів для обслуговування сучасної техніки, дронів, сенсорів зв’язку, якщо не знайти робочих, інженерів, технологів, які будуть виробляти боєприпаси, то штурмовиків не вистачить ніколи. Та хоч весь народ туди мобілізувати. Війна не ведеться одними штурмовиками. Війна має вестись організовано – технологіями і засобами ураження. Люди не можуть бути однією метою, одним ресурсом війни. А у нас влада чекає, що буде диво кожного дня. Не тільки 4 лютого 22 року. А що і потім буде сотні тисяч героїв, які готові просто з автоматами іти на танки і тримати посадку до останнього. Так не буває. Люди – кінечний ресурс. Більш того. Людей треба берегти. Тому що досвідчений воїн накопичує досвід, розуміння. Він може більше вбивати. Або більше тренувати, готувати тих, хто може навчитись вбивати. Тому знищувати окупантів треба інтелектом, в першу чергу, стратегічними рішеннями, організаціє. Всього цього як не було на фронті, так і нема. Я сподіваюсь, що все ж таки громадська думка змусить діяти. А не просто проводити якісь шоу, пресконференції, де розповідати про якісь неіснуючі успіхи. На фронті великі проблеми. І оці приїзди Зеленського для фотографій, які він робить і одразу тікає після 20 хвилин фотосесії – це не рішення. Верховний головнокомандувач має бути не самою популярною людиною на єдиному марафоні, а він має бути ефективним керівником у війні. Лідером. На жаль, Зеленський ним так і не став. Це основна проблема для нас і виклик. Тому, як ми бачимо, генералів у нас поміняти не проблема. Легко. А що змінюється? Ви думаєте, зараз щось змінилось на фронті і в бойових діях? Хтось з солдатів, офіцерів це помітив? Що змінилось? Поки що ні. Є зміни на вищому рівні. Але коли зміни відбудуться внизу? Скільки часу треба чекати? Скільки часу треба чекати, щоб у нас будівельні організації почали будувати лінії оборони? І залізобетонні заводи, будівельні комбінати почали постачати на фронт готові будівельні конструкції? Коли дрони ми почнемо випускати по замовленню 24 року? Де мільйон? Майже 2 місяці минуло, досі більша частина контрактів на виробництво того мільйону дронів не укладені. І основним постачальником дронів на фронт на даний момент, друзі, досі лишаються волонтери, громадяни. Економіка, без якої наші дронарі не зможуть вбивати і знищувати ворога технологіями. Я зняв репортаж нещодавно, буквально 1 день провів з розрахунком fpv-дронів. На моїх очах 19-річний хлопчина, який діяв у складі розрахунку, знищив двох російських окупантів за день і вразив 6 гармат. 6! Один – волонтерськими дронами, друзі, звичайно. Не державними. Ось так це воює. Вся техніка у людей, яку купили вони самі, або трошки купив підрозділ і волонтери купили. От воювали абсолютно волонтерською технікою на волонтерській машині. І вони дали результат. От для чого треба тил і економіка.

Ну, на жаль, є великі проблеми. Я поки що не бачу, як достукатись до свідомості Ставки Верховного головнокомандувача, крім створення громадської думки. На жаль, втрата Авдіївки після втрати Сєверодонецька, Лисичанська, Бахмуту, Соледару не приводить до тями керівництво. Зараз створена комісія в Генштабі по встановленню причин, чому ми втратили Авдіївку. Я найближчим часом про це теж зроблю детальний ефір, чому ми втратили Авдіївку. Спростимо завдання для Генштабу, оскільки я читав звіт про причини втрати Соледару – я його торкнусь, щоб ви зрозуміли, на якому рівні у нас іде аналітика. На жаль, невисокому. Не думаю, що це буде зовсім секретно. Це скоріше самообман. На такому рівні аналізувати свої дії неможна. Я сподіваюсь, що все ж таки Олександр Сирський, якщо він щось хоче правильно змінити в армії, одна з інновацій, яку потрібно змінити, це треба ввести обов’язково after action review, натівську стандартну оперативну процедуру аналізу післядії. Тобто коли відбувається операція і кожен з її керівників пише короткий звіт, коротку доповідь, чому ті чи інші події, причини. І його за цю доповідь не б’ють по голові, що він негідник, критикує начальство і не порушують кримінальну справу в ДБР. А професійне йде обговорення, з’ясування причин, робляться об’єктивні висновки, і армія починає вчитись. А у нас на жаль, цей радянський бардак, коли критикувати начальство не можна, сумніватися не можна. Всі рішення єдино правильні. Всі мають радіти. А винуватий хто? Завжди солдат. Бо це ж, солдат, вибачайте, позицію не втримав. Або не хоче іти на смерть під вогонь. Солдат винуватий. На жаль, отакі висновки по Соледару були і, чесно кажучи, до того же іде, що буде і по Авдіївці. Тому щоб не було оцього совка і бюрократизму, треба робити висновки.

Сьогодні – друга річниця початку повномасштабного вторгнення, 10 річниця початку агресії проти України. Війна іде 10 років.Це відчуття єдності, яке ти відчуваєш повітрі, яке ти відчуваєш у душах і поглядах – це завжди буде з нами. І це нас приведе до перемоги. Я щиро вдячний тим, хто прийняв перший удар в ті страшні дні. Я ніколи не забуду подвиг тих, хто ішов на смерть і хто віддав життя, не знаючи, що будуть і у нас перемоги, що ми зможемо зупинити російський наступ. І велика подяка тим, хто зараз в окопах, нас не може дивитись. Тому що вони воюють, вони б’ють ворога.

Вгорі: спалена в Ірпені захисниками колона ворога. Фото з відкритих джерел

(Джерело [2]).

«Аргумент» [3]

На цю тему:

Юрій Бутусов: Два роки великої війни - висновки

Юрій Бутусов: Два роки великої війни - висновки