40-річний Олександр Волошин прийшов в армію в 2018 році і три роки прослужив за контрактом. Зараз воює у зенітно-артилерійському взводі десантно-штурмової бригади. Свою справу робить сумлінно, а до супротивника, за його словами, ставиться з гарячою люттю, бо, за його словами, вони не воюють, адже все роблять нишком.

А почалася наша розмова журналіста видання Цензор.нет [2] із захисником – з мирно-фахового питання.

- Олександре, за час війни я інтерв’ював багатьох наших фронтовиків різних професій. Але з фармакологом розмовляю вперше. Чи я правильно називаю твій фах?

- Не зовсім. Я закінчив фармацевтичний університет. Але мій фах – промислова фармація. Я - інженер-технолог фармацевтичного підприємства. Якщо просто, то фармацевт або провізор – це людина, що продає ліки в аптеці. Я ж – технолог, той хто їх виготовляє на заводі.

- Зрозуміло. Розкажи, де ти воював на цій війні?

- Зараз бойові дії відбуваються під Кремінною. А загалом відразу не скажу де воював. Треба пригадати назви сіл та селищ, де бували. Коли була Харківська операція, ми йшли по Слобожанщині до Ізюма, а потім пішли далі на Луганщину.

- Яке відчуття було тоді? Бо в тилу багатьом здавалося, що ви йшли бравим маршем, жодного опору не було, росіяни відступали. А як було насправді? Наскільки я розумію, втома і відстань, яку ви там подолали, були просто неймовірними.

- Да, відстань була неймовірна. Маршрут був запланований за день до того, як ми почали рух. Зайшовши на територію, що була під ворогом, ми відразу зустріли опір. А саме, коли ми рухалися колоною до першої точки, на нас вийшов ворожий літак, зробивши крюк, він вдарив ракетами по нас, але приліт був метрах у двохстах, слава Богу. І далі, рухаючись визначеним маршрутом, ми стикались із групами ворога ,відповідно починались бойові дії. Тому сказати, що ми пройшли бравим маршем, то є неповага до загиблих та поранених під час цієї операції наших бійців. Та як наблизилися до Ізюму, то відчував піднесення. Ми вже знали, що вони втекли. Треба було просто обережно зачистити - може, хтось і залишився. Так, до речі, і трапилось. Були полонені як поодинокі так і цілі підрозділи.

- Перевдягнені в цивільне?

- Були і такі. А були і просто ті, що сиділи по підвалах, не знаючи, що відбувається. З таким саме я і спілкувався. У мене є камера гоу-про – то я записував на неї, що він мені казав.

А взагалі відчуття у мене було радісне. Від того, що нарешті ми вже ідемо, просуваємся - а вони тікають. Бо перші пів року війни – це ж, як правило, був наш відхід. Ми виходили на заданий рубіж, закріплювалися - і згодом туди починало прилітати. І ми з втратами знову відходили. Було навіть, закривали в кільце – як біля Гірського під Золотим. З мого підрозділу два хлопці до полону потрапили. До цього часу там…

- Не повернули ще?

- Ще ні. Маємо надію, що повернуться. Але вони не дуже хочуть львів’ян відпускати і міняти. Мені здається, вони в крайню чергу ставлять цих хлопів.

- Вважають галичан бандерівцями?

- Особливо сепаратисти, "ДНР"- івці карателями називали нашу частину. Львівська бригада - значить, бендери та й все на тому. А взагалі-то у взводі вся Україна зібрана: Київ, Дніпро, Харків Донеччина, Рівне, Луцьк, Хмельниччина…

- Сам ти звідки родом?

- Зі Сніжного Донецької області. Звідти мама і тато. Там жила бабуся, мамина мама, і мама там народжувала. А жили ми в Павлограді Дніпропетровської області. Там я жив, виріс і сформувався. Я більше дніпропетровчанин.

- На відміну від багатьох, на цю війну ти прийшов вже підготовленим, бо до того кілька років був на контракті.

- Так, служив 3 роки у 80-й бригаді. Мій контракт почався на початку року у 2018. До вісімдесятки мене спрямували одразу. І після учебки одразу пішов до частини.

- А як став зенітником?

- Я їхав у Десну на Чернігівщині проходити КМБ (курс молодого бійця). І мав бути медиком. Але у військкоматі щось із датами наплутали і направили мене не в той час. З`ясувалося, що підготовка медиків вже йшла в них повним ходом. І мені сказали: або зенітник, або танкіст – обирай.

Танкістом я не хотів. Кажу: давайте зенітником.

- Не пожалкував?

- В принципі – ні. Я тільки спитав: у десантних військах зенітники є взагалі? Сказали: є. Все.

- А чому ти про це спитав?

- Я хотів саме в десантні війська. Бо приблизно вже знав, як відбувається війна. Що різні роди війська виконують різні задачі, різними шляхами. Артилерія виконує свої задачі. Авіація - свої, і т.д. Я хотів служити у військах, що лицем до лиця з ворогом. Хотів навчитись і бути готовим використовувати свої знання та вміння на практиці. Десантно-штурмові війська - особливий рід військ. Завжди перші!

- Можеш у 3-4 реченнях сформулювати функції зенітників, які працюють разом з ДШВшниками?

- Ми є потужна вогнева підтримка штурмовій роті, тобто тактико-технічні характеристики зенітної установки дозволяють використовувати її на полі бою  як для знищення живої сили противника, так і легко броньованої техніки.

- Просто багато людей досі вважає, що зенітники – це тільки аби збивати літаки, безпілотники. Чи так?

- Не зовсім. На прикладі нашого взводу. Як правило нас прикомандировують до штурмової роти. Залежно від завдань та умов підрозділ працює по- різному. Розташування зенітної установки на машині дає велику перевагу в мобільності та в проходимості порівняно з колісною базою зенітної установки. Окрім завдання з контролю неба, ми завжди маємо бути готові до ведення вогню по наземних цілях на відстані 2 і більше км. Наприклад, ворог окопався у посадці на відстані 1,5 км. Ми виходимо на рубіж, займаємо вигідну позицію для нас і насипаємо по посадці 300-400 снарядів майже безперервно. В цей час піхота робить свою справу!

- Ти бачиш цю війну по якості роботи артилерії, по боєзапасу. Бачиш на власні очі протягом усієї війни. То розклад сил по артилерії між нами і росіянами змінився?

- Кардинально змінився. З початку війни ми відставали (як під обстрілами сиділи, між собою це обговорювали) разів в 30.

- Жах.

- Справді. Таке відчуття було, що на один постріл насипають в 30 раз більше. І що на одну міну нашого міномету прилітає 30 їхніх. Це було на початку. Ми були в Сіверську, неподалік Лисичанська.

- Там важко було голову підняти?

- Так. Наші задачі були – утримувати дорогу і контролювати поле поперед нами, щоб не зійшов десант. В самому полі викопували окопи. Працювала саме артилерія. А ми просто знаходилися між ними, між своєю і ворожою артилерією. Ми називали це Уїмблдон.

- Чому?

- Їхні гатять, наші гатять, наче перекидують тенісний м`яч над сіткою. А ми знаходимося якраз "під сіткою".

- А зараз як би ти оцінив співвідношення?

- Зараз, мені здається, ми їх переважаємо. В тому районі зосередження, де я перебуваю, - як мінімум в рази. Маю на увазі артилерійські постріли, що я чую. Ми знову ж знаходимось між ними, так само під сіткою на тенісному корті.

- Ми переважаємо їх за обсягом вогневої маси чи за якістю?

- І те, і те. Там де знаходимось, - навіть по особовому складу .

- З чим ти це пов’язуєш? З усім відомою допомогою партнерів? Чи з тим, що вони добряче перегнули палку, витратили величезні радянські запаси, і їм зараз доводиться економити?

- В моєму випадку так: піхота їздить на бушмайстерах – а все інше як було наше, так і залишилося. Щонайменше зенітні установки, снаряди… Хоча ні, снаряди, бачив, теж приходять від партнерів. Але автомати, гранати – все наше. Хоча і тут є обмовка: гранати - теж "не наші" (посміхається. – Є.К.).

Тож відповім так: партнерська підтримка нам доволі допомагає! А росіяни дуже переоцінили свої можливості у всьому, і в запасах артилерійських снарядів, і в силі духа, головне в силі духа!

- Ти читав новини про їхній жах у Макіївці, де наші Himars знищили, ймовірно, кілька сотен мобіків. Ти віриш у пояснення російської влади, що в усьому винні самі мобіки з несанкціонованими телефонними дзвінками?

- Я, на жаль, не знаю, що і як вони там пояснюють…Так, я вірю в те, що наші могли перехопити ці телефонні дзвінки і таким чином зрозуміти, що там багато людей. Але насправді, думаю, то просто в тій же Макіївці знайшлися пару патріотів, які навели - та і все. Навіщо нам витрачати дуже багато зусиль на всі ці електроні прилади і шукати цих недовоїнів, коли є свої люди на окупованій території?

- Принагідно спитаю, наскільки у вас зараз жорстко з телефонною безпекою?

- У нас кожен сам розуміє, куди ти приїжджаєш. Телефон маєш вимкнути або взагалі не брати його. Або поставити "на птичку" і не користуватися. Наскільки я бачу, у хлопців це вже як Отче наш. Командиру не треба по 30 разів повторювати чи навіть перевіряти телефони… Не знаю, у мене в підрозділі так. Думаю, як і у більшості. Да і по суті, коли ми виходимо з сірої зони і встаємо уже по той бік на території "ЛНР" чи "ДНР", або на території що контролювалися росіянами, то там зв'язку апріорі немає ніякого, як і світла.

- Хочу спитати у тебе як у зенітника, про що ти думаєш, коли читаєш про ракетні атаки по Україні? Окрім зрозумілих емоцій, які у тебе професійні оцінки? Наскільки вистачить цих ракет і цих дронів? Як вони змінюють тактику в цьому плані? Чи може ще якісь думки.

- Та крім емоцій у мене як у зенітника з цього приводу нічого немає. Колись скінчаться в них ракети, прийдеться їм воювати так , як вони не дуже хотять. І тут ми визначимо, хто є сильніший.

- А як оці всі новини про ракетні атаки по енергохабах у тилу сприймають бійці на фронті? Бо там же у них дружини, діти, рідні, друзі.

- Ну, як сприймають… є таке непечатне слово – пі**ри. Раніше, в '14-15х роках,"сепари" – це була основна назва противника. А зараз їх всі бійці називають пі**рами. І це не просто так, а тому що вони не воюють. Вони роблять все нишком. Це не війна. Це просто спроба знищення людей: як в 1930-і роки забрати їжу, щоб люди померли з голоду. Зараз спроба знищити отак - щоб з холоду позамерзали та гинули люди, в основному, цивільні. Військові ж ніяк від того не страждають.

- А які у тебе почуття стосовно росіян по ту лінію фронту? Гаряча лють чи холодний настрій знищувати всіх? Як тарган, який біжить, і треба його знищити?

- Більше - гаряча лють. Я навіть подумки думаю, куди б поїхав (коли одружусь все ж таки зі своєю жіночкою),поїду туди - де їх найменше. Розумієте, важко від'єднати військових від цивільних рускіх, тому вся їхня нація стає пі**рами!

- А де вона зараз?

- З сином і матір’ю виїхали до Польщі.

- Від того, що вони там, у безпеці, - тобі якось спокійніше на душі?

- Так. Набагато спокійніше. Я дуже просив її виїхати якнайшвидше. Мені було б дуже важко воювати, якби вона не виїхала. Павлоград, де вона мешкала, дуже близько до фронту. Хоча моя мати залишилася в Україні. Як і багато родичів. Та все ж таки вони дещо далі живуть. Хоча для ракет то все умовно. Але, чомусь мені стало набагато легше, коли вони виїхали.

- Твоїм побратимам теж легше на душі, коли їхні рідні у безпеці - за кордоном чи на Західній Україні?

- Так. Будь-кого спитай, він скаже, що легше, якщо уїхали. А є хлопці, у кого жінки позалишалися; і хоч то і Волинь, хоч і Львівська область - все одно їм не дуже спокійно. Хоч і на зв’язку. Їм не так спокійно, як мені.

- Там, де ти зараз базуєшся, - приблизно така ж картина, яку нещодавно Валерій Залужний дав нам про Бахмут? Він сказав, що русня намагається атакувати буквально по трупах своїх.

- Так і є. У нас приблизно так само..

- Хто проти вас воює? Вагнерівці? "ДНР-ЛНР"?

- Та ні. Якщо судити по речах, які вони позалишали, відходячи, це десантники, - бо тельняшка була. Вони, до речі, екіпіровані доволі непогано. Це стосується і зброї, яку вони залишили, і рюкзаків, речей. Доволі непогано екіпіровані і забезпечені.

- Коротше, у вашому випадку десант проти десанту.

- Так. Частенько так і виходить.

- Наостанок поставлю тобі два запитання, які ставлю нашим. Олександре, ми переможемо у цій війні?

- Обов’язково.

- А чому ми переможемо?

- Бо будемо воювати доти, доки ми не переможемо. Або до останнього бійця. А вони так не зможуть.

- Чому не зможуть? Бо це не їхня земля?

- Це не їхня земля. Це не їхня навіть війна. Кожного так спитати – вони не хотіли воювати. Ані мобілізовані, ані контрактники. Зараз вже вони б не хотіли воювати. А тоді вони хотіли пройтись парадом по всій Україні. Просто пройтись.

- Але ніхера не вийшло.

- Але ніхера не вийшло. Ніхто не склонився перед ними і хлібом-сіллю не зустрічав. 

«Аргумент» [3]

На цю тему:

• Звірячий удар російських загарбників по Дніпру: історії жителів розбомбленої багатоповерхівки [4]
• «На східних кордонах України має бути бетонна стіна і колючий дріт» [5]
• Як Україна добровільно озброїла Росію, а сама роззброїлась [6]