Зоя Казанжи: Культ — це точно не про демократію

Важная новость

Так, звільнення Михайла Федорова стало для багатьох останньою краплею. Тому що хаос зі звільненнями-призначеннями, очевидний. І саме тому люди виходять на протести щиро. В надії на справедливість. Бо залишити країну зараз з суцільними т.в.о. - точно не ок.

Але щирість людей і технології управління суспільними емоціями - це різні речі. І саме це мене турбує.

Саме Федоров був одним із тих, хто вибудовував сучасну систему політичної комунікації влади.

Систему, яка формувала для країни порядок денний, створювала мережі безпрецедентної підтримки, масштабувала потрібні наративи.

Систему, де парламент поступово перетворився на орган, який переважно оформлює вже ухвалені рішення.

Систему, де політична конкуренція дедалі частіше замінювалася інформаційним знищенням опонентів.

Систему, яка навчилася працювати з ботомережами, алгоритмами соціальних мереж, емоціями людей і громадською думкою.

І тепер ми бачимо ситуацію, коли один із творців цієї системи сам стає її жертвою.

Так, зараз у публічному просторі Федоров виглядає значно переконливіше за Сирського. Молодий, сучасний, цифровий менеджер проти військового старої школи.

Та звісно, що суспільна підтримка завжди буде на боці прогресивного, а не традиційного!

Але чому зараз у публічному просторі складається враження, що всі успіхи України на війні - це заслуга виключно Федорова?

Держава тримається не на одній людині. І точно не одна людина виграла цю війну технологій.

Я ніколи не коментувала військові операції. Не писала про рішення Генерального штабу. Не оцінювала дії військового керівництва. І не збираюся цього робити. Я не володію військовою експертизою. Не володію оперативними даними. І саме тому не вважаю чесним артикулювати категоричні висновки там, де не маю достатньої компетенції.

Але я багато років працюю із суспільними процесами, медіа, політичними технологіями й комунікаціями.

І саме тому дозволяю собі ставити питання.

Чому ми не бачили такої суспільної реакції в багатьох інших випадках?

Не було реакції, і повторю це ще раз, на звільнення Залужного, а кілька десятків жінок, які вийшли на протест, миттєво звинуватили у "роботі на кремль".

Не було масштабної реакції після звільнення Василя Малюка - навіть після операції "Павутина", яку багато хто називав однією з найуспішніших спецоперацій українських спецслужб. Де він зараз, до речі? Ага, я в курсі, що "у розпорядженні СБУ та виконує секретну роботу".

Не було таких протестів після тяжких рішень і драматичних наслідків окремих військових операцій, які коштували Україні великих втрат.

І я би точно не ставила знак рівності між нинішніми протестами і протестами на захист незалежності НАБУ. Там інший контекст, інша природа мобілізації, інша логіка розвитку подій.

Мене турбує інше. Чи не відбувається зараз каналізація справжнього суспільного обурення в політично вигідне русло?

Мені не хочеться вірити в теорії змови. Але ще важче повірити, що офіс президента, який багато років демонстрував надзвичайно високий рівень керування політичними процесами й комунікаціями, раптом просто "не прорахував" настільки очевидну суспільну реакцію.

Я не знаю відповіді. І саме тому не хочу робити категоричних висновків.

Але я хочу, щоб ми не втрачали здатності ставити запитання. Не перетворювали будь-яку популярну фігуру на недоторканну. Не приписували одній людині всі перемоги держави. І пам’ятали, що критичне мислення потрібне не лише тоді, коли нам не подобається влада, а й тоді, коли вона пропонує нам нових героїв.

Мені не хочеться, щоб щирими емоціями людей хтось уміло скористався і щоб країна вкотре пішла за сценарієм, написаним політтехнологами.

Але мені хочеться, щоб ми мали простір для сумніву. Бо іноді саме здатність сумніватися може бути останнім проявом свободи.

І ще одне. Ми дуже легко ділимо світ на своїх і чужих. На героїв і ворогів. На тих, кого можна критикувати, і тих, кого не можна навіть ставити під сумнів. Саме так і народжується культ.

А культ - це точно не про демократією.

І я дуже хочу, щоб у нашій країні переміг здоровий глузд. Бо коли емоції остаточно замінюють аналіз, виграють не громадяни.

Виграють ті, хто вміє цими емоціями керувати. А ми це вже проходили. І платимо тепер страшну ціну.

Зоя Казанжи, журналістка, громадська діячка, письменниця; сторінка авторки у Фейсбук

«Аргумент» [2]

На цю тему: