Іноді мені здається, що все, що з нами відбувається, це гра.

Подібне відчуття було у мене в дитинстві. Мені тоді здавалось, що зверху є хтось, великий і потужний, який грається нами, як ми граємось ляльками. Грається - і рухає людські фігурки. Грається - і будує будинки, і руйнує будинки. Грається - і перевертає машини. Грається - і сміється, коли бачить, як ми стараємось упорядкувати свої життя.

Ми як ті мурашники, думала я. Нас можна просто розтоптати, і піти собі далі.

Зараз у мене дуже схожі відчуття. Хтось звідти, з найвищого верху, ставить свої жорстокі експерименти. Випробовуючи - а наскільки їх вистачить?..

Мій товариш, розумний іноземний письменник, який побував на всіх сучасних війнах і написав кілька книжок, каже мені:

- У вас найдивніша війна, яку я бачив. Півкраїни захлинається від болю, півкраїни намагається жити далі. І ви не просто виживаєте. Ви робите якісь неосяжні речі - від мілтеху і до ювелірних прикрас. Як так?!

У нас найдивніша війна…

Одна мати показує кімнату, порожній стіл, застелений вишитою скатеркою, і пише: "Чекаю сина додому". На цьому столі, на цій скатертині у маках, лежатиме її єдине дитя.

Інша, теж мати, пише в ТікТоці: надо разобраться, кто первый начал вот это вот всё.

Ну, їй там же і пояснили все, хто начал і хто закончит.

- Подивись на мене, мені 25 років, я побитий і переламаний, - військовик, 80-та бригада ДШВ ЗСУ, - я сивий весь. У мене бажання до того життя - 0 відсотків. У мене в голові зараз лише одне - треба робити свою роботу. Робити роботу, щоб країна трималась. Немає життя. Відпустка - не відпустка, будинок знищено. Немає куди повертатися. Війна продовжується. Ти сам вже війна…

Ти сам стаєш війною. Навіть якщо у тебе лише шахеди над головою в умовно не прифронтовому місті. Шахеди, які не влучили в ціль.

7 місяців без ротації. Військовий, почорнілий і худий, намагається посміхнутися:

- Не могли вийти раніше. Лише зараз нас витягли.

Інший, теж вийшов, 21 рік, охочіше розповідає. Боже, дитино, чи повернешся ти коли-небудь з війни?! Чи повернемо ми тебе звідти хоч колись…

Катя Соколенко. Памʼятаєте її? На Х-факторі. Співала щось з репертуару Пугачової. Чмошник Сосєдов (Боже, скільки ж покидьків десятиліттями жерли тут у нас), тоді ще сміявся, як вона сказала про себе: село і є село.

Катя на фронті. Медична сестра. З 2015-го року, здається.

Дивлюсь інтерв’ю з нею. Каже:

- Я маю спасти, я маю вивезти, розумієте? Тоді, коли я побачу, що він вижив…

І не може далі говорити. Плаче. Потім продовжує:

- Я ні про що не думаю. Є мій водій, який знає, що робити. Є мої руки - вони доведені до автоматизму. Слава богу, що у мене є ці знання, ця сила. У мене немає жодного двухсотого. Я кажу водієві: - Саша, вперед! - і він їде. Поки я не скажу їхати, він не зрушить з місця, хоч би що там не летіло.

Репортаж зі спецколонії. Колаборант, злочинець. Одесит. Причетний до подій 2 травня. Переховувався. Каже, що ловив мідії в морі, здавав оптом на Привозі. "Минимум 100 долларов имел в день".

Активізувався у лютому 2022-го року. Увірував в "силушку России". Каже: "ну, мы своим помогали. Тут все равно будет россия". Каже: "нету такой страны, как Украина".

Охоче відповідає на питання. Нічого не ховає. Спокійний. Впевнений. Міжнародні конвенції. Червоний Хрест. Суворе дотримання вимог. Стандарт. Ми ж цивілізовані люди, блін.

А ця істота чекає, що поїде в росію. Мріє. Купує цукерки в магазині, який на території колонії. Каже: "Маме 76 лет, она ничего не понимает в идеологии".

Життя дивне. Чудернацьке. Страшне. Безнадійне. І разом з тим - справжнє. Наше. Єдине. Болюче.

Я постійно кажу: люди дратують і люди рятують.

Якщо тяжко - йди межи люди, - так казала колись моя бабуся. Ох, як же вона була права!…

Люди нас збирають по шматочках. Кожного разу, коли безнадія обгортає серце, завжди знаходяться потрібні очі і потрібні руки. Які бачать тебе і тримають тебе.

Мені здається, я ніколи так по-справжньому не жила. Відчуваючи життя практично на смак. Поруч зі своїми людьми. Разом.

І нехай комусь, з будь якої висоти, ми можемо здаватися мурахами. Але наш мурашник фіг розтопчеш.

І якщо ми фігурки в чиїсь божевільній грі, то ми ті фігурки, які змінюють правила. І змінять їх.

Можливо, згори все виглядає як хаос. Дивна впертість маленьких фігурок. Які вперто продовжують грати за своїми правилами. І виграють. Виграють. Інакше навіщо тоді це все?..

Зоя Казанжи, журналістка, громадська діячка, письменниця; сторінка автора у Фейсбук

Фото з відкритих джерел

«Аргумент» [2]

---

На цю тему:

• Павло Казарін: Армія другого сорту [3]
• Мобілізація справедливості. Чому без дітей еліти в окопах жодні реформи не подолають дезертирство [4]
• Юрій Касьянов: Справедлива мобілізація [5]