Для всіх, хто розуміє езопову мову наших урядовців, сьогодні цілковито ясно: вирішення питання підняття комунальних тарифів 2024 року висить на волосині.

30 січня прем’єр-міністр України Денис Шмигаль повідомив [2]: «Усі тарифи до кінця опалювального сезону, як ми і обіцяли, залишаться абсолютно незмінними». Простими словами це означає, що після 15 квітня, коли суми розрахунків за тепло зникнуть із платіжок, тарифи буде піднято. Зрозуміло, що влітку зростання тарифів на воду, газ чи електрику вже не сприйматиметься населенням так драматично, зазначає видання ZN.ua [3].

Цей нехитрий маневр не є винаходом нинішньої влади, більшість попередніх підвищень відбувалася в країні саме в теплі місяці, але цього разу ситуація особлива — війна. Хоч би як заколисував країну президент Володимир Зеленський, який стабільно скасовує драконівські рішення Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики і комунальних послуг. А тарифи чомусь зрадницьки повзуть і повзуть угору. 

Пристрасті навколо мораторію

Нагадаємо, що мораторій 2022 року на підвищення цін на комунальні послуги стосувався лише тарифів на газ та опалення разом із гарячою водою, про решту послуг мови не було. Однак Кабінет міністрів і президент Зеленський наклали неформальний, але дієвий, я сказав би, «авторитетний» мораторій на зростання тарифів, зокрема, на воду.

Традиційно НКРЕКП щороку в грудні підвищувала тарифи для водоканалів України на наступний рік. В основі змін лежали три компоненти, які виступали об’єктивними зовнішніми факторами, незалежними від водоканалів. Це зростання мінімальної зарплати, яке змінює всю тарифну сітку; вартості електроенергії, що відбувається для бізнесу перманентно, та вартості хімреагентів для очищення води, які є переважно імпортними.

Таке підвищення відбулося й 27 грудня 2022 року — НКРЕКП збільшила тариф у середньому на 30%, однак з невідомих широкому загалу причин через три дні, 30 грудня, комісія скасувала власне рішення і відправила проєкт постанови «на доопрацювання». Тоді одна близька до влади інформагенція написала [4]: «Після негативної реакції з боку суспільства від цього рішення Нацкомісія відмовилася». Очевидно, агенція, як і влада, сподівалася, що наступного разу споживачі зустрічатимуть збільшення тарифів бурхливими оплесками.

Другу спробу підняти ціни на воду Нацкомісія здійснила «після тривалих консультацій» через пів року, 29 червня 2023-го. Згідно з цим рішенням тарифи на послуги 34 водоканалів з 1 липня 2023 року мали зрости в середньому на 32%. Однак і цього разу нерви у членів і членкинь держрегулятора не витримали, й 3 липня комісія знову скасувала власне рішення. Але не просто так, цьому передувала «критика» з боку президента Володимира Зеленського, який назвав це рішення «ганебним і непрофесійним».

Голова НКРЕКП Костянтин Ущаповський зазначив [5]: «Верховний головнокомандувач у період воєнного стану висловився проти рішення про перегляд тарифів на централізоване водопостачання та водовідведення, що є самодостатньою підставою для скасування прийнятого регулятором рішення». З цього випливає, що голова Нацкомісії тримає президента за видатного професіонала в царині тарифоутворення, а членів і членкинь відомства — за невігласів у цій справі, й останні, до речі, підтвердили це одностайним голосуванням за скасування власного рішення. Але сказавши «а», слід було сказати й «б» — НКРЕКП у повному складі мала би подати у відставку, чи не так?

Третій акт цієї вистави під назвою «Тарифна рапсодія» відбувається зараз буквально на наших очах. Нацкомісія зібралася [6] ухвалити рішення щодо тарифів для 14 водоканалів на засіданні 6 лютого (про що повідомили всі неледачі агенції новин), натомість під час самого засідання комісія… перенесла [7] розгляд цього питання на невизначений термін. Сліпий сказав: «Побачимо, що буде далі». В нашому випадку «сліпими» виступають споживачі води в Україні, себто всі ми.

Тарифи під час війни

Отже, в той чи інший спосіб комунальні тарифи виявилися замороженими, але між «законно замороженими» та «авторитетно замороженими» тарифами є принципова відмінність. За перші уряд розраховується з постачальниками газу та електрики через механізм покладання спеціальних обов’язків (ПСО).

Так, НАК «Нафтогаз України» за розпорядженням КМУ штучно знижує [8] ціну на газ для населення та теплокомуненерго до 7,96 грн за кубометр, хоча біржова ціна газу в січні 2024-го становила 14,52 грн, а, приміром, у жовтні (на початку опалювального сезону) була 18,28 грн (усі ціни з ПДВ).

Аналогічну функцію в галузі електроенергетики виконує НАЕК «Енергоатом», яка продає [9] електрику для населення (через постачальників) по 2,64 грн за кіловат-годину, хоча її ринкова вартість (разом із транспортуванням, розподілом і постачанням) становила рік тому близько 5,50 грн. Разом, за словами [10] прем’єр-міністра Дениса Шмигаля, ці дві компанії за 2022 рік «витратили на компенсацію різниці в тарифах понад 300 млрд грн», хоча точніше було б сказати — втратили.

Зовсім інша ситуація з водоканалами, оскільки всі вони комунальні, тобто належать місцевим громадам (навіть якщо вони за формою приватні чи акціонерні, контрольний пакет акцій там переважно у місцевої ради). За словами Дениса Шмигаля, того ж 2022 року «підприємства комунальної теплоенергетики та органи місцевої влади компенсували понад 100 млрд грн різниці в тарифах для населення». (Цей вислів не дуже точний, оскільки підприємства теплокомуненерго не можуть нічого компенсувати, адже вони не мають на це ресурсів, єдині їхні доходи — від продажу тепла.)

Слід розуміти, що поточна діяльність водоканалів чи теплокомуненерго фінансується саме з платежів населення та інших споживачів, сума яких залежить передусім від розміру тарифів. Однак війна вказала на ще одну важливу складову — обсяги споживання послуги. Після того, як понад шість мільйонів українців виїхали за кордон або зірвалися зі своїх місць, споживання води значно впало, але прямої залежності від рівня витрат, на жаль, немає, — вони майже не скоротилися.

По централізованому теплопостачанню жодної економії від скорочення кількості споживачів узагалі бути не може: й порожні квартири треба опалювати. А щодо води та каналізації, то скорочення споживання приносить водоканалам одні збитки — насоси працюють, електрика згорає, зарплати однаково треба платити. В результаті через недоотримання платежів водоканали перебувають у хронічних боргах.

За словами [11] президента асоціації «Укрводоканалекологія» Дмитра Новицького, сумарна заборгованість водоканалів України за 2022 рік становила 4,4 млрд грн. Це борги за електроенергію, реагенти, матеріали для ремонту, обладнання, і всі їх треба повернути.

До цього й так катастрофічного стану галузі слід додати ще й руйнівний у прямому сенсі вплив війни. За оцінками Світового банку, сукупна сума завданої фізичної шкоди у секторі водопостачання і водовідведення станом на 24 лютого 2023 року становить 2,2 млрд дол. А загальна сума збитків, включно з втраченим доходом (40% усіх збитків), оцінюється [12] орієнтовно в 7,5 млрд дол.

Відповідно, на потреби відновлення і реконструкції за принципом «краще, ніж було», за оцінками експертів Світового банку, за десять років — з 2023-го до 2033-й треба вкласти в галузь водопостачання і водовідведення 7,145 млрд дол. Тут ми підходимо до ключового питання. 

Чи потрібно взагалі піднімати тарифи?

Звісно, ні, скаже вам будь-який вуличний перехожий, навіщо, адже 2,64 грн за електрику — нормальна ціна. А житель села, який платить за газ 7,96 грн, скаже, що це забагато. Саме на цю пересічно-побутову парадигму й орієнтується модель поведінки всіх політиків, які хочуть сподобатися електорату, себто «умовному» народу.

Однак деякі в’їдливі індивіди розуміють, що власник магазину, який сплачує за електрику в Києві 7,05 грн за кіловат-годину (а за Києвом — 7,91 грн), теж не хоче платити більш як 2,64 грн, тому перекладає цю різницю на хліб, ковбасу та всі інші (без винятку!) товари в своєму магазині. Те саме робить і бізнесмен, що сплачує за газ не 7,96 грн за кубометр, а вдвічі-втричі більше, бо теж хоче їсти бутерброд з маслом. Тому в’їдливий індивід здогадується, що державні можновладці його «трішечки» дурять зі своїми «замороженими» у воєнний час тарифами.

А іноді влада розігрує цілі вистави, приміром, як звинувачення В.Зеленським інших «танцюристів» у ганебності та непрофесійності. Але хто заплатить за квитки на це дійство? Якщо порівняти тарифи на воду на 1 липня 2023-го і 1 липня 2024 року, які планувала/планує запровадити НКРЕКП, то побачимо не лише зростання на 32% (у середньому), а й плюс до того ще 2–5–10 грн! Вони набігли додатково, поки електорат тішився виступом президента, який «не дозволив» піднімати тариф 2023 року.

За даними Національної доповіді про якість питної води та стан питного водопостачання в Україні (без Криму та п’яти областей), 2021 року водоканалами було піднято та очищено для споживання понад мільярд кубометрів води — 1 087,44 млн м куб. Навіть якщо споживання води впало наполовину (до 0,5 млрд кубометрів), то через затримку з підвищенням тарифу з 1 липня 2023 року населення тепер додатково заплатить мінімум 2 грн за кожен кубометр, тобто 1 млрд грн за наступний рік. Це і є плата за квитки.

—

Олександр Сергієнко [13], кандидат фізіко-математичних наук, юрист, директор аналітико-дослідницького центру "Інститут міста"; опубліковано у виданні ZN.ua [14]