У початок повномасштабного наступу більшість українців не вірили. Однак 24 лютого ми прокинулись від сирен та вибухів. Увесь світ був вражений мужністю українського народу, зокрема військових, і тоді я подумала: «Ну нарешті ви нас зрозумієте!».

Війна в Україні триває вже дев’ятий рік, попри це, світ продовжує толерувати росіян, нагороджувати їх преміями та романтизувати їх у попкультурі. Я щиро вірила, що повномасштабний наступ змінить ситуацію, і світ оголосить бойкот росіянам. Та вже у квітні українці доводили, що українка та росіянка не можуть разом нести один хрест як символ миру [у квітні у Ватикані під час хресної ходи на Великдень українка та росіянка, що живуть в Італії, разом несли хрест. На думку Ватикану, це символізувало примирення народів — прим. ред.].

Світ нас не почув. Натомість дивився на нас, як на не врівноважених. У таких дискусіях можна помітити, як червоною ниткою проходить питання: «Чому ви так ненавидите звичайних росіян? Адже війну почав Путін». Тож я спробую пояснити.

Дідусь моєї подруги був воїном УПА, який відсидів за свою діяльність у радянському таборі. Моя школа названа на честь поета Василя Стуса, якого радянська влада ув'язнила за його діяльність та вбила. Кожну четверту суботу листопада я запалюю свічку в пам'ять про тих, хто помер від голоду у 30-х роках минулого століття. 18 травня я знову запалюю свічку — уже в пам'ять про депортованих та зморених голодом кримських татар. Ці всі події об'єднані однією злочинною державою — Росією.

За час свого існування Росія була імперією, союзом та федерацією; змінила кількох лідерів. Проте не змінила свого інтересу — захопити Україну.

Росія знищувала українську культуру впродовж тисячоліть. У 1937 році в урочищі Сандармох було розстріляно 1111 українських режисерів, письменників, науковців та інших представників еліти.

Українцям забороняли спілкуватись рідною мовою, а всі підручники наказували знищити. Таке наші пращури пережили за часів існування російської імперії і правління Сталіна — таке ж ми проживаємо і зараз на тимчасово окупованих територіях.

У 1720 році було заборонено друкувати книги українською мовою. У 1863 році був виданий Валуєвський циркуляр, який мав на меті заборонити друк українськомовної духовної та освітньої літератури. У 1876 році імперія видала Емський указ про заборону друку та ввезення з-за кордону української літератури. У 1914 році цар Микола ІІ скасував українську пресу та заборонив українську прозу. Сталін продовжував забороняти українську мову, зробивши її правопис наближеним до російського та переслідуючи українську інтелігенцію.

З розвалом СРСР політика щодо українців дещо змінилась (утворилась російська «демократична» держава, еге ж?). Після розпаду союзу українці хотіли відокремитись від Росії — і нам створили цю ілюзію. Натомість в інфополі побільшало росіян, новорічні концерти стали спільними, серіали та фільми звучали російською. З екранів звучали фрази про «братні народи», а комуністична партія спокійно існувала у Верховній Раді. У такому часі народилась і зростала я. І до своїх 15 років не мала нічого проти російських пісень чи серіалів. А потім сталася Революція Гідності.

Через місяць після завершення Революції, Росія вкрала у мене найдорожче — місце мого дитинства. Мій Крим. Я добре пам'ятаю, як дивилась новини і повторювала собі «цього не може бути». Такі ж думки були у мене, коли я побачила фото режисера Олега Сенцова, який був на межі смерті через голодування у російській в'язниці.

Чи просила вибачення Росія за злочини, які вчиняє впродовж тисячоліть? Ні. Чи виплатила репарації? Ні. Чи визнають провину росіяни за політику своєї країни? Ні.

Дев'ять років триває російсько-українська війна. Росіяни могли зупинити цей терор. Натомість продовжують вважати нас «меншим братом», відхрещуватись від відповідальності та не бажають відпускати Україну зі своїх лап.

За останній рік українці дізнались, як звучить сирена, побачили міста, встелені тілами закатованих людей; повернення з полону зморених голодом і тортурами військових. У нас зростає ненависть до росіян з кожним днем. Ми маємо на неї право. Ми винні пращурам і маємо за них помститись.

А тому дозвольте нам ненавидіти.

—

Анастасія Бакуліна [2], СЕО «Свідомі»,  опубліковано у виданні СВІДОМІ [3]