Колись давно, ще коли іноземні роботодавці були екзотикою, я мала співбесіду на управлінську посаду у новинного продюсера з Британії. Серед іншого, він попросив розповісти кейс про мою помилку і вихід із ситуації. Випускниця Школи Без Права На Помилку, я злякано відповіла, що у мене не було помилок. На що він сказав: «Усі помиляються. Але мета цього запитання — зрозуміти, чи ви відрізняєте помилку від неспроможності».

Мій життєвий досвід тоді був такий, як у середнього депутата зі Слуги народу, тому всю глибину запитання і розмови я зрозуміла значно пізніше. Добре, що тоді не було флешмобів, бо співбесіду я чомусь пройшла і, за логікою КВН, мала б у перший робочий день з’явитися у знаменитій футболці.

Такому креативу була б рада кожна вчителька молодших класів, але дорослі роблять інакше.

Помилки дуже болючі, за них соромно, але справді часто вони стають уроками.

Помилка може стати уроком, коли ми усвідомлюємо її серйозність.

Саме тому дорослі не одягають футболки, а визнають помилку, оцінюють збитки чи шкоду і повідомляють, які запобіжники від помилок надалі.

Дорослі (наприклад, політичні лідери або гарні управлінці) вибачаються і беруть на себе відповідальність, навіть якщо помилку зробили не вони особисто, а ті, за кого вони відповідальні або кого вони призначили.

Уявіть: президент просить вибачення за невдалу ідею з урядом або міністром охорони здоров’я в розпал епідемії. Ну це так, сценарій для серіалу.

Дорослі не намагаються перекладати проблему на когось іншого, вдаючи непоінформованого царя з поганими боярами.

Визнати помилку — це сила. Пояснити, які політики і практики буде змінено, щоб цього не повторилось, це також сила. Ігнорування і применшення значення помилки деморалізує і збентежує.

Формули визнання помилки прості, вважає Брук Ваттлер, психологиня та засновниця компанії BEW Consulting and Training LLC:

— Мені шкода, що я… (поясніть помилку),

— Я розумію, що це спричинило… (поясніть вплив),

— Я можу лише уявити, як це ускладнило… (поясніть, як це вплинуло на конкретну людину, групу людей чи ситуацію).

Цікаво, що дослідження соціальної психологині Вікторії Бресколл з Єльської школи менеджменту, показують, що в оцінюванні ступеню шкоди від помилок досі працюють гендерні стереотипи. Так, вона оцінювала, як люди сприймають помилки жінок у традиційно чоловічих ролях.

За сюжетом, шефом поліції великого міста були або чоловік, або жінка. Акція протесту вийшла з-під контролю і 25 цивільних були серйозно поранені. Рейтинг шефа-чоловіка після цієї події впав приблизно на 10%, шефині-жінки — майже на 30%. Жінкам помилки часто коштують дорожче.

Гарвардські науковці Гері Пізано, Рафаела Садун та Мішель Заніні на прикладі реакції італійських місцевих та центральних органів влади дослідили, як працюють когнітивні упередження.

На ранніх етапах криза COVID-19 в Італії не виглядала як криза, перші заяви про загрозу були сприйняті скептично і громадськістю, і політиками, попри застереження науковців про потенціал кризи.

Дослідники наводять символічний приклад публічного рукостискання політиків у Мілані, які хотіли показати, що не варто нічого призупиняти через вірус (за тиждень в одного з цих політиків діагностували новий коронавірус).

Схоже було і в багатьох інших країнах, що свідчить, що першою ми сприймаємо інформацію, яка підтверджує нашу переважну позицію чи початкову гіпотезу. Такі загрози як пандемія, що розвиваються нелінійним способом (починаються незначно і посилюються за експонентою), особливо складні для швидкої інтерпретації, бо все відбувається в реальному часі, складні можливості для рефлексії.

Ну і особливо складно політикам: це загалом клас, не схильний до рефлексій і не дуже здатний вислухати експертів.

Але відсутність стратегії для будь-яких лідерів — це не помилка, це некомпетентність і неспроможність. Це неможливість встановлювати правильні цілі і виконувати обіцянки, це недалекоглядність, це дисфункціональна політична система, це аматори на управлінській роботі.

Або аніматори у футболках.

—

Тетяна Трощинська,  опубліковано на сайті Громадського радіо [2]