Про “хароших русскіх”

Андрій Бондар процитував у фб жарт свого старого друга: мовляв, у Москві живе три мільйони українців, і якби кожен українець вийшов та підпалив сусідній під’їзд, Москва згоріла би за дві години. Це смішний жарт, але він показує, як часто ми змішуємо (не розділяємо?) етнос і політичну націю.

Якби в Москві мешкало три мільйони політичних українців, то палити її сьогодні не було би причини — скоріше за все, вони, як і їхні співвітчизники в Україні, просто не дали б диктатурі так розквітнути й розпухнути. А від трьох мільйонів етнічних українців немає взагалі ніякого толку, якщо вони — частина колективного тіла російської політичної нації, нації, портрет якої складається зі страху, об’єктності, незарадності, порожньої величі імперської ідентичності.

Коли я кажу, що “хароших русскіх” не буває (а я таке часто кажу), то маю на увазі, звісно, не етнічних росіян, а представників російської політичної нації. І це я уточнюю не для того, що повідомити вам, що я не маю нічого проти росіян серед українських громадян. Все трохи складніше.

У мене є одна френдеса; я зафрендила її вже зараз, під час війни. Вона — одна з моїх небагатьох особистих “хароших русскіх”. Я не буду її тегати, щоб не наразити раптом на увагу тих людей, які не згодяться з моїми критеріями “хорошості”. Ця моя френдеса переїхала жити до Києва в 2014 році, і не тому, що тікала від переслідувань (хоча її життя в Росії, без сумніву, піддалося б загрозі з такими поглядами), а тому, що обрала сторону. Днями ця френдеса написала пост (українською, яку непогано вивчила за ці вісім років), у якому питала, чи можливо забути мову, якою розмовляла тридцять років. Я просто не можу більше чути російську, написала вона, навіть від самої себе. Перші тижні війни вона провела в бомбосховищах, як усі кияни, потім не витримала і пересунулася західніше, але не залишає Україну. Це її війна, вона каже “ми” та “у нас”, коли говорить про українців та Україну, і це звучить дуже природно. Попри те, що у неї в силу бюрократичних причин досі російський паспорт, вона вольовим рішенням припинила бути частиною російської політичної нації, коли ця нація перейшла точку неповернення — анексувала Крим.

Ось так і виглядає мій умовний “хароший русскій” — як людина, яка зуміла прийняти той факт, що в Росії більше нема чого рятувати. Прийняти — і тому вийти з колективного тіла російської політичної нації, назавжди затраснувши двері. Причому вийти тоді, коли стало ясно, що це колективне тіло — вже колективний труп. А не тепер, коли Росія стає просто непридатною до життя в силу зовнішнього тиску та внутрішнього божевілля.

А всі інші, хто лишився у цьому тілі — тепер вороги. Неважливо, ліберали вони чи ні, антипутінці чи ні. Всі вони обертаються довкола спільних законів страху, безпомічності, колективного маячення, імперської картини світу. Всі вони, незалежно від функції, складають єдину систему, без повної деконструкції якої Україна буде залишатися у вічній небезпеці. Є стани, несумісні з життям. Колективне тіло Росії знаходиться саме в такому стані, і вже давно. Всі, хто сподівається на перемогу якихось революційних лейкоцитів у його кровообігу, обманюють себе.

—

Victoria Narizhna [2]

В тему: