Щоб уникнути маніпуляцій, одразу зазначу: все, що викладене в колонці – лише моя думка, яка є результатом тривалого аналізу та спостережень. 

Я не претендую на істину в останній інстанції. Не намагаюсь стояти в білому пальто і вимагати, щоб керівництво країни діяло суто по-моєму. Бо для таких вимог треба мати щонайменше більше інформації і нести за це відповідальність. Я завжди припускаю, що можу чогось не розуміти чи не знати. 

Так само, як і в попередні роки, я досі не представляю жоден великий бізнес, політичну партію, олігархів чи іноземний уряд. Так само не претендую на посаду міністра. До речі, буквально нещодавно відмовилась від позиції заступника і окремо від пропозиції зайти в наглядову раду Державного оператора тилу (ДОТ).

Це дає мені можливість подивитися на ситуацію об'єктивно, чесно та незалежно. Наскільки це можливо.

Чому я вирішила це написати? Передусім тому, що далі мовчати вже не можна. Був би це мирний час, я би, можливо, промовчала. Але ми в моменті, де фронт сиплеться по годинах, йде найважча зима. Ворог із союзниками Осі Зла тільки нарощує спроможності, а підтримка наших партнерів, як завжди, туманна, політично лицемірна та недостатня.

І останнє: я розумію, що цим матеріалом наживу собі додатково ворогів. І, можливо, мені навіть мститимуться, бо часто таке не пробачають. Але хтось має сказати правду. Тим паче цей ризик і близько не можна співставити з тим, як ризикують тисячі наших людей зараз на фронті. І час іде на години. 

Я вважаю, що міністр оборони має піти у відставку. І ось сім аргументів чому:

1. За більш ніж рік управління міністр так і не налагодив системні та зрозумілі процеси управління в Міноборони. В геометричній прогресії множиться хаос.

Справедливості заради варто сказати, що проблема не тільки в кадрах. В самому міністерстві є толкові люди, зокрема на рівні заступників. Але й вони також підтверджують: відсутній будь-який чіткий алгоритм роботи, планування, перегляд результатів, аналіз помилок. 

Відсутність вміння слухати. Відсутність довіри, навіть на рівні найближчого оточення заступників.

Водночас постійні внутрішні політичні ігри, інтриги та небажання брати на себе відповідальність.

2. Стиль управління – східний двір. Є правитель, якого треба задобрювати, поклонятись, приносити дари – результати. Сьогодні вимоги одні, завтра інші – бо настрій змінюється. Ніхто до пуття не знає, що саме йому потрібно. Тому кожен діє на власний розсуд – в надії, що це саме те, за що похвалять на нараді. Але пріоритети можуть змінитися за день, і тоді всі муситимуть бігти в іншу сторону. 

Якщо управлінець у поганому гуморі, він просто кричить і погрожує звільненням, як слід не пояснюючи, що не так.

Частина заступників, керівників департаментів приблизно так і відчувають ситуацію – хаотичний біг наосліп. Причому часто в п'ятницю вже в іншому напрямку, ніж початково, в понеділок.

3. Об'єктивності заради, Міністерство оборони за останній рік на декількох напрямках показало непогані результати: Державний оператор тилу, Агенція оборонних закупівель, цифровізація, певні питання медицини, освіти, міжнародки, мобілізації etc. 

Але це важко назвати результатом системної роботи всієї команди. Це про ініціативу окремих гравців, які не побоялись взяти на себе відповідальність. Часто не завдяки підтримці шефа, а всупереч.

Тут варто додати, що деякі результати для колег із військово-політичного керівництва держави, м'яко кажучи, завищуються. А іноді подається інформація, яка відверто не відповідає дійсності.

4. Функція демократично-цивільного контролю провалена. Простіше кажучи, міністр не може впоратися з деякими генералами. Які своєю чергою за лічені місяці стали мільйонерами. Між деякими високопоставленими командирами ходить "жарт": "Якщо в тебе досі немає 10–15 мільйонів, то ти – лох".

Не проводиться системний аудит роботи військових частин щодо укомплектування, забезпечення, оптимізації витрат тощо. Мільярди гривень йдуть у пісок. Іноді цей пісок десь в умовному Монако.

5. Зараз звучить багато критики в сторону Генштабу, і частина її справедлива. Але так само справедливо нагадати, що функція МО – забезпечити. Лінія фронту сиплеться за принципом доміно ще й тому, що немає ким і чим воювати.

Ти як бойовий командир можеш придумати хоч геніальну операцію, ретельно спланувати все в тиші, забезпечити ефект неочікуваності та перевагу якості над кількістю. Але якщо в тебе цілі кілометри фронту тримає декілька виснажених людей у землі, якщо немає достатньо снарядів і дронів, інженерні фортифікаційні роботи місцями повністю провалені… 

Якщо люди їздять на звичайних машинах замість броньованих і стають легкою мішенню для FPV тощо, дивно очікувати блискавичного захоплення Курчатова. Чи хоча б стабілізацію біля Покровська.

Частково відповідь на це питання лежить у мільярдних контрактах спецекспортерів Міноборони і в проваленій роботі військових аташе. In general – у формуванні політик і організації процесів у Міноборони.

6. Одне з найголовніших: так і не з'явилось лідерства в напрямку військових технологій. Міноборони досі перебуває на позиції пасивного покупця, хай ринок сам якось відрегулюється під потреби фронту замість того, щоб мати бачення за горизонт і задавати напрямки руху. 

Збирати експертизу, постійно проводити глибоку аналітичну роботу – що буде далі? Які технології росіяни будуть застосовувати вже влітку 2025 року? А на початку 2026? 

Що нам вже треба розробляти, щоб мати проти цього контрзаходи?

У що нам вже (!) треба вкладатися, щоб переносити війну на територію Росії? 

Ми дозволяємо ресурсу зі всієї Росії та об'єднаного ВПК Північної Кореї, Китаю, Білорусі, Ірану та інших проксісоюзників стікатися на фронт і перетворюватися на надпотужні спроможності. Тоді як хоча б 60–70% ресурсу маємо знищувати від 100 км і далі вглиб територій, і тільки 40–30% можуть звалюватись вогнем на фронт. 

Зараз все навпаки. Зараз вся країна бігає, шукаючи дрони і РЕБ, бо 5–7–10 років тому ніхто про це не подумав. Так само через рік – два ми будемо шукати засоби протидії автономним роботам, електромагнітній, лазерній та іншій зброї, бо попередні міністри про це не подумали. І теперішній не думає теж.

7. Міністр розмовляє туманно, створює димову завісу. Не тому, що він не вміє розмовляти. За моїми спостереженнями, він доволі розумна людина. Це радше свідомий трюк, певний ілюзіонізм. Наприклад, так роблять "рішали" в сірому бізнесі.

Коли ми спілкуємося з міністром, мені доводиться що кілька хвилин зупиняти його і перепитувати: "Що ти маєш на увазі? Потім знову і знову. Ні, не веди мене в сторону, давай поважати одне одного і не тримати за ідіотів. Дай мені конкретну відповідь на запитання: "Який алгоритм, хто відповідальний, які терміни, який буде результат?".

Можна почути все що завгодно: відбірний мат (не засуджую, всі ми зараз матюкаємось), багато англіцизмів, потік сумнівних ідей, жартів, абревіатури з бізнесу. Але почути конкретику дуже важко. Бо часто це просто потік незрозумілих, логічно не пов'язаних фраз. Як багато говорити і нічого не сказати. 

Підлеглі місяцями не розуміють, що каже керівник. І бояться перепитати. Але, як у казці Андерсена, хтось має сказати, що король голий.

Я навмисне в матеріалі уникала давати дуже конкретні цифри, імена чи проєкти. Ми і так більш ніж достатньо годуємо ворога інформацією через публічний простір. Однак всі, хто професійно в темі, добре розуміють, про що йшлося в кожному пункті. Sapienti sat ("розумному досить" – укр.).

Логічно запитати: хто натомість? Це має бути людина, яка здатна будувати великі системи в умовах невизначеності, безпрецедентного розвитку військових технологій, божевільного темпу війни. 

Людина, котра має чітке бачення стратегії перемоги крізь туман війни. Той чи та, хто зможе швидко помітити здорові клітини в організмі міністерства, активи. Не побоїться жорстко почистити та викинути пасиви.

Я б точно не хотіла, щоб вся команда дружно пішла на вихід. Тому що там є і толкові, і відповідальні, і совісні люди. Які розуміють історичний момент і масштаб трагедії. А ще тому, що поки одні вийдуть, а інші зайдуть у курс справ, країна знову втратить кілька місяців часу. При такому шаленому темпі війни це неприпустимо.

Зараз в кулуарах звучать різні прізвища: Федоров, Калмикова, Буданов, Гаврилюк і навіть Кубраков. Щодо кожного з них лунають ті чи інші аргументи.

Наприклад, на користь Гаврилюка наводять досвід роботи першим замом і те, що він, можливо, найбільш поінформований зі всіма процесами міністерства.

На користь Калмикової озвучують певні системні зміни щодо її напрямків за часів її роботи заступницею.

Федорова деякі експерти називають людиною, яка могла б об'єднати в єдиному цифровому технологічному полі всю оборону.

Я теж десять років повторюю, що війна з таким обмеженим ресурсом і сильним ворогом – це насамперед математика, великі дані, постійний аналіз і розумне застосування кожної одиниці часу, коштів, а особливо людей.

Я ж не буду висловлюватись тут на підтримку жодного з кандидатів. Адже ця колонка точно не про лобіювання конкретних людей, а про системну, масштабну кризу в Міністерстві оборони, в найважчий момент в історії нашої країни.

Чинний міністр не здатен або не хоче вивести команду з кризи, натомість заводить у все більший туман хаосу. Тому міністр має піти.

—

Марія Берлінська, опубліковано у виданні "Українська правда [2]"