СБУ у неділю повідомила, що українським військовим, якого розстріляли російські фашисти після слів "Слава Україні!", був воїн 163 батальйону 119 окремої бригади ТРО Чернігівської області Олександр Мацієвський. Вчора ж Зеленський присвоїв звання посмерно йому звання Героя України.

У п'ятницю, 10 березня, у Михайлівському Золотоверхому соборі в Києві пройшла панахида за наймолодшим Героєм України Дмитром Коцюбайлом, відомим за позивним "Да Вінчі" [2].

Відома українська волонтерка Діана Макарова [3], яка очолює Благодійний фонд “Ф.О.Н.Д. Діани Макарової” (“Фонд національної допомоги”)  дуже точно написала про таких людей, що як атланти на своїх плечах тримають фронт:

Дехто питає - чому? Чому саме Да Вінчі, адже на фоні тяжких і кількісних втрат раптом аж такий вибух горя в суспільства?

Нам складно на це відповідати. Ми говоримо про унікальність біографії і про ідейність, про чистоту постаті і про лідерські якості. Ми зачіпаємо харизму і потенціал на майбутнє, такий обірваний потенціал...

... але є ще одне, і воно про глибоке знання фронту.

Фронт - це дуже мудра субстанція, я вам скажу. Особливо ясно стає тобі це, коли ти вгруз в цю субстанцію, не вирвеш, давно і міцно.

Фронт голим піаром не візьмеш. Ти можеш на кожному кроці кричати, який ти крутий, і ось же твої відосики, і журналісти до тебе в чергу - а фронт візьме і не повірить. Бо знає тебе як облупленого. І будуть репетувати про твою крутизну пабліки - а фронт буде реготати. І це боляче. Це, сцуко, дуже боляче, коли над тобою регоче фронт. Скільки орденів на твоїх грудях не висить, скільки про тебе не кричить публіка. А фронт знає про тебе правду і регоче.

Тому що він дуже правдивий, фронт. Іноді здається, що він абсолютно правдивий. Тому нам так і добре в ньому. У ті моменти, коли нам так не сцикотно в ньому. А сцикотно в ньому майже завжди.

Все одно добре.

І в цієї відчайдушної, веселої до сліз й сумної аж до чорного реготу, часом істеричної, частіше мовчазної субстанції під назвою ФРОНТ - звичайно, є свої улюбленці.

Ті, знайомство з ким за честь, а воювати поруч і в повному злагодженні - як рядок в резюме, після якого і читати далі не варто, лунають крики - беремо! І швидше, доки не передумав.

Їх насправді не так вже й багато - тих, про кого знає практично весь фронт, принаймні та його частина, яка прийшла й стояла на ньому з самого початку.

Залишки тієї частини фронту.

Бо їх стає все менше - тих, що з початку й досі.

І коли гинуть ті, кого цей фронт назвав улюбленцями - це чорне горе, це страшна біда. Це падають стовпи, на яких тримався і тримається фронт. Тому не лише Да Вінчі. Ви просто не чули і не бачили тієї біди і горя, коли загинув Гудзь, 79 [4]. Нам просто тоді не було часу й сил оплакати його як годиться. Кинути крик горя, на який він заслуговував. Рік тому не до того було. Але коли звалився стовп фронту Гудзь - це була страшенна втрата.

Коли ховали Тенгрі [5], один командир, що крокував поруч зі мною за гробом, сказав похмуро:

- Тут зараз цвіт фронту. Якщо б якась скотина направила сюди ракету чи теракт, одразу б отримала б героя росії.

Так, цвіт фронту кидав все, якщо міг кинути, і мчав прощатись з тим, з ким за честь було навіть бути знайомим, а воювати поруч випадало небагатьом.

Коли загинув Яшка [6]...

Та що там говорити. З Яшкою прощались двічі. Коли він загинув і коли змогли знайти тіло. Яшка дочекався, шепотіли суворі хлопці і сліз не приховували.

Коли загинув Лівша [7]...

В тих, хто його знав, і досі біль нестерпний, біль, як в ту саму мить, коли взнали, що загинув Лівша.

Я вам назвала лише кілька імен. Насправді їх трохи більше - загиблих улюбленців фронту. Насправді хтось був в полоні і вийшов. А ще хтось там.

І є ще живі. Ті самі улюбленці, на яких тримається фронт, як на стовпах. Нехай будуть живі і неушкоджені. Треба ж комусь тримати фронт.

... бо фронт - він же не просто так записує в улюбленці.

За діло. За вміння воювати і звитягу. І, що дуже важливо - за бажання контактувати у війні з різними підрозділами. Якщо ти тягеш ковдру на себе і не маєш потягу робити войну разом (а є такий вираз "дєлать войну") - то змирись і суши весла, фронт буде ставитись до тебе косо.

Бо фронт не обдуриш. Якщо ти маєш вміння, звитягу і ділишся з суміжниками всим цим - рано чи пізно тебе впишуть до цього реєстру кращих. Якщо ні, відосиками авторитету не заслужиш.

... я пам'ятаю загибель першого з таких улюбленців. Генерал Кульчицький [8]. Його смерть була першою з таких, коли падають стовпи. Його смерть болить його підлеглим і досі. По його словах і вчинках живуть, воюють і гинуть вони й зараз.

Ось чому кажуть іноді, що герої не вмирають.

Вмирають, ще й як вмирають. Але слід, полишений ними, такий глибокий, що час не затягує.

І це правильно, і так і мусить бути - бо тільки завдяки цим слідам виростають на фронті нові стовпи.

Які тримають фронт.

... до речі, коли ряди живих стають на коліно перед гробом загиблого - чи чуєте ви той тріск у колінних суглобах та хребцях?

Мене на останньому похованні ставили на коліно двоє військових, піднімали теж. Так от - коли я ледве трималась на коліні, я чула, як хрящать і постогнують військові поруч.

- Всі такі. - шепнула я, тримаючись за їхні плечі лівого й правого флангу і спираючись підборіддям на палицю. - У всих ходова порушена.

- Така ціна. - сказав правий фланг.

Тут мав би бути ілюстрацією малюнок атланта, що тримає небо, але це надто банально. Хоча ті грецькі пацани чудово розуміють наших хлопців, як ті каріатиди розуміють наших дівчат.

Бо це така ціна атлантів та каріатид. Порушені хребці, побиті і посічені тіла.

Я мала честь чути і бачити цей стогін, коли вони стають на коліно перед гробом.

Я мала честь знати тих, що пропливають в трунах до останнього свого дому.

Я мала честь знати атлантів і каріатид, які тримають фронт.

І я щаслива цим. Я точно знаю ціну слів - герої не вмирають.

—

«Аргумент» [9]