Видання The New York Times, ймовірно, в пошуках нових горизонтів об’єктивності, вирішило пройтись по тонкому льоду моралі на сталевих підборах, опублікувавши репортаж із Курської області під назвою: “Ландшафт смерті. Що залишилось там, де Україна вторглась у Росію”.

Заради балансу — або повної втрати орієнтації — авторка матеріалу Нанна Гейтманн (на фото) провела шість днів [2] у супроводі бійців чеченського спецпідрозділу «Ахмат». Так-так, того самого «Ахмату», який став популярним у міжнародних правозахисних звітах через тортури, страту цивільних і селфі на фоні знищених українських міст.

Це все одно що у 1945 році NYT поїхали б до німецького міста Ремаген разом з вояками підрозділів СС, щоб подивитись, як ті "евакуюють населення після американського вторгнення".

У матеріалі не згадується, що саме з цих “мирних” територій у Курській області Росія щоденно запускає смертоносні дрони та ракети по Україні, і що “вторгнення”, про яке йдеться, — це тактичні дії у відповідь на агресію російських загарбників. Але хто ми такі, щоб заважати NYT досліджувати географію моральної сірості?

Наразі невідомо, чи отримали садисти “Ахмату” подяку за супровід у вигляді піару на сторінках глобального медіа. Але можна з упевненістю сказати, що за журналістськими стандартами матеріал стоїть десь посередині між “журналістика” і “туризм воєнного милування”.

Найсміливіше у цій історії — це навіть не сам факт співпраці з воєнними злочинцями, а те, що редактори The New York Times, очевидно, прочитали цей текст і сказали: “Так, це саме та війна, яку ми хочемо показати світу.”

Експертні коментарі, які ніхто не просив, але всі заслужили:

Ганс Ретроспект, архівний аналітик СС аналогій:

“Так, супровід ‘Ахмату’ — це буквально те, що в 1945 році ми б назвали ‘екскурсія з Ваффен-СС по мальовничих руїнах Ремагена’. Я б порадив NYT випустити спеціальний номер: ‘Прогулянки з фашизмом: наші улюблені супутники війни’.”

Бойовий лось із Сумщини (позивний “Ріг-2”):

“Я згриз три безпілотники за останній тиждень, і навіть я маю більше етичної стійкості, ніж ця газета.”

Незалежна експертка з журналістської етики, тінь власного сумління NYT:

“Ми намагаємось дати платформу всім сторонам. Навіть якщо одна з них — озброєні садисти, а інша — країна, яка бореться з ними за виживання.”

Фінал: мільйон знаків запитання

Матеріал не згадує, хто почав цю війну, чому “Ахмат” викликає тривожні рефлекси у правозахисників усього світу, і чому “вторгнення” на Курщину — це взагалі-то відповідь на систематичні терористичні атаки.

Але ж головне — красива проза. Руїни, каскадні метафори, сльозинка в кадрі. Війна вийшла артхаусною. І тільки на фоні чути, як журналістська етика ридає у кутку, обіймаючи свій старенький кодекс честі.

Редакційна порада: наступного разу NYT може зробити матеріал “Що залишилось після Хіросіми” у супроводі генералів Імперської армії Японії, щоб вже добити цей жанр до кінця.

«Аргумент» [3]