Радянський Союз, розпад якого очільник РФ Володимир Путін назвав [2] «найбільшою геополітичною катастрофою» XX століття, не зміг зламати прагнення українців до свободи. Сьогодні глава Кремля, який неодноразово висловлював жаль за втратою радянської імперії, намагається силою підкорити незалежну Україну. З огляду і на це спадщина Української Гельсінської групи набуває особливого значення.

Українська Гельсінська група (УГГ)

Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод (Українська Гельсінська група, УГГ) – перша легальна українська правозахисна організація, заснована 9 листопада 1976 року в Києві під орудою Миколи Руденка та за участю 10 дисидентів (зокрема Левка Лук'яненка, Петра Григоренка, Олекси Тихого). Засновники УГГ хотіли фіксувати порушення прав людини та національних прав в УРСР і легітимізувати правозахисну діяльність через Прикінцевий акт Гельсінських угод (очільник СРСР Брежнєв підписав актразом із лідерами інших 34 держав 1 серпня 1975 року в Гельсінкі) та апелювати до міжнародної спільноти. Радянський тоталітарний режим піддав членів УГГ жорстоким репресіям. Із 41-го члена УГГ 39 покарали сумарним терміном понад 550 років ув'язнення й заслання. Четверо з них (Василь Стус, Олекса Тихий, Юрій Литвин та Валерій Марченко) загинули в радянських концтаборах, а Михайло Мельник наклав на себе руки під загрозою арешту. Та УГГ не припинила існування й у 1988 році трансформувалася в Українську Гельсінську спілку, яка склала ідеологічне та організаційне підґрунтя для відновлення державної незалежності України.

«Українська Гельсінська група прагнула визволення України від колоніального панування й уявляла об’єднану Європу, в якій Україна могла б реалізувати свої національні та демократичні прагнення. Правозахисну діяльність її члени поєднували з підтримкою національного суверенітету України», – зазначає [3] Орест Дейчаківський, американський експерт із зовнішньої політики, який понад 35 років працював у Гельсінській комісії США, зосереджуючись, зокрема, на Україні та питаннях прав людини в СРСР.

«УГГ викривала численні злочини радянського комуністичного режиму в Україні. Її члени засуджували русифікацію, яка на той час була особливо інтенсивною», – зауважує він у своїй статті, опублікованій на сайті видання The Ukrainian Weekly. І наголошує:

«Українська Гельсінська група перевела національно-визвольну боротьбу України у площину універсальних прав людини. Її члени заклали правове й моральне підґрунтя незалежності України».

«Трагічно, але через 50 років після створення Української Гельсінської групи та через 35 років після відновлення незалежності українці знову стикаються з грубими й безперервними порушеннями Росією десяти основоположних принципів, закріплених у Гельсінському заключному акті», – констатує Орест Дейчаківський.

Про значення Українсько Гельсінської групи в українській історії, про її роль у боротьбі за незалежність України, в контексті і нинішньої російсько-української війни, Радіо Свобода поговорило з Олександром Павліченком, виконавчим директором Української Гельсінської спілки з прав людини (УГСПЛ), яка була створена в 2004 році й об’єднує понад 20 організацій. УГСПЛ є продовжувачем традицій та діяльності Української Гельсінської групи сприяння виконанню Гельсінських угод, більш відомої як Українська Гельсінська група (УГГ).

– Як ви оцінюєте внесок УГГ, яка в липні 1988 року трансформувалася в Українську Гельсінську спілку (УГС), у відновлення незалежності України?

– Українська Гельсінська група була передовсім правозахисною, на відміну від попередників – тих самих повстанських рухів, Української повстанської армії, шістдесятників, які були більше орієнтовані на національно-визвольну позицію в своїй діяльності – протистояння з тією владою, яка була на той час у Радянському Союзі й Україні.

Українська Гельсінська група поєднувала два виміри – правозахисний та національно-визвольний. Останній був навіть закріплений в її статутних документах, про що свідчать, наприклад, її перші опубліковані матеріали.

Її «Інформаційні бюлетені» були зосереджені на оцінці тогочасної ситуації в країні, передовсім щодо становища політв'язнів, серед яких було дуже багато тих, кого засудили за національно-визвольну діяльність.

Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод ставила собі за мету знайомити українську та світову громадськість із фактами порушення національних прав українських громадян, як це було записано першим завданням.

Саме формулювання «національні права українських громадян» свідчило, що акцент був зроблений на національних правах українців, разом з тим в іншому пункті визначалось, що група моніторитиме національні права представників інших народів, що населяють Україну.

Йшлося і про рівність прав, але водночас і про те, що ці права існують у такому національно-визвольному вимірі.

І якщо говорити про результат – розпад Радянського Союзу й формування незалежних держав на його теренах, зокрема України як незалежної держави, – то цей вектор національно-визвольного руху простежувався від національних рухів, які зародилися ще у 1930–1940-х роках, пройшли через Другу світову війну і, власне, через шістдесятництво. І такий вектор був сформульований також у програмних, статутних і моніторингових документах Української Гельсінської групи.

Це вектор, який допоміг сформувати і навіть до певної міри, я б сказав, згуртувати національну еліту наприкінці 1980-х – на початку 1990-х років.

Це дало змогу сформувати нових лідерів, які вийшли з цієї структури, якими були В'ячеслав Чорновіл, Левко Лук'яненко, Мирослав Маринович… Із тих, хто не дожив, – Валерій Марченко, Василь Стус, які мали би бути блискучими політичними лідерами….

Ті, хто не пішов у політику, – тут є один нюанс: ця спільнота була, скажімо так, інтелігентського спрямування. І багато хто з її представників не став на шлях політичного будівництва держави.

Це була одна з особливостей України, на відміну від тієї ж Польщі, де «Солідарність» мала дуже потужну підтримку й водночас ґрунтовну організаційну структуру. Завдяки цьому вона змогла навіть впливати на трансформування політичного ландшафту в державі.

В Україні це було радше формуванням стандарту, який потім допомагав входити в політичне життя представникам, які, зокрема, пройшли через Українську Гельсінську групу, що в липні 1988 року трансформувалася в Українську Гельсінську спілку (УГС).

– УГГ боролася проти тоталітарної політики Радянського Союзу, який не допускав реалізації права українців на власну державність і політичну свободу, переслідував національні рухи. А нині Путін у війні з Україною ставить під сумнів українську державність, заявляє, що росіяни й українці – «один народ». На окупованих територіях забороняють усе, що має стосунок до української ідентичності.

Наскільки виправдано говорити, що члени УГГ добре розуміли екзистенційну загрозу, яка йшла від Москви?

– Члени Української Гельсінської спілки були, як на мене, не просто сміливими людьми.

Це були ті, хто жертвував собою, своєю кар'єрою, своїм спокійним, мирним життям, яке могло в них бути за тих умов, якби вони просто відмовилися від участі в цій групі та від цієї діяльності. Вони могли б спокійно прожити й навіть бути десь успішними.

Маємо випадок із Олесем Бердником, який у 1984 році опублікував своє зречення, «покаяння», тобто фактично зазнав примусу. Така практика примусу існувала, а спецслужби Радянського Союзу здійснювали тотальний контроль.

Це була абсолютно звична, усталена на той час практика – навіть у 1970–1980-х роках. Загроза від Москви була справді реальною, тому що Україна тоді перебувала в лещатах повного інформаційного тиску.

В Україні тоді не було ані іноземних дипломатів, ані іноземних журналістів, ані незалежних представників міжнародних організацій, які могли б отримувати, скажімо, первинну інформацію про те, що насправді відбувається, яким є життя і якою є ситуація з правами людини. На цьому наголошувала Українська Гельсінська група, посилаючись на Гельсінські угоди, підписані у 1975 році.

І, власне, було чітке розуміння того, звідки йде те зло і де корінь тиску на Україну. Українська Гельсінська група наголошувала на національному характері прав українських громадян. Незалежність була однією з таких наріжних свобод.

Представники УГГ говорили про те, що законодавство Радянського Союзу передбачало право нації на самовизначення, але політика тогочасної держави не дозволяла порушувати питання про таке самовизначення, хоча цим самим порушувалися закони самого Радянського Союзу.

Тому тих, хто порушував це питання, оголошували «антисовєтчиками», «антирадянщиками». Вони зазнавали переслідувань і тиску, ставали політв'язнями.

Члени УГГ наголошували на цьому, а також на необхідності виконання закріплених у національному законодавстві вимог дотримання прав, передовсім у радянській конституції, а також у міжнародному документі, що було одним із зобов’язань СРСР – у Загальній декларації прав людини.

Тобто члени УГГ не висували якихось надзвичайних вимог, а лише вимагали дотримання зобов'язань, які держава мала виконувати. Вони вказували на маніпуляції та неправду, які існували в тогочасному Радянському Союзі, коли одне проголошувалося, а інше було реальністю. Ну, ось такий конкретний приклад: скрізь тоді висіли плакати «Миру – мир», «Ми боремося за мир в усьому світі».

І це попри те, що Радянський Союз постійно брав участь у війнах. Це були війни в Єгипті, Анголі, В'єтнамі та десятирічна війна в Афганістані. Тобто війна, війна, війна, війна. Таких воєн було понад 15 лише за період від Другої світової війни до розпаду Радянського Союзу.

Тобто постійна участь у роздмухуванні й підтриманні конфліктів – і водночас образ «наймиролюбнішої держави» з гаслами «Миру – мир». Це те, що сьогодні ми маємо з Путіним, який не агресивну війну веде, а «спеціальну воєнну операцію» («СВО»).

Сьогодні маємо фактично продовження маніпулятивної радянської пропаганди й риторики, яка була присутня тоді скрізь: тільки «мир», «мир», «мир», хоч насправді це була держава з виразними ознаками держави-терориста.

Була Луб'янка (будівля органів держбезпеки на Луб'янці – ред.), Москва тримала всіх під контролем, контролювала ситуацію, не допускаючи якогось інакодумства. Власне, цю загрозу чітко бачили представники Української Гельсінської групи, а пізніше Української Гельсінської спілки, які на цьому наголошували і казали: «Давайте просто дотримуватися тих зобов'язань, які записані і вироблені разом з тим же самим Радянським Союзом. Давайте не будемо маніпулювати».

І за це вони всі зазнавали переслідувань: у найкращому випадку їх висилали до інших держав, а в інших випадках засуджували, проводили через так звані судові процеси й присуджували терміни ув'язнення, які фактично їх убивали. Це і Василь Стус, Валерій Марченко…

Були й обвинувачення і в кримінальних справах. Обвинувачених дисидентів «вимазували» в особливо брудних кримінальних процесах: у злочинах, пов’язаних з підкинутими наркотиками, в найкращому випадку, або висунення брехливих обвинувачень в зґвалтуванні чи в спробі зґвалтування, як у випадку Горбаля, Малинковича, Лесіва, Чорновола.

Василь Овсієнко, який просто заступився за жінку, до якої правоохоронні органи застосували насильство, отримав підозру в нападі на правоохоронців, на міліціонерів, і відповідно за це також зазнав кримінального переслідування.

Тобто ці фабриковані справи були конвеєрним продовженням менш жорстких, я б сказав, справ, які існували в Радянському Союзі в 30-х-50-х роках, але вони так само були репресивними. І це переслідування відбувалося за надуманими фабулами злочинів, з метою просто вимазати в бруді кримінальних переслідувань і створити ауру кримінальних злочинців навколо цієї організації.

– Юристи та правозахисники Української Гельсінської спілки з прав людини були залучені до процесу документування російських воєнних злочинів в Україні.

Як це відбувається? Як повномасштабна війна змінила роботу Спілки? Які напрями діяльності сьогодні є пріоритетними?

– Я можу сказати, що ми зараз припинили документувати: у нас немає ресурсної підтримки. На жаль, більшість міжнародних партнерів відмовляється підтримувати документування воєнних злочинів. Ми працювали з цією проблематикою від 2014 року.

УГСПЛ створила центр документування, який у 2021 році передали Міністерству з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій. Ми продовжували документувати, створивши разом із партнерськими організаціями – Центром громадянських свобод і Харківською правозахисною групою – ініціативу, яка називається «Трибунал для Путіна» [4]. Вона зараз є дуже потужною з об’ємною базою задокументованих фатів вчинення воєнних злочинів.

В межах цієї ініціативи відбувається документування та внесення інформації до єдиної бази даних, яка сьогодні налічує близько 130 000 записів. У цій роботі брали участь наша організація та низка членських організацій, адже УГСПЛ – це платформа, до якої входить понад 20 організацій. Наші члени вносили й деякі з них продовжують вносити інформацію до цієї спільної бази, єдиної для всіх учасників ініціативи «Трибунал для Путіна».

Наша мета передовсім – мати документальне підтвердження фактів вчинення воєнних злочинів і злочинів проти людяності. Друге завдання – надання конкретної допомоги. Як правило, ми надаємо правову допомогу, а наші партнери можуть надавати іншу – гуманітарну, зокрема фінансову, допомогу потерпілим, у тому числі для відшкодування збитків.

Серед наших партнерів Харківська правозахисна група, яка була однією з організацій, що входили до мережі «Меморіал», і отримала частину Нобелівської премії миру 2022 року, присудженої трьом лауреатам: українському «Центру громадянських свобод», білоруському правозахиснику, очільнику організації «Вясна» Алесю Біляцькому та російській організації «Меморіал», що раніше базувалася в Москві (організацію «Меморіал» було офіційно ліквідовано рішенням російського суду ще 28 грудня 2021 року – ред.).

Меморіал своїм рішенням передав більшу частину цього фінансування на операційну діяльність і надання допомоги потерпілим від воєнних злочинів. Операційну діяльність здійснювала саме Харківська правозахисна група. Йшлося про дуже конкретні випадки.

Наприклад, після звільнення Ізюму на Харківщині виявилося чимало місцевих чоловіків, які внаслідок катувань залишилися без зубів і мали інші ушкодження. Для того, щоб забезпечити протезування, потрібні були реальні кошти, які виділялися саме цією організацією. Це невеликий приклад того, як ці кошти працюють і яка потрібна термінова допомога потерпілим.

Пріоритетне завдання сьогодні – це, звичайно, притягнення до відповідальності винних у воєнних злочинах.

Але насправді ми маємо дуже велику проблему: кількість заявлених злочинів сьогодні перевищує 270 тисяч. Розслідувати їх усі буде просто неможливо, так само як і притягнути до відповідальності конкретних виконавців або навіть організаторів і тих, хто віддавав накази на вчинення цих злочинів.

Ми бачимо, що система міжнародного кримінального правосуддя також перебуває в досить кризовій ситуації. Але ми працюємо над створенням спеціального трибуналу щодо злочину агресії. Я думаю, що багато чого залежатиме від результатів цієї війни та від того, в якому статусі опиняться її сторони: чи йтиметься лише про укладення перемир'я, за якого статус-кво залишиться таким, як сьогодні, з припиненням вогню, чи це буде перемога однієї сторони й тиск на іншу.

Побачимо, це впливатиме на пріоритезацію наших завдань так само. Але те що ми документуємо, це працюватиме передовсім як пам'ять, як збереження доказової та фактологічної бази вчинених злочинів у поєднанні з юридичними процесами та юридичним супроводом. Тому що наші організації – УГСПЛ, Харківська правозахисна група – працюють зі справами в Європейському суді з прав людини (ЄСПЛ), яких суд розглядає кількасот на рік.

Ми маємо величезну кількість заяв до ЄСПЛ – це один із напрямів нашої спеціалізації. Також працюємо з поданнями до відповідних комітетів Організації Об'єднаних Націй. Це стосується зниклих безвісти, застосування катувань, а також осіб, які перебувають у місцях несвободи на окупованих, непідконтрольних владі України територіях або в Російській Федерації.

Тобто питання посилення міжнародних інститутів захисту прав людини в умовах збройного конфлікту, як на мене, сьогодні є, мабуть, основним викликом для міжнародної спільноти, яка не спроможна вплинути на ці питання й змінити ситуацію або хоча б якимось чином встановлювати запобіжники. І для мене це особиста трагедія.

От у село Комишуваха Запорізької області прилетіло дев'ять КАБів, в школу, де ховалися цивільні. Понад 50 загиблих і зниклих безвісти [5]. Приміщення школи. Це вбиті навмисно Росією цивільні, які ховалися в укритті в школі, в підвалі.

У відповідь на таку жорстокість, злочин світ нічого не може зробити. Ми кричимо про це, але і наступні трагедії будуть чинитись, на жаль.

– УГГ створювали люди, які розуміли, що протистояти тоталітарній системі надзвичайно небезпечно, але все одно продовжували це робити. Сьогодні Україна знову бореться за свободу, незалежність і право самостійно визначати своє майбутнє.

У чому полягає практична цінність спадщини УГГ/УГС саме зараз, під час російсько-української війни?

– УГГ, УГС – це стандарт і орієнтир.

Без такого минулого в національно-визвольному русі була б прогалина, адже його тяглість могла бути перервана між шістдесятниками й тими, хто вийшов творити нову Україну і боротись за неї наприкінці 1980-х – на початку 1990-х років.

Власне, я б тут згадав Василя Стуса, який теж належав до Української Гельсінської групи. Він розумів, що фактично приречений, але не міг відмовитися від своєї позиції, залишаючись членом Української Гельсінської групи.

Стус знав, чим це йому загрожує: якщо він не відступиться, то фактично йде на смерть.

«Але голови гнути я не збирався, бодай що б там не було. За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу обставати до загину».

(Стус В. З таборового зошита, т. 4. Документи і матеріали, – с. 216, 218)

Це був справді подвиг – залишатися на цій позиції, бути тим орієнтиром. Він розумів і свою роль, і роль тих членів Української Гельсінської групи, і загалом групи в процесі, який розхитував радянську систему та створював передумови для постання України як незалежної держави з національно-визвольним спрямуванням.

На жаль, не все так склалося, як було заплановано, і через невелику кількість членів УГГ, і через тотальний репресивний контроль тогочасної радянської держави. Щодо можливості входження членів УГГ в подальше політичне життя, то в реальності багато очікувань не були виправданими через низку факторів.

Хоча, якби В'ячеслав Чорновіл став президентом у тих виборах, у яких він брав участь, то й доля України склалася б інакше.

Чорновіл – скажімо, це один із прикладів того, як представник національно-визвольного руху, дисидент зробив політичну кар'єру та став реальним конкурентом тогочасного президента Кучми.

В чому полягає практична цінність спадщини УГГ/УГС сьогодні? Члени групи наголошували, що стоять за силу права, а не на право сили, заперечуючи право сили як такий фактор, який впливав на тогочасну ситуацію, формував ту радянську свідомість і те буття.

УГГ була фактично першою правозахисною організацією на теренах України, яка постала з таким виразним, маніфестним, правозахисним характером з національним спрямуванням.

Ось у цьому, як на мене, і полягає практична значущість та цінність групи. УГСПЛ сьогодні продовжує працювати в цьому ж напрямку, підхопивши естафету: правозахист, захист вразливих, передусім найбільш вразливих верств населення, є нашими щоденними пріоритетними завданнями.

– Що для вас особисто означає 50-річчя створення УГС?

– Я особисто знав і знаю декількох правозахисників, членів цієї УГГ. Це Василь Овсієнко, Йосиф Зісельс, з яким ми контактуємо, та Мирослав Маринович, з яким я знайомий.

Із Василем Овсієнком я сидів за робочим столом не один раз, не одну годину. Ми працювали разом, спілкувалися, він багато розповідав про перебування в таборах, про роботу групи. Для мене це людина, яка пронесла, не зрадила визначеним цінностям. І сьогодні ми маємо суспільство, свідому думку в ньому, наближеними до тих ідей і вимог, які вони виборювали. Ось це, мабуть, найголовніше. У нас змінилася свідомість, у нас змінилося бачення того, чим був Радянський Союз, в якому ми були сформовані.

Бачення тієї реальності зазнало кардинальних змін. Цього немає в сучасній Росії, яка продовжує вдаватися до брехливої маніпуляції. В УГГ наголошували на тому, що відбувся Голодомор і фактично геноцидне винищення українства, починаючи із запровадження терору в Радянському Союзі. Про це говорила Українська Гельсінська група. Тоді це вважалося сміливою заявою.

Сьогодні це вже доведений і визначений факт. І стає більш очевидно зрозумілою справді трагічна й чорна реальність радянського буття.

Для мене члени УГГ – не просто сміливці, які починали говорити про те, чим є Радянський Союз і якою є правда. Вони стверджували правдиві факти, не боячись, що за це настане неминуча кара через репресивні інструменти, які тоді існували й забезпечували суворий контроль – КДБ, суди.

Вони знали, що перебувають під жорстким контролем, що їх буде засуджено або вислано за межі країни, що буде зруйновано їхнє життя й кар'єру, підірвано здоров'я, але все одно йшли на це. Це непересічні постаті, якими слід пишатися і які мають залишатися нашим орієнтиром.

Десять років тому, до 40-річчя створення УГГ, Радіо Свобода зібрало факти, записало багато інтерв'ю і створило цикл публікацій про членів Української Гельсінської групи для спеціального проєкту – «Вони підірвали СРСР зсередини» [6].

—

Петро Кагуй [7], опубліковано у виданні Радіо Свобода [8]

Читайте також: 

• Легендарний Василь Овсієнко: життя як покута [9]
•  Генерал Петр Григоренко: бунтарь, отец украинской демократии [10]
• Історії вишивок, які українки створили у таборах радянського ГУЛАГу: «Допомагало не зламатися» [11]
• Как рождалась Украинская Хельсинская группа. Война КГБ против диссидентов [12]
• Як загинув Василь Стус [13]
• За нашу і вашу Свободу [14]
• Чому КДБ СРСР боялось легендарної “козацької мами” українських дисидентів? [15]
•  Роман Титикало: Суд над Стусом: коли адвокат справжній [16]
• Десять отважных. Все основатели Украинской Хельсинской группы [17]