72 загиблих журналістів незалежної України: хто вони і за що померли

1.00

Нет

Фото: 72 загиблих журналістів незалежної України: хто вони і за що померли

За 29 років незалежності в Україні загинуло понад 70 журналістів. Значна частина з них була вбита. Але, поза всяким сумнівом, найприголомшливішою для суспільства справою було вбивство Гонгадзе.

Щороку в третю п’ятницю вересня в Україні відзначають День пам’яті українських журналістів, які загинули, виконуючи свої професійні обов’язки. Цей день з ініціативи Національної спілки журналістів України встановили у 2007 році, на сьомий рік після вбивства журналіста, засновника сайту “Українська правда” Георгія Гонгадзе.

За 29 років незалежності в Україні загинуло понад 70 журналістів, зазначає Центр правозахисту ZMINA [2]. Значна частина з них була вбита. Але, поза всяким сумнівом, найприголомшливішою для суспільства справою було вбивство Гонгадзе [3].

На цю тему: Кто убил Вадима Бойко? Первому убийству журналиста в Украине – 20 лет [4]

Георгій Гонгадзе

16 вересня 2000 року він зник, а 2 листопада було виявлене тіло без голови, в якому друзі й дружина впізнали журналіста. Однак однозначного висновку експертиза тоді не зробила.

Пізніше вибухнув так званий касетний скандал із записами співробітника охорони президента Леоніда Кучми, майора Миколи Мельниченка, на яких були зафіксовані розмови президента України, що вельми брутально відгукувався про Гонгадзе.

Хоча виконавців цього вбивства покарано: офіцери міліції Микола Протасов, Олександр Попович і Валерій Костенко отримали від 12 років до 13 років ув’язнення і були позбавлені офіцерських звань, генерал-лейтенант Олексій Пукач, який, згідно з матеріалами справи, особисто вбив журналіста, дістав довічне ув’язнення.

За словами Пукача, наказ про вбивство журналіста він отримав від тодішнього міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка.

Самого Георгія поховали через тривалий час після його вбивства – 22 березня 2016 року. Громадська думка схиляється до того, що злочин скоїли за вказівкою експрезидента України Леоніда Кучми. Проти нього навіть була порушена кримінальна справа. Але її закрито через нібито процедурні порушення.

Версія про замовлення вбивства Кучмою спирається на його фразу, зафіксовану на плівках майора Миколи Мельниченка: “Значить, вивезти його, роздягнуть, бля, без штанів оставить, хай сидить. Я б зробив просто, бля…” Слідство і суд мали б працювати в цьому напрямі.

Однак юристка Валентина Теличенко, яка представляє в цій справі вдову загиблого Мирославу Гонгадзе, в інтерв’ю “Тижню” нагадує [5], що Мельниченко “не надав слідству первісних носіїв, і спосіб записування, який він описав на допитах, був спростований іншими доказами”. Крім того, вона стверджує, що “в матеріалах справи містяться безперечні докази того, що Микола Мельниченко не зробив записів у той спосіб, – диктофоном з-під канапи – як він розповідає нам”. За словами адвокатки, через відсутність первинних носіїв оцінити записи на справжність неможливо. Водночас Теличенко наголошує, що багато фігурантів з плівок майора впізнали себе.

Юристка вважає, що Мельниченко не був самостійним у цій історії. Адже СБУ колись розслідувала справу проти Мельниченка за ознаками державної зради. Після цього він виїхав з України й більше тут не з’являвся. Теличенко не відкидає версії, що за цим можуть стояти російські спецслужби.

Вона також зауважує в коментарі виданню ZMINA, що в справі Гонгадзе не з’ясовано ролі оточення Кучми і його опонентів. Зокрема, голови Верховної Ради Олександра Мороза, який почав касетний скандал, його соратника по Соціалістичній партії Йосипа Вінського, а також тодішнього помічника Кучми Володимира Литвина, колишніх голів СБУ Євгена Марчука і Леоніда Деркача та багатьох інших.

До речі, вирок щодо Олексія Пукача ще може бути змінений або скасований. Адже триває касаційний розгляд. Він просить пом’якшити покарання. Мінімальне пом’якшення – до 15 років. Якщо суд ухвалить таке рішення, то його, за словами Теличенко, муситимуть відпустити в залі суду згідно з так званим законом Савченко.

Отже, навіть найгучніша справа вбивства журналіста залишає по собі чимало питань і сумнівів. Це при тому, що до неї була привернута колосальна суспільна увага і її розгляд триває стільки років. А що казати про інші справи – більш недавні та менш резонансні?

На цю тему: Валентина Теличенко: “Личного мотива заказать убийство Георгия Гонгадзе Кравченко не имел” [6]

Вадим Комаров

Так, останній у списку вбитих українських журналістів Вадим Комаров з Черкас зазнав нападу вранці 4 травня 2019 року. Це сталося майже в центрі міста: на перехресті вулиць Небесної Сотні й Надпільної на нього напав невідомий чоловік і зник з місяця події. За інформацією медиків, журналіста щонайменше тричі вдарили молотком по голові. Йому зробили операцію і перевели в стан медичної коми. 20 червня 2019 року, через 46 днів після переведення в кому, він помер.

Комаров писав про зловживання місцевих органів влади. Однією з останніх його статей було розслідування про бунт у колонії під Черкасами, розповідь про порушення прав в’язнів. Він доводив, що керівництво колонії перетворило її на бізнес-центр зі збуту наркотиків і алкоголю. Місцеві журналісти не раз висловлювали переконання, що Комарова вбили через його професійну діяльність.

1 вересня 2020 року начальник слідчого управління ГУ НП в Черкаській області Євген Рогачов на пресконференції повідомив, що нині слідство в справі вбивства журналіста Вадима Комарова триває. Він називав цифри, які мали свідчити про колосальну роботу оперативників. Опитали 1600 осіб. Опрацювали 99 камер відеоспостереження, на 17 з яких зафіксована одна й та сама особа, яку зараз встановлюють.

Пан Рогачов повідомив про дві версії. Однак заявив, що не може їх назвати. Лише підкреслив, що обидві мають стосунок до професійної діяльності журналіста.

17 вересня директор Департаменту комунікації МВС Артем Шевченко під час заходу “Безпека журналістів в Україні: існуючі виклики та шляхи їх подолання” заявив, що наразі затриманих і підозрюваних у цій справі немає.

Павло Шеремет

Суспільство також не вважає відповідним розслідування найгучнішої справи останніх років – вбивства Павла Шеремета. Він загинув 20 липня 2016 року від вибухового пристрою, який був встановлений на дні машини. Це сталося вранці на розі вулиць Богдана Хмельницького й Івана Франка.

На цю тему: Нападать на журналистов в Украине можно безнаказанно [7]

Тривалий час у справі Шеремета не було прогресу. І раптом у грудні 2019 року сталася сенсація. Сам міністр внутрішніх справ Арсен Аваков вийшов на брифінг за присутності президента Володимира Зеленського. Потому всіх не полишало питання, чому глава держави прийшов на такий захід, адже це могло сприйматися як політичний тиск.

Перший заступник голови Національної поліції, генерал поліції Євген Коваль на тому ж брифінгу повідомив п’ять імен підозрюваних у вбивстві Шеремета. Військова медсестра Яна Дугарь, лікар-кардіолог і волонтерка Юлія Кузьменко, музикант Андрій Антоненко, колишні добровольці, бійці “Правого сектору” подружжя Владислава та Інни Грищенків.

Андрія Антоненка і Юлію Кузьменко миттєво відправили в СІЗО, Яну Дугарь – під домашній арешт, а Грищенки вже були заарештовані в іншій справі.

Основною версією назвали “дестабілізацію соціально-політичної ситуації в державі шляхом вбивства відомої особи”. Слідство припустило, що вибухівку закладала Юлія Кузьменко [8], разом з якою був Андрій Антоненко [9], а Яна Дугарь [10] фотографувала місця розташування камер на мобільний телефон поруч із місцем злочину незадовго до вбивства. Роль подружжя Грищенків не була чітко озвучена.

На цю тему: Фальсифікація справи Шеремета Аваковим: поліція змінила маршрут підозрюваних, щоб "вписати" у свою версію (ВІДЕО) [11]

До версії слідства активісти одразу висунули низку претензій.

11 серпня Юлії Кузьменко Київський апеляційний суд змінив запобіжний захід із тримання під вартою на цілодобовий домашній арешт. Вона, виступаючи в суді, згадала про репресії часів СРСР і сказала, що її разом з іншими фігурантами справи переслідують для дискредитації волонтерського та ветеранського руху.

Андрій Антоненко досі перебуває в СІЗО, але звернувся до Європейського суду з прав людини. У заяві він звертає увагу на те, що поліція затримала його 12 грудня не пізніше ніж о 15:10. Однак у документах зазначено інший час – 23:05. А підставою для затримання стала ухвала слідчого судді, оголошена о 18:40. Тобто до цього часу Антоненко вже щонайменше три з половиною години був не на волі.

Також у заяві зазначено, що Антоненко на 8–10 см вищий за чоловіка, якого зафіксували вуличні камери вночі, коли був замінований автомобіль Шеремета. Проте слідство вперто відмовляється брати цей факт до уваги.

Тим часом захист Антоненка також наголошує, що його вже дев’ять місяців безпідставно тримають під вартою.

13 липня Київський апеляційний суд зняв електронний браслет з Яни Дугарь та дозволив їй пересуватися країною.

Подружжю Грищенків не було оголошено підозр у справі Шеремета. Вони фігурують лише як особи, які можуть володіти певною інформацією.

На цю тему: Убийство как издевка [12]

Ігор Александров

3 липня 2001 року близько 7:45 ранку в холі телекомпанії “ТОР” міста Слов’янська Донецької області стався блискавичний напад на директора телекомпанії, телеведучого Ігоря Александрова. Коли співробітники спустилися на галас, він уже лежав у калюжі крові, а біля нього валялися дві бейсбольні бити. 7 липня журналіст помер у місцевій лікарні.

Перед смертю Александров провів кілька ефірів з колишніми працівниками управління боротьби з організованою злочинністю Михайлом Сербіним та Олегом Солодуном. Вони повідомили про замовні вбивства бізнесменів у Донецькій області та звинуватили владу і правоохоронні органи у зв’язках із кримінальними угрупованнями. Автор передачі обіцяв у наступних програмах оприлюднити імена причетних до вбивств. Але його смерть не дозволила це зробити.

Правоохоронні органи спершу висували версію, що Александров загинув від рук Юрія Вередюка, який переплутав його з іншою особою. Однак пізніше з’ясувалося, що цю справу сфальсифіковано. 20 березня 2020 року Апеляційний суд Луганської області ухвалив вирок про покарання учасників фальсифікації. Згідно з повідомленням Генпрокуратури, колишніх працівників міліції К. та Г. засудили до 7 та 13 років позбавлення волі відповідно за фальсифікацію матеріалів кримінальної справи, у якій у вбивстві Александрова обвинуватили Вередюка. Працівника міліції Г. також обвинуватили в убивстві Вередюка.

Ще двох працівників міліції, Ш. і В., засудили до восьми років позбавлення волі за пособництво у вбивстві Вередюка.

Колишніх працівників міліції позбавили спеціальних звань.

Під тиском громадськості слідчі мусили провести реальне розслідування вбивства Александрова. Через п’ять років після загибелі журналіста були засуджені організатори й виконавці злочину: Олександра Рибака засудили до 15 років ув’язнення з конфіскацією майна, Дмитра Рибака – до 11 років позбавлення волі, виконавців Олександра Онишка і Руслана Турсунова – до 12 років позбавлення волі з конфіскацією майна та шести років ув’язнення відповідно, Сергія Коріцкого, як пособника, – до двох з половиною років позбавлення волі.

Однак головний редактор слов’янської газети “Вести” Олександр Кульбака наголошує, що замовники вбивства гуляють на свободі, а посадили лише виконавців.

Журналіст Володимир Бойко стверджував [13], що замовниками вбивства донецького опозиційного журналіста Ігоря Александрова є Віктор Янукович і Віктор Пшонка.

28 серпня 2000 року Слов’янська міська рада надала Ігорю Александрову звання “Почесний громадянин Слов’янська” посмертно.

Василь Климентьєв

11 серпня 2010 року зник головний редактор харківської газети “Новий стиль” Василь Климентьєв. Його газета виходила нерегулярно. Вона спеціалізувалася на розслідуваннях у сфері корупції. Публікації газети викривали багатьох посадовців.

Незадовго до свого зникнення Василь Климентьєв надрукував відкритого листа на ім’я прокурора Харкова про неприпустимість відновлення такого собі Євгена Жиліна в лавах міліції. Того самого Жиліна, якого потім знатимуть як керівника організації “Оплот”, що складалася з тітушок і протидіяла Майдану. Після обстрілу харківських майданівців Жилін виїхав з України й був оголошений у кримінальний розшук. Потім створив військовий підрозділ у так званій “ДНР” і воював проти України. Був убитий у Москві у вересні 2016 року.

Разом з Жиліним того дня поруч був колишній харківський міліціонер Андрій Козар. Його поранили. Незабаром після зникнення Климентьєва Козара допитали як свідка, після чого він зник. Його оголосили в міжнародний розшук.

У серпні 2012 року МВС оголосило про розкриття справи щодо зникнення Василя Климентьєва. Головним підозрюваним оголосили Андрія Козара. Однак чимало журналістів тоді заявили, що таке оголошення напередодні виборів є передвиборчим піаром.

Тіло зниклого журналіста так і не знайшли.

На цю тему: Конец «Оплота». Евгений Жилин ответит за бандитизм [14]

Публікуємо повний список українських журналістів, які загинули через свою професійну діяльність та за нез’ясованих обставин за роки незалежності:

Валерій ГЛЕЗДЕНЬОВ, військовий журналіст газети “Красная звезда” (Львів), 1992, загинув в Афганістані під час виконання професійних обов’язків.
Мирон ЛЯХОВИЧ, редактор газети “Життя і праця” (м. Львів), 1992.
Вадим БОЙКО, журналіст телекомпанії “Гарт” (м. Київ), 1992, загинув від вибуху у власному помешканні.
Микола БАКЛАНОВ, власний кореспондент газети “Известия” (м. Київ), 1993, помер від черепно-мозкової травми, отриманої під час нападу.
Юрій ОСМАНОВ, редактор кримської газети “Арекет” (м. Сімферополь), 1993, був знайдений мертвим на вулиці Сімферополя з черепно-мозковою травмою.
Андрій ЛАЗЕБНІКОВ, начальник пресцентру Чорноморського флоту (м. Севастополь), 1993, застрелений біля власного будинку.
Сергій ШЕПЕЛЄВ, редактор газети “Вечірня Вінниця” (м. Вінниця), 1993, загинув у вогні у власній квартирі; за словами незалежних експертів, журналіст був прив’язаний до ліжка.
Віктор ФРЕЛІХ, позаштатний кореспондент газети “Молодий буковинець” (м. Чернівці), розслідував ситуацію з витоком ракетного палива, який спричинив масові захворювання серед людей, 1995, помер від отруєння невідомою речовиною, незадовго до смерті отримував погрози фізичною розправою.
Юрій ДЖЕДЖУЛА, журналіст газети “Київський вісник” (м. Київ), 1995.
Володимир ЖИТАРЕНКО, спеціальний кореспондент газети “Красная звезда” (м. Львів), 1995, загинув у Грозному під час виконання професійних обов’язків.
Анатолій ТАРАН, редактор газети “Оболонь” (м. Київ), 1995, знайдений мертвим на пустирі в Києві.
Володимир ІВАНОВ, редактор газети “Слава Севастополя” (м. Севастополь), 1995, загинув від вибуху на порозі власного будинку, вибухівка була закладена в смітник.
Георгій ОВЧАРЕНКО, журналіст телеканалу УТ-3, ведучий програми “Чорний квадрат”, 1996, знайдений мертвим у квартирі свого сусіда.
Анатолій ЯГОДІН, військовий журналіст газети “Красная звезда” (м. Київ), 1996, загинув у Чечні під час виконання професійних обов’язків.
Ігор ГРУШЕЦЬКИЙ, кореспондент газети “Україна-центр” (м. Черкаси), 1996, знайдений мертвим на одній з вулиць Черкас із пораненням голови.
Ігор КУЗИК, відповідальний секретар газети “Армія України” (м. Львів), 1996, зник і за кілька місяців був знайдений мертвим у парку в центрі Львова.
Анатолій ТАНАДАЙЧУК, кореспондент газети “Панорама” (м. Вінниця), 1996, після смерті на тілі журналіста виявили сліди від уколів.
Олександр МОТРЕНКО, ведучий передачі “Суботній експрес” радіостанції “Транс-М-Радіо” (м. Сімферополь), 1996, дорогою на роботу зазнав нападу трьох чоловіків, один з яких був у міліцейській формі, помер від удару в голову; міліція заявила, що Мотренко був п’яний і сам напав на правоохоронця.
Віталій КОЦЮК, кореспондент газети “День” (м. Київ), 1997, повертаючись додому електричкою, отримав опіки невідомого походження, перед смертю казав, що невідомі витягли його з потяга, облили бензином і підпалили.
Петро ШЕВЧЕНКО, власний кореспондент газети “Київські відомості” в Луганську, 1997, за місяць до смерті опублікував серію репортажів про протистояння місцевої влади й СБУ, вийшов з офісу на зустріч, із якої у визначений час не повернувся; був знайдений повішеним біля аеропорту “Жуляни”.
Володимир БЕХТЕР, старший редактор Держтелерадіокомпанії (м. Одеса), 1997, помер від удару в голову під час побиття працівниками міліції.
Борис ДЕРЕВ’ЯНКО, головний редактор газети “Вечірня Одеса” (м. Одеса), 1997, розстріляний біля своєї редакції, слідство заарештувало виконавця, замовників не названо.
Святослав СОСНОВСЬКИЙ, редактор видавництва “Таврія”, 1997, помер від ножових поранень, яких йому завдали нападники неподалік його дому.
Олексій ЄФИМЕНКО, редактор газети “Відродження” (м. Саки), 1998, помер унаслідок падіння з вікна п’ятого поверху.
Василь ЗАГІРНИЙ, редактор газети “Знамя победы” (м. Шахтарськ Донецької обл.), 1998, загинув у ДТП.
Микола РАКШАНОВ, журналіст черкаської газети “Факти”, 1998, помер від черепно-мозкової травми. За версією правоохоронців, травма не була результатом нападу, однак, за свідченнями лікарів, пошкодження мали насильницький характер.
Альберт БОРИСОВ, головний редактор газети “Шахтерские вести” (м. Краснодон), 1998.
Мар’яна ЧОРНА, тележурналістка телеканалу “СТБ” (м. Київ), 1999, знайдена повішеною у власній квартирі, версія слідства – самогубство.
Ігор БОНДАР, директор одеської приватної телекомпанії “АМТ”, 1999, розстріляний з автомата невідомими.
Олександр ГОЛУБЧИК, генеральний директор телекомпанії “Приват-TV”, 1999, загинув у ДТП.
Василь ЧУДИК, головний редактор радіо “Незалежність”, 1999, був знайдений мертвим у під’їзді власного будинку.
Георгій ГОНГАДЗЕ, керівник інтернет-проєкту “Українська правда”, 2000, був викрадений дорогою додому, виконавців засуджено, замовники невідомі.
Михайло КАПУЛЯК, заступник редактора газети “Світ молоді” (м. Івано-Франківськ), 2000.
Володимир ПАЛЬЧИКОВ, журналіст Дніпропетровського радіоцентру, 2000.
Владислав РЯБЧИКОВ, журналіст газети “Кримська правда” (м. Сімферополь), 2000, був збитий автівкою і помер від поранень.
Юлій МАЗУР, головний редактор газети “ЮГ” (м. Одеса), 2000, був знайдений мертвим неподалік свого будинку.
Віктор ШАРИКОВ, журналіст українського телебачення.
Віктор РОМАНЕНКО, телеоператор програми “12 хвилин новин” ДТРК “Крим” (м. Сімферополь), 2000, був знайдений мертвим у морі поблизу Судака, помер унаслідок падіння зі скелі під час нічного знімання.
Володимир СМИРНОВ, кореспондент газети “Время” (м. Миколаїв), 2000, помер від поранень, отриманих під час нападу на вулиці.
Олег БРЕУС, видавець газети “XXI вік” (м. Луганськ), 2001, застрелений кілером.
Ігор АЛЕКСАНДРОВ, телекомпанія “ТОР” (м. Слов’янськ, Донецька область), 2001, помер від численних травм, завданих йому бейсбольними битами.
Олександр КОВАЛЕНКО, головний редактор газети “Соціальна політика” (м.Київ), 2001, був знайдений мертвим з вогнепальним пораненням у лісі під Житомиром.
Юрій ГОНЧАР, позаштатний кореспондент газети “Факты и комментарии” (м. Київ), 2001, був знайдений у власній квартирі з ознаками насильницької смерті.
Юрій ІВАНОВ, оглядач газети “Одеські вісті” (м. Одеса), 2001.
Олег ЧЕРНЯК, оператор обласного телебачення (м. Одеса), був знайдений мертвим у власній квартирі зі слідами ін’єкції.
Андрій ФЕЩЕНКО, віцепрезидент Національної телекомпанії України, 2002, знайдений мертвим з вогнепальним пораненням у власному автомобілі.
Володимир ПРОВОРОЦЬКИЙ, журналіст Сумської державної телерадіокомпанії, 2002, був знайдений з ознаками насильницької смерті у власній квартирі.
Олексій ТЕРЕЩУК, заступник головного редактора газети “Вінниччина”, 2002, помер від травм через рік після побиття невідомими.
Михайло КОЛОМІЄЦЬ, редактор і засновник інформаційного агентства Українські Новини, восени 2002 року зник і пізніше був знайдений мертвим у лісі на території Білорусі, ГПУ порушила кримінальну справу за фактом доведення до самогубства, справу не завершено.
Олександр ПАНИЧ, журналіст тижневика “Донецькі новини” (м. Донецьк), 2002, був викрадений і пізніше знайдений мертвим у річці Кальміус.
Юрій ШЕВЦОВ, фотокореспондент газети “Кримська правда” (м. Сімферополь), 2002, зник і пізніше був знайдений мертвим у лісосмузі.
Тарас ПРОЦЮК, телеоператор інформаційного агентства Рейтер (Ірак), 2003, був убитий пострілом з американського танка по приміщенню готелю: снаряд влучив у кімнату, в якій перебував Процюк.
Володимир ЄФРЕМОВ, представник організації “Репортери без кордонів”, колишній редактор газети “Собор” (м. Дніпро), 2003, загинув у ДТП.
Олександр КРИВЕНКО, керівник громадського радіо, 2003, загинув у ДТП.
Володимир КРИВЕНОК, директор телекомпанії “Зміїв-ТБ” м. Зміїв Харківської обл., 2003, загинув у ДТП.
Олександр ШАМРАЙ, редактор газети “Вісті Зміївщини” м. Зміїв Харківської обл., 2003, загинув у ДТП разом з Володимиром Кривенком.
Георгій ЧЕЧИК, генеральний директор ТРК “ЮТА” (м. Полтава), 2004, загинув у ДТП.
Іштван КАСАНЕК, оператор телеканалу “М-Студіо” (м. Ужгород), 2004.
Олександр СУМКО, головний редактор журналу Державної прикордонної служби “Кордон”, 2004, упав з балкона своєї квартири.
Вадим ГУДИК, незалежний журналіст і бізнесмен, 2006, застрелений на центральній площі Білої Церкви.
Норік ШИРІН, головний редактор газети “Голос молоді” (Крим), 2006, був знайдений з ножовими пораненнями у дворі свого будинку.
Василь КЛЕМЕНТЬЄВ, редактор газети “Новий стиль” (Харків), 2010, зник безвісти.
В’ячеслав ВЕРЕМІЙ, журналіст газети “Вести”, був убитий тітушками [15] в ніч з 18 на 19 лютого 2014 року в Києві, коли з вікна таксі намагався сфотографувати їх. Журналіста витягли з авто, сильно побили, після чого вистрелили в груди та залишили стікати кров’ю.
Сергій НІКОЛАЄВ, фотокореспондент газети “Сегодня”, загинув 28 лютого 2015 року в Пісках на Донеччині. Він став першим українським журналістом, який загинув під час роботи в зоні АТО.
Олесь БУЗИНА, письменник, публіцист, колишній головний редактор газети “Сегодня” (Київ), убитий 16 квітня 2015 року біля власного будинку. Підозрювані в його вбивстві Андрій Медведько і Денис Поліщук були заарештовані 18 червня 2015 року. Суд у справі триває досі, а підозрюваних звільнили з-під варти у 2016 році. Наразі вони перебувають на свободі без запобіжних заходів.
Павло ШЕРЕМЕТ, білоруський, російський та український журналіст. Загинув у Києві 20 липня 2016 року внаслідок вибуху автомобіля, в якому він їхав. Автомобіль належав керівнику “Української правди” Олені Притулі, її в машині не було.
Вадим КОМАРОВ, черкаський журналіст. Помер уночі 20 червня 2019 року внаслідок побиття 4 травня. Після нападу потерпілого з тяжкими тілесними ушкодженнями доставили до лікарні. Журналіст у важкому стані перебував у реанімації. Поліція спочатку відкрила за цим фактом кримінальне провадження за частиною 1 статті 121 (“Умисне тяжке тілесне ушкодження”) Кримінального кодексу України.

Окремо згадаємо мобілізованих українських журналістів, загиблих під час військового конфлікту: Олег ЗАДОЯНЧУК, Віктор ГУРНЯК, Валерій ГАВРИЛОВ, Дмитро ЛАБУТКІН, Денис ДЕНИСЮК.

—

Юрій Луканов, опубліковано у виданні ZMINA [16]

На цю тему: