«У нас у політичному житті відбулися великі зміни. Навряд чи про це ви читали в радянських газетах. Це справжня революція без боїв та зброї. Зате словесних баталій — хоч відбавляй. У газетах немає цензури. Замітки і критика зачіпають всіх, аж до президента. Багато реабілітованих. Словаччина, напевно, буде самостійною республікою і разом із Чехією складе федеративний союз. Життя дуже цікаве. Та чи втримається ця справжня демократія?» — пише жителька словацького міста Братислава в листі до знайомої в Київ.

Лист таємно відкривають співробітники радянського КГБ [2]. Про його зміст доповідають першому секретареві ЦК Компартії України Петрові Шелесту.

Навесні 1968 року керівництво Чехословаччини — перший секретар Комуністичної партії Александр Дубчек і президент Людвіг Свобода — розпочинають демократичні реформи в країні. Беруться за децентралізацію влади, знімають цензуру із засобів масової інформації.

Перший секретар ЦК Компартії України Петро Шелест [3] (крайній ліворуч), перший секретар Компартії Чехословаччини Александр Дубчек і перший секретар ЦК Соціалістичної єдиної партії Німеччини Вальтер Ульбріхт [4] у Празі, 23 лютого 1968 року. Фото: radiosvoboda.org

«Це — революція. Але є небезпека. Вона полягає в тому, що ваші й німецькі війська знищують нашу революцію, — писав житель Праги Юрій Хара до знайомої в Одесу. — Усі хочуть вільну і соціалістичну Чехословаччину. І вона буде. Якщо ваші війська прийдуть сюди, я і багато студентів воюватимуть у партизанських загонах проти всіх, хто хотів би знищити нашу свободу. Говори про це у себе».

В Україні органи КГБ [5] відстежують настрої людей та їхню реакцію на події в Чехословаччині. Голова республіканських спецслужб Віталій Нікітченко інформує Петра Шелеста.

«Деяка частина молоді, студенти й журналісти слабо розбираються в складній обстановці в Чехословаччині, — нотує в червні 1968-го в щоденнику Шелест. — Тому виникають питання нездорового тлумачення. Хочуть „безмежну демократію“. Але що таке „безмежна демократія“ — мало хто розбирається. Це може спричинити повну анархію».

20 серпня 1968 року о 20:00 війська країн Варшавського договору — СРСР, Польщі, Східної Німеччини, Угорщини та Болгарії — розпочинають операцію «Дунай». 300 тис. солдатів і 7 тис. танків заходять на територію Чехословаччини. Александра Дубчека арештовують і доправляють літаком у Москву. Там під тиском він підписує дозвіл на розміщення радянських військ на території Чехословаччини. Замість нього ставлять Густава Гусака.

«Мороз ударив із Кремля» — пише про вторгнення чехословацький політик Зденек Млинарж. Завершується період лібералізації — «Празька весна». Щоб протестні настрої від чехів і словаків не перекинулись на українців, у республіці проводять інформаційно-пропагандистську кампанію. Дискредитують реформи Дубчека і прагнення людей до змін. Пишуть про спровокований «світовим імперіалізмом» «контрреволюційний заколот». Військову окупацію подають як «братську допомогу союзників чехословацькому народу».

«Правильно зробили, що ввели війська. Це треба було зробити раніше, а не займатися демагогією. Очевидно, в Чехословаччині справи зайшли занадто далеко, якщо довелося все вирішувати за допомогою зброї», — записали кагебісти висловлення 40-річного начальника цеху взуттєвої фабрики Києва.

Майстер Донецького металургійного заводу Раппопорт каже колегам: «У часи Сталіна полетіли б сотні голів, які повинні були передбачити нинішні чехословацькі події. Проґавити таке — злочин».

— Досить вам, москалі. Тепер прийде інша влада! — напідпитку в центрі села викрикує 62-річний Микола Калинович із Ковалівки Монастириського району на Тернопільщині.

Правда про події в Чехословаччині просочується в Україну з листів тамтешніх органів влади, родичів. Люди отримують інформацію ловлячи європейські та американські радіостанції. Дещо розповідають радянські військові, які беруть участь в окупації. Найбільше знають жителі західних областей Української РСР. Вони бачать колони військових на кордоні.

На цю тему: Как душили «Пражскую весну»: Чехословакия, июль 1968-го [6]

Кагебісти записують слова киянки, яка каже сусідам: «Там робиться щось жахливе. Це ж натуральна боротьба за „колонії“, за захоплені володіння. Набрали купу братів, а потім за утвердження курсу своєї політики нам доводиться розплачуватись. Цей тягар лягає на плечі трудящого люду».

Листівка, яку Михайло Ліхцов приклеїв на вулиці Гоголя в Черкасах в ніч на 26 серпня 1968 року

Інший киянин, робітник заводської бази контори «Хімпостачзбут» на Куренівці, говорить: «Як капіталістичні країни в багатьох місцях не хочуть втрачати свого впливу, так само поступає і СРСР [7]».

22 серпня 1968-го працівниці пошти в Ужгороді звертають увагу на лист від обласного комітету Компартії Закарпатської області на адресу чехословацького радіо «Прага». Без точних адрес і підписаний друкованими літерами «від руки» — не характерно для партійної кореспонденції. Підозрюють підробку і лист передають до КГБ.

У конверті знаходять рукописну листівку із закликами до повалення радянського устрою та вбивства комуністів: «Брати чехи! Повністю підтримуємо вашу священну боротьбу за свободу проти диктату московського Кремля. Ми вас розуміємо, тому що гнемо спину під батогом сучих синів — більшовиків із Кремля. Геть інквізиторів! Хай живе незалежна Чехословаччина!»

На цю тему: Украинское эхо «пражской весны» [8]

Кагебісти вираховують автора — це житель Ужгорода, колишній студент фізичного факультету університету, комсомолець, 22-річний Роман Гринь. Слідство з’ясовує: раніше він направив анонімний лист від імені «трудящих Закарпаття» і вигаданого «начальника комітету по підтримці визвольного руху в Чехословаччині» на адресу чехословацького радіо: «Ми з вами, брати-чехи! Бийте тиранів-комуністів! Чехія не буде вільною, поки ноги російських солдатів топчуть її священну землю! Геть радянських загарбників!»

Романа Гриня засуджують до трьох років виправно-­трудової колонії. Подальша його доля невідома.

Михайло Ліхцов, фото з кримінальної справи, 1968 рік. Після закінчення факультету журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка він працював редактором Черкаського обласного радіо та завідувачем редакції обласного книжково-газетного видавництва. За кілька років став заступником завідувача ідеологічного відділу Черкаського обкому Компартії. Впродовж 1967–1968 років писав листи з критикою влади в газети «Правда», «Літературна Україна» та на Українське радіо. Був проти радянської окупації Чехословаччини. Арештований після розміщення в Черкасах листівки із гаслами проти радянської системи. Засуджений до п’яти років колонії суворого режиму

«Хай живе вільна Чехословаччина! Геть окупантів! Політичну свободу Україні! Геть бюрократично-комуністичний режим!» — йшлося в листівці, приклеєній вночі на 26 серпня 1968-го в центрі Черкас на фанерному стенді з нагоди 50-річчя радянської влади неподалік центрального ринку. Підписана від імені вигаданого гуртка «СИД — Симоненкові друзі».

Близько 7:00 листівку зриває робітник міськелектромереж Борис Лєвін. Іде з нею до КГБ. Там беруться за розшуки «ворога радянської влади». Встановлюють, що її написав заступник завідуючого відділом пропаганди й агітації Черкаського обкому КПУ Михайло Ліхцов.

За «антирадянську агітацію й пропаганду» його засуджують до п’яти років колонії суворого режиму. Після звільнення стає автором кількох винаходів. Реабілітований 15 серпня 1991-го.

303 випадки висловлювань проти введення союзних військ у Чехословаччину зареєстрували співробітники КГБ Української РСР протягом 21 серпня — 12 вересня 1968 року

1781 листівку, надпис і лист із критикою влади виявили на території України протягом 1968-го. За «антирадянську агітацію» засудили 10 осіб і ще 55 — наступного року.

Обвинувачений Яромир Микитка з Самбора на Львівщині показує під’їзд будинку № 40 на площі Ринок у Львові. Тут 27 березня 1973 року він приклеїв чотири листівки, у яких написав, що українці за кордоном живуть краще, ніж в СРСР. Його засудили до п’яти років позбавлення волі у виправно-трудовій колонії суворого режиму

Двох ув’язнили, решту — призвали в армію

«Минає четверта річниця від дня окупації братньої країни. Було багато причин невдоволення радянських урядових кіл так званою „Празькою весною“. Виявляється, українці Словаччини мають більше автономії, ніж на батьківщині. Мають сприятливі умови для розвитку мови, культури і навіть для створення власної державності. Тоді як в УРСР їх нещадно русифікують, обдирають у культурній та економічній сферах. Вони терплять важкий гніт колоніальної політики КПРС», — таку листівку виявив уранці 21 серпня 1972-го іванофранківець Едуард Якубович на своєму будинку.

Кагебісти оглядають місцевість навколо дому і виявляють ще 18 таких листівок. Опитують людей. Проводять експертизи, але встановити автора листівок не можуть.

У ніч на 28 березня 1973 ро­ку сотні подібних листівок з’являються в центральній частині Львова. Цього разу затримують 20-річних студентів філологічного факультету Львівського держуніверситету Зоряна Попадюка і Яромира Микитку. КГБ називає обох «носіями антирадянських націоналістичних переконань, що склалися внаслідок систематичного прослуховування закордонних радіостанцій».

З’ясовують, що вони — учасники нелегального гуртка «Український національно-визвольний фронт» — УНВФ. До нього належать десяток осіб. Виготовляють, розмножують і поширюють документи антирадянського змісту.

«У серпні 1970 року я здав вступні екзамени до Львівського державного університету на факультет української філології і був вдома в місті Самборі, — свідчив Зорян Попадюк. — Запросив до себе на подвір’я товаришів Сеньківа Євгена, Петрину Дмитра, Богуша Омеляна, Ковальчука Ігоря. Розповів їм про арешти у 1964–1965 роках серед української інтелігенції — Мороза, Чорновола. Це я знав із закордонних радіопередач. Розповів, що хочу, щоб кожний громадянин міг приїхати в Україну та виїхати в будь-яку країну. Хлопці погодилися з моїми думками».

Члени гуртка тиражували статті дисидента Валентина Мороза й пов’язані з його арештом матеріали. Підготували нелегальний журнал антирадянського змісту «Поступ», який поширювали серед львівських студентів.

На цю тему: Украина в 2013-м — как Прага в 1968-м [9]

«Вирішив написати листівку, в якій пов’язати долю українського і чехословацького народу, — казав на допиті Попадюк. — Щоб ніхто не побачив, як друкую ці листівки, приніс машинку до Сеньківа Євгена і в сараї вночі при каганці надрукував штук 50. Під вечір 20 серпня 1972 ро­ку до мене на подвір’я прийшов Вовк Ігор. Я взяв із собою гумові лікарські перчатки, селікатний клей у банці, 40 листівок — і ми подалися на автобусну станцію. З Самбора відходив автобус на Івано-Франківськ. Пішли до центру міста й почали розклеювати листівки — на дверях під’їздів і стінах будинків. Я наклеював окремо, а Ігор — на другому кінці вулиці. Мали по одній гумовій перчатці. Розклеїли листівки — й пішли на залізничний вокзал, а потім поїздом Чернівці—Львів виїхали в місто Стрий».

Колегія Львівського обласного суду позбавляє Зоряна Попадюка волі на сім років у виправно-трудовій колонії суворого режиму і п’ять років — заслання. Яромира Микитку засуджують до п’яти років ув’язнення. Решту студентів вигнали з вузів і призвали в армію.

—

Ярослав Файзулін, фото: Галузевий державний архів Служби безпеки України; опубліковано у виданні  Gazeta.ua [10]

На цю тему:

• Вторжение СССР в Афганистан: последствия и урок для Украины [11]
• Почему Ярузельский не стал Пиночетом, а СССР не напал на Польшу [12]
• Заявление политзаключенных времен СССР по поводу событий в Украине [13]
• Надо быть слепым, чтобы не видеть стремления Кремля возродить СССР, — евродепутат [14]
• Назад, в СССР. Как Россия уже пыталась втянуть Украину в новый Союз [15]
• Назад, в СССР. Как Россия уже пыталась втянуть Украину в новый Союз. Окончание [16]
• Россию ждет судьба СССР: последствия одной катастрофы [17]
• Евромайдан как поражение Путина и конец России как империи [18]