Дипломатичні "шахи" гетьмана Івана Мазепи

1.00

Нет

Найпопулярнішою працею з геополітики вважають книгу Збіґнєва Бжезинського "Велика шахівниця". У часи Івана Мазепи не знали, що таке геополітика. Але гра в шахи вже набувала популярности серед освіченої європейської публіки.

Український гетьман також полюбляв проводити час біля дошки з фігурами. До того ж він непогано орієнтувався у міжнародних справах і був хорошим дипломатом. Однак численні таланти не вберегли його від фіаско наприкінці земного шляху. Що пішло не так у великій політичній грі, яку розіграв гетьман? Чи були хоч якісь шанси на успішний ендшпіль? Видання "Локальна історія" [2]розповідає про події тих часів.

"А не десь у корчмах"

Батьком майбутнього гетьмана був білоцерківський шляхтич Адам Мазепа-Калединський. У часи Козацької революції він посів уряд городового отамана Білої Церкви. Свого сина Адам вирядив до Варшави, до двору польського короля Яна ІІ Казимира. "Навчатися поводженню з людьми біля королівської особи, а не де-небуть у корчмах", — як згадував потім сам Іван. Також молодому шляхтичеві випала нагода здійснити освітню подорож найкращими європейськими університетами.

Портрет Івана Мазепи з Дніпровського історичного музею Фото: wikipedia.org

Іван мав вроджені дипломатичні здібності, він здобув ґрунтовну освіту і прекрасно знав іноземні мови — крім майже рідної польської, володів латиною, німецькою, італійською, турецькою, татарською. Це відкривало перед молодим і амбітним юнаком хороші перспективи. У Варшаві Мазепа активно занурився у політику. На початку був маленьким "гвинтиком": їздив як посланець до козацьких гетьманів в Україну, до хана на Кримський півострів.

Читайте також: Як Мазепа став індикатором українськості Церкви? [3]

Коли Ян ІІ Казимир 1668 року зрікся корони, Мазепа осів в Україні, і його таланти почали служити українській справі. Шляхтича залучали переважно саме як дипломата гетьманські уряди Петра Дорошенка, а згодом Івана Самойловича.

Жан-Марк Натьє "Петро І у лицарських обладунках", 1717 рік Фото: wikipedia.org

Влітку 1687-го бистрий розум, ґрунтовна освіта і здібність ладнати з людьми привели Мазепу до гетьманської булави.

Наприкінці літа 1689 року ці риси неабияк знадобилися Мазепі, коли на запрошення князя Василя Голіцина він прибув до Москви за "особливими царськими милостями і нагородами". Тоді гетьман став свідком палацового перевороту. Голіцин, фаворит цариці Софії, однієї миті втратив усі посади, чини, маєтності, відзнаки й волю. Натомість Мазепа після зустрічі з новим царем навіть додав собі влади в Україні. І десять наступних років проминули в тісній співпраці з Петром І.

Мазепа щедро ділився із монархом своїми знаннями про стан справ у Туреччині, Придунайських князівствах і Польщі. Він уміло воював із Кримським ханством й Оттоманською Портою. І це належно оцінював Кремль — на початку 1700-го гетьман став кавалером Ордену Святого Андрія Первозванного, другим в державі. Мотиваційна частина царської грамоти гласила, що нагорода присуджена "за многие ево в воинских трудах знатные и усерднорадетельные верные службы".

Відносна ідилія була зруйнована тоді, коли Петро І несподівано вирішив розпочати війну проти Швеції.

Читайте також: Діяла чи не діяла? 315 років Конституції Пилипа Орлика – однієї з найдавніших у Європі [4]

Петро I затягує в авантюру

Яким було ставлення Мазепи до такого карколомного повороту в зовнішньополітичному сюжеті? Гетьман був обережним. Найбільше, що він дозволив собі в публічній площині, то це звернути увагу московських респондентів на те, якою небезпечною може стати нова війна. Адже до того моменту не вдалося укласти мирного договору у старій війні — з Османською імперією. У листі ж до головного царського дипломата Федора Головіна Мазепа захоплено вітав задум монарха.

Можливо, гетьман хитрував. Може, дійсно радів із того, що війна покине українські терени. Адже Гетьманат зазнавав велетенських збитків у статусі найближчого тилу на війні з Портою – і в живій силі, і фінансово, і ресурсно. Фронт на далекому балтійському побережжі таких ризиків ніби не передбачав.

Нова війна розпочалася катастрофічно для Петра І. Цар узяв в облогу шведську фортецю Нарву — а Карл ХІІ зумів блискавичним ударом вибити з поля бою союзника Москви — данського короля Фредеріка V. Відразу по тому змусив іншого партнера, Августа ІІ, з ганьбою знімати облогу Риги. А вже "на десерт" розбив царські війська під Нарвою.

Густав Седерстрем "Шведська перемога при Нарві", 1910 рік Фото: wikipedia.org

Москві довелося терміново залучати нові ресурси, аби зберегти хоч якісь шанси у війні проти Швеції. Під далекий Псков вирішили викликати на допомогу козацькі полки з України, хоч цього раніше не практикували. Втім найбільший інтерес виникав до партнерства з Річчю Посполитою.

Ситуація виглядала парадоксально. Август ІІ як дідичний, спадковий курфюрст Саксонії воював зі Швецією. Хоч він і носив корону Речі Посполитої, тодішня Польсько-Литовська держава зберігала нейтралітет. Головним завданням московської дипломатії після нарвської ганьби було втягнення поляків і литовців у війну з Карлом ХІІ.

Ця інтрига безпосередньо й фатально стосувалася України. Територія Гетьманату стала предметом геополітичних торгів.

Читайте також: Коротка історія української аристократії [5]

За Щучим велінням

Петро I під час переговорів з Августом ІI у містечку Біржай узимку 1701 року взявся переконувати спільно виступити проти шведів. Підканцлер Станіслав Щука заявив, що пропозиція вгрузнути в таку ризиковану справу, як війна з Швецією, потребує належного мотивування. Щука назвав і ціну: "Останній трактат, що уклала Річ Посполита з царем, [призвів] до немалих втрат кордонів давніх". А тому, якщо російський монарх справді хоче мати справу із західними сусідами, то мав би повернути "принаймні половину" територій. Підканцлер вказав прямо: "Наприклад, воєводство Київське з Києвом". "Тоді б, — продовжував він, — мала б Річ Посполита над чим рефлексувати".

Невідомий художник "Підканцлер Литовський Станіслав Щука", перша половина XVIII століття Ілюстрацію надав автор

Іван Мазепа й раніше передбачав проблеми з претензіями Речі Посполитої на землі Гетьманату. Він неодноразово писав Головіну, що справа серйозна і нею не варто легковажити. Зокрема, гетьман вказував на те, що "Вічний мир" 1686 року, який закріплював перехід Лівобережної України з Києвом під владу царя, Сейм так і не ратифікував. Територіальні набутки Москви легітимізувала лише присяга короля Яна ІІІ. Але в червні 1686 року король помер, а наступник не підтвердив обіцянки.

Українські перспективи погіршилися після того, як поляки пішли на співпрацю зі шведами. Частина шляхти обурювалася через збитки, яких країна зазнавала від союзу з Петром I, і позбавила Августа II влади. Його місце зайняв Станіслав Лещинський, налаштований прошведськи. Новий правитель змагався за підтримку шляхетського загалу й пообіцяв з допомогою Карла ХІІ не лише позбутися російського впливу всередині Польщі, а й повернути втрачене Задніпров’я, тобто Лівобережжя України.

Перспектива переходу Речі Посполитої на бік шведів тривожила царя. Кремль і далі сподівався на лояльність Польсько-Литовської держави. Аби не налаштовувати проти себе шляхти, Москва вирішила не підтримувати запалу Івана Мазепи. Гетьман закликав прилучити до Лівобережжя землі на правому березі Дніпра. Така можливість дійсно була. Козацькі порядки на Правобережжі відроджували зусиллями Самуся, Палія й Абазина. Військам Мазепи вдалося окупувати частину території на протилежному березі — це був спосіб тиску на польських прибічників Карла ХІІ.

Невідомий художник "Гетьман Іван Мазепа в таборі з королем Карлом ХІІ", ХVІІІ століття Ілюстрацію надав автор

Російська сторона не лише дистанціювалася від "самочинств" козацтва на Правобережжі, а й посилала на захід двозначні натяки про можливість позитивного вирішення територіальних претензій. Польська сторона пожвавилася і влітку 1704-го на переговорах під Нарвою вимагала дозволити Вишневецьким, Потоцьким й іншим магнатам заселяти своїми підданими околиці Чигирина, Черкас, Канева й далі — до Києва. Йшлося про відновлення преференцій навіть біля Чернігова.

А ще ж була заплутана історія із Джоном Черчилем, першим герцогом Мальборо. Року 1707 уряд Петра І відчайдушно намагався схилити Швецію до підписання миру й пообіцяв Черчилю "будь-що" за посередницькі послуги. Предметом торгу стала й Україна — князівство, "какое похочет", зокрема, Київське, Володимирське, Сибірське.

Чи сам Мазепа здогадувався про те, які хмари збираються над Україною? Як свідчать слова царського посла у Стамбулі Петра Толстого з донесення Головкіну в січні 1708 року, український гетьман прекрасно був обізнаний про міжнародну ситуацію: "Тамошних дел состояние лутче может быть ведомо гетману и кавалеру господину Мазепе".

Читайте також: Дорожня карта депушкінізатора. Як українцям законно зносити пам’ятники російським ідолам [6]

"А старий Київ залишити порожнім"

Ситуація розвивалася критично не лише на зовнішньополітичній арені, а й усередині Гетьманату. Авантюра Петра І змушувала країну до драконівських мобілізаційних заходів.

Давид фон Крафт "Карл ХІІ", початок ХVIII століття Фото: wikipedia.org

Наприкінці квітня 1707 року Петро І скликав у Жовкві воєнну раду. На зустрічі повідомив про наміри реорганізувати козацьке військо, перетворивши його на регулярні частини. Такі зміни нівелювали б виборність козацької старшини. До того ж цар запланував урізати владу гетьмана та старшини, поширивши на Україну дію обласної реформи. Тож усе вказувало на те, що автономію Гетьманату безжально утнуть.

На цій раді також ішлося про перспективу шведського наступу. Московська делегація озвучила план реалізації "спаленої землі". Із земель, через які мало йти військо Карла ХІІ, наказали зганяти місцеве населення, вивозити збіжжя та інші продукти, а що не вдасться забрати — спалювати дощенту.

У разі наближення шведської армії царські війська мали без бою відступити. "Осадя и упърави Печерской манастырь, уступить за Днепър, а старой Киеф оставить пуст", — ідеться у нотатці зі збірки імператорських листів і паперів.

Коли ж Мазепа попросив Петра залишити під його командою хоча би десять тисяч царських ратників для оборони, цар мовив: "Не толко десяти тысяч, но и десяти человек не могу дать. Как можете, сами обороняйтесь", — описував Пилип Орлик у листі до Стефана Яворського.

Читайте також: Велика крадійська федерація Росії: що московити за віки вкрали в України для своїх музеїв [7]

Махієвель і хитрий лис

Гетьман не міг бути пасивним на зовнішньополітичній арені. Така позиція таїла в собі серйозні небезпеки. До того ж за будь-якого розвитку подій.

Перемога Карла ХІІ над царем неминуче призвела б до передавання Лівобережжя та Києва його союзнику Станіславові. А саме такий варіант видавався найбільшим очікуваним результатом війни. Водночас і поразка шведів нічого доброго не гарантувала Україні. Адже бажання Петра І повернути трон своєму союзникові Августу ІІ знову призвело б до задобрювання шляхти.

Жан-Батист Ван Лоо "Король Станіслав Лещинський", 1728 рік Фото: wikipedia.org

Мазепа силкувався використати всі свої знання і хитрість так, щоб вийти зі становища без поразки. Як свідчать сучасники, він уважно перечитував твір Макіавеллі "Державець". Не даремно ж Самійло Величко нагородив його не лише звичним для української словесности епітетом "хитрий лис", а й називав "Махієвелем".

Власна гра теж була небезпечною. Але активність давала принаймні якийсь шанс на успіх. Гетьман, попри небезпеку, спробував за нього вхопитися.

Перша спроба налагодити зв’язок між козацькою старшиною і польськими прибічниками Карла ХІІ датована ще 1703 роком. Стародубський полковник Михайло Миклашевський під час перебування козацького війська в Ліфляндії провадив таємні перемовини з ворогом й обговорював умови можливого повернення України до складу Речі Посполитої. Коли інформація про це дійшла до царя, Миклашевського вирішили покарати. Гетьман попросив дозволу самотужки розправитися з полковником — та покарання було символічним. Мазепа відсторонив небораку від уряду, але потому знову поновив. А цареві свою поблажливість пояснив тим, що суворе покарання заслуженого старшини може інших "привесть в отчаяние".

Восени 1705 року до Мазепи прибув посланець польського короля Станіслава Лещинського — Вольський. Він привіз гетьману кореспонденцію і від свого правителя, і від шведського канцлера Піппера. Мазепа боявся, що то провокація недругів. Тому наказав Вольського взяти під арешт, після чого доповів про інцидент цареві.

Читайте також: Лікбез для любителів московитської церкви і Гундяєва. 10 фактів з історії Києво-Печерської лаври [8]

"Діавол его сюда несет!"

Стратегічний задум Мазепи полягав у тому, аби уникнути участи України у прикінцевій фазі чужої війни, при цьому не стати розмінною монетою під час розподілу переможцями трофеїв. Низка і випадкових, і закономірних невдач та поразок шведів наприкінці літа й на початку осени 1708-го зруйнували цей амбітний миролюбний задум — і війна таки заторкнула Україну.

Вранці 25 жовтня козацькі загони на чолі з Мазепою переправлялися через Десну — своєрідний український аналог Цезарового Рубікону. Вони прямували на з’єднання з військами Карла ХІІ. Як стверджував Микола Костомаров, гетьман звернувся до вояків із яскравою промовою:

"Браття! Настав наш час; скористаймось наданим випадком: помстімося москалям за їхнє тривале насилля над нами, за всі жорстокості й несправедливості, які вони скоїли, збережімо на майбутнє нашу свободу і права козацькі од їх посягань! Ось коли надійшов час скинути з себе ненависне ярмо і зробити нашу Україну країною вільною й ні від кого не залежною. Ось до якої будучности я вас всіх закликаю".

Багатий життєвий досвід підказував гетьманові, що шлях до будучности легким не буде. Тільки-но надійшла звістка про наближення шведського короля до кордонів Гетьманату, він випалив: "Діавол его сюда несет! Всі мои интересса превратит, и войска великоросійскіе за собою внутрь Украины впровадить на последнюю оной руіну и на нашу погибель!", — згадував Пилип Орлик у листі до Стефана Яворського.

Передбачення гетьмана справдилося. На Україну дійсно насувалась руїна. Ані освіченість Мазепи, ані його дипломатичний хист, ані державний досвід уже не могли зарадити нещастю.

—

Віктор Горобець, доктор історичних наук, дослідник середньовічної та ранньомодерної історії України; опубліковано у виданні "Локальна історія" [2]

Читайте також: