Повернутись на Галичину Іван Бучко не мав змоги, а тому вирушив до США, де став помічником екзарха Костянтина Богачевського. Та коли влітку 1941-го війська Третього Райху вдерлися на територію СРСР, американці з підозрою ставилися до всіх українців. Департамент юстиції США висунув єпископові умову – покинути країну. У листопаді Іван Бучко прибув до Рима. Газета "Львівські вісті" тоді писала: 

«У жвавій і приємній розмові, пересипуваній дотепами та влучними поміченнями, преосвященний Іван оповідав у тісному гуртку українських громадян Риму про життя заокеанських братів, про різні пригоди, що траплялися з ним під час його об’їзду українських колоній в Бразилії та Аргентині. В Америці, незважаючи на численні вислови лояльності до місцевих властей, що їх складали українські чільні організації та окремі визначні українські діячі, вся українська еміграція стоїть під знаком приналежності до "німецької п’ятої колони". Сам преосвященний Іван зазнав досить неприємних хвилин під час англійської контролі на Бермудах, куди мусив пристанути нейтральний іспанський корабель, яким їхав преосвященний, бо того вимагала озброєна воля поборниці "свободи морів". Преосвященному ставили в особливу провину його листовний зв’язок з Римським пресовим бюром». 

Та замітка закінчувалася твердженням: "Преосвященний Іван має надію бути у Львові десь на початку січня". Однак не так сталося — нацисти також були проти переїзду єпископа додому. Навесні 1942-го Ватикан призначив його Апостольським делегатом і скерував до Хорватії, де на теренах Крижевацької єпархії проживало чимало вихідців із Галичини та Закарпаття. По кількох місяцях повернувся до Рима. Там став свідком краху Беніто Муссоліні, союзницьких бомбардувань і врешті-решт закінчення війни. 

Читайте також: Нічого "сов.секретного", що б не стало явним [5]

Єдиний, який уцілів

На момент падіння нацистського режиму Іван Бучко був єдиним українським греко-католицьким архієреєм у Європі, який уникнув переслідування. Галичина залишилася у складі СРСР, незабаром відбувся Львівський псевдособор, який проголосив "возз’єднання" Греко-Католицької Церкви з російським православ’ям. Хто не погодився підпорядкуватись Москві, того репресували.

Натомість у країнах Західної Європи перебували сотні тисяч вихідців з України. Довоєнні структури Греко-Католицької Церкви не були здатні забезпечити душпастирську опіку такій кількості вірних. Тому папа Пій XII призначив єпископа душпастирем для українців, які знайшли прихисток на території Італії. Іван Бучко заснував Український допомоговий комітет, який допомагав біженцям. 

Підготування до урочистого підняття українського прапора у таборі для військовополонених дивізійників. Місто Ріміні, Італія, 25 травня 1946 року / Фото з архіву проєкту "Локальна історія"

Тоді ж у таборі в Ріміні перебувало 12 тисяч полонених вояків дивізії "Галичина" [6], яких планували передати СРСР. Очевидно, повертатися на окуповану батьківщину вони не хотіли — там на них чекали репресії і тавро "поплічники нацизму". Врешті-решт більшості дивізійників вдалося уникнути репатріації. Головну роль у цьому відіграли Іван Бучко та папа Пій XII. 

В Італії проживало порівняно небагато скитальців. Тому в жовтні 1946 року єпископа було призначено Апостольським візитатором для українців і білорусів у всій Західній Європі, окрім Німеччини й Австрії. Вже у грудні він вирушив у тримісячну пастирську подорож: відвідав Швейцарію, Францію, Велику Британію, Бельгію, Нідерланди та Данію. У мандрівці збирав дані про стан і чисельність української еміграції, забезпечував їм душпастирську опіку. Газета "Нові дні" писала про відвідини єпископом Франції: 

"Той, хто кожної другої неділі місяця у вчасних ранкових годинах проходить на Place Sainte-Glossinde, бачить багато чужинців, які йдуть до єпископської каплиці. Це є численні українці греко-католики, які там, на вигнанні, йдуть на недільне Богослуження. Майже 2 тисячі українців розсіяні в Лотарингії. Вони працюють у сільському господарстві або в промислі та з довір’ям чекають на визволення їхньої країни від російської диктатури".  

Підготування до урочистого підняття українського прапора у таборі для військовополонених дивізійників. Місто Ріміні, Італія, 25 травня 1946 року / Фото з архіву проєкту "Локальна історія"

Після повернення єпископа до Рима канцелярія Українського допомогового комітету пів року опрацьовувала зібрану інформацію та звернення від біженців. Понад 600 таких звернень єпископ залагодив особисто. Також підготували пам’ятки для послів і кардиналів з Америки, щоб викоренити їхні упередження стосовно українців. Восени 1947-го Іван Бучко здійснив другу душпастирську подорож, що також тривала три місяці. 

Читайте також: Спецслужби СРСР й Церква. Свідчення відомого радянського кілера Судоплатова [7]

"Немов у калейдоскопі"

Найбільше українських скитальців опинилося у таборах Ді-Пі [8]. Душпастирську працю в Німеччині УГКЦ провадила і до війни, оскільки чимало галичан приїжджали туди на сезонні заробітки. Року 1940 Апостольським візитатором на всій території Третього Райху став Петро Вергун.

Після падіння нацистського режиму на теренах таборів Ді-Пі швидко постала густа мережа парафій, що на піку свого розвитку налічувала 120 громад. У Гіршберґу почала діяти духовна семінарія. Тим часом радянським спецслужбам вдалося арештувати отця Петра Вергуна в Берліні, перевезти до Києва та відправили на заслання до Красноярського краю — там він і помер. Його коротко заступав Микола Вояковський. А на початку 1948-го Апостольським візитатором у Німеччині було призначено Івана Бучка.

Група військовополонених дивізійників у таборі. Місто Ріміні, Італія, 1946 рік / Фото з архіву проєкту "Локальна історія"

Протягом наступних двох років єпископ тричі відвідав українських скитальців. Кожна з цих кількамісячних подорожей закінчувалась інтенсивним опрацюванням тисяч прохань про допомогу. У результаті за сприяння прицерковних допомогових комітетів десятки тисяч емігрантів отримали можливість залишити табори та розпочати нове життя. У своїх звітах Іван Бучко відзначав високий рівень участи українських біженців у церковному житті. Навіть представники інтелігенції, які на батьківщині уникали Церкви, в умовах еміграції змінювали своє ставлення. 

Постійні подорожі вимагали чималих зусиль.

"Не дивно, що залізне здоровля Преосвященного поволі подається, — писав Атаназій Великий, ректор Папської колегії святого Йосафата. — Однак, незважаючи на хворобу та переконування лікарів, Кир Іван знову вирушає в утомну путь, щоб нести потіху тим найбільше опущеним і безнадійним у Німеччині. Цього разу Владика повернувся з подорожі до краю вичерпаний. Лише рішуча постава лікарів та воля Апостольської Столиці змусила Преосвященного на два тижні залишити працю. Та не минули ще повні 4 місяці, а вже знову під стопами Преосвященного пересунулись кордони Італії, Швейцарії, Франції, Голландії, Бельгії, Англії, Німеччини, Австрії. Немов у калейдоскопі — табори, табори, табори... У стіп люрдської Матері Божої розпочав Преосвященний свою п’яту подорож, вимолюючи разом з українськими прочанами сили й помочі розв’язати вкінці українську еміграційну проблему".