Білоруська політична еміграція зразка 2026 року суттєво відрізняється від того піднесення, яке світ спостерігав у 2020-му. На зміну одностайності прийшли важкі питання про легітимність, прозорість розподілу ресурсів та ефективність «кабінетної дипломатії».

Поки Офіс Світлани Тихановської намагається зберегти монополію на представництво, традиційні політичні сили, як-от партія «Народна Грамада», вказують на небезпечний відрив лідерів від реальних настроїв суспільства. Євген Вільський, представник партії Миколи Статкевича, у розмові з Валентином Деменком відверто аналізує, чому «час очікування» вичерпано, і хто насправді матиме право голосу в майбутній Білорусі.

— Пане Євгене, як би ви охарактеризували нинішній стан білоруської демократичної спільноти за кордоном? Чи не здається вам, що період романтизму остаточно поступився місцем глибокій внутрішній кризі?

— Можна сказати й так. Зараз білоруська демократична спільнота за кордоном переживає вкрай непростий період, який я б назвав кризою довіри. Це стосується насамперед тих політичних структур та інституцій, які претендують на одноосібне представництво сил за межами країни, зокрема Офісу. Головні причини очевидні — це надто затягнуте очікування реальних змін усередині Білорусі, природна втома та складні процеси адаптації діаспори. Суспільство вже не задовольняється деклараціями, воно має гострий запит на відчутні результати політичної роботи, яких, на жаль, стає дедалі менше.

— Чи задовольняє білорусів те, як зараз працюють існуючі демократичні структури, і чи не вичерпали вони свій кредит довіри?

— Оцінки в суспільстві дуже полярні. Звичайно, певна частина людей за інерцією підтримує чинні структури, але дедалі більше активістів очікують докорінного оновлення підходів. Потрібні нові формати роботи та значно ширше представництво різних політичних груп. Це природна еволюція для будь-якого політичного середовища, особливо в умовах тривалої еміграції, коли пряма політична діяльність усередині країни заблокована. Люди відчувають, що старі методи перестають працювати.

Читайте також: Без ілюзій та тюремної романтики: Юрась Зянковіч про тріщини в режимі Лукашенка та роль України [2]

— Останнім часом дедалі частіше звучать питання про легітимність лідерства Офісу Світлани Тихановської. Наскільки серйозною є ця проблема в кулуарах опозиції?

— Це питання піднімається регулярно, і воно цілком логічне. Значна частина активістів вважає, що мандат довіри, отриманий у 2020 році, не може бути вічним. Час вимагає переходу до нових процедур підтвердження легітимності — через виборчі механізми, дорадчі органи або інші демократичні інструменти. Такі дискусії є абсолютно нормальними для здорового середовища, і саме вони мають стати фундаментом для майбутнього оновлення руху, а не сприйматися як «зрада» чи спроба розколу.

— Чи можна взагалі говорити про єдність демократичних сил, чи ми бачимо лише її імітацію на камери?

— Єдність залишається бажаною ціллю, але реальність набагато складніша. Усередині середовища існують різні центри впливу зі своїми командами, міжнародними партнерами та часто кардинально різним баченням подальших кроків. Це створює конкуренцію, яка іноді є здоровою, бо сприяє появі нових ідей, а іноді — деструктивною, коли перетворюється на боротьбу за ресурси та увагу міжнародних контактів. Білоруський випадок тут не є винятком для будь-якої політичної еміграції.

— До речі, про ресурси. Чи існує реальна боротьба за грантові програми та міжнародну підтримку, і як це впливає на клімат усередині спільноти?

— Питання доступу до ресурсів, медіа та міжнародних майданчиків завжди є гострим. Важливо, щоб цей розподіл був максимально прозорим. Ситуація, коли підтримку отримують лише окремі наближені до «центру» структури, а інші залишаються на обочині, не сприяє єдності. Проте останнім часом ситуація стала динамічнішою завдяки появі нових активних учасників та поверненню в публічний простір відомих діячів «старої школи». Це розширює палітру думок і змушує систему змінюватися.

— Яку роль у цій новій палітрі думок відіграють білоруські добровольці, які воюють на боці України? Чи стане їхній голос вирішальним?

— Це люди, які вже пишуть нову білоруську історію. Ті, хто зі зброєю в руках виступив проти російської агресії, сьогодні мають безумовний моральний авторитет. На відміну від кабінетних політиків, вони довели свою відданість принципам справою. Я переконаний, що у майбутньому саме їхній голос стане одним із найважливіших факторів у формуванні нової Білорусі. Вони є носіями реальної сили та нової політичної суб’єктності.

Читайте також: Андрій Санніков: «Для України важливо не робити ставку на структури, що втратили зв’язок із реальністю» [3]

— Наскільки серйозними є ризики проникнення спецслужб режиму Лукашенка в демократичне середовище в еміграції?

— Такі ризики є завжди, особливо коли мова йде про протистояння авторитарному режиму, який не шкодує коштів на КДБ. Це реальна загроза, яка вимагає від нас пильності, внутрішньої безпеки та відповідальних процедур перевірки кадрів. Ми не маємо права на безпечність, бо ціна помилки тут — людські долі всередині країни.

— Яке місце в цій складній структурі займає партія «Народна Грамада»?

— Ми — політична сила з глибокою історією та ідеологічною традицією. Наша партія нерозривно асоціюється з постаттю Миколи Статкевича, його незламністю та репутацією. Ми зберігаємо свою нішу як сили, що виступає за безкомпромісну боротьбу за демократію та суверенітет. Наш голос — це голос тих, хто не шукає легких шляхів та договорняків.

— Чи можна сказати, що справжня боротьба за майбутню Білорусь уже почалася, чи ми лише на стадії підготовки?

— Повною мірою ця боротьба ще не розгорнулася. Зараз багато хто зосереджений на поточному виживанні, збереженні структур чи міжнародному піарі. Справжня, жорстка політична конкуренція за майбутнє Білорусі ще попереду. Вона почнеться тоді, коли система в Мінську почне хитатися, і на перший план вийдуть не ті, хто краще вміє писати звіти, а ті, хто здатен брати на себе відповідальність у критичний момент.

— 

Розмовляв Валентин Деменко для «Аргумент» [4]

Читайте також:  

• Білоруський плацдарм 2026: Павло Усов про «тактичні» санкції США та стратегічний глухий кут Заходу щодо Росії [5]
• «Ніколи знову» проти «Можемо повторити»: Генадій Коршунов про білоруський антивоєнний консенсус та соціологію під пресом репресій [6]
• «Те, що росіяни коять в Україні, вони відпрацювали в Чечні». Майрбек Тарамов про анатомію російського терору [7]
• Розпад імперії чи чергова імітація: що чекає на Росію та чому «ліберальний десант» у Європі викликає сумніви [8]
• «Новгород має бути вільним»: інтерв’ю з очільником руху за незалежність Великого Новгорода від Московії [9]
• Голоси Кавказу: ногайці прагнуть незалежності, а черкеси відновлюють історичну правду [10]
• Павло Сєверинець: «Зміни в Білорусі можуть бути блискавичними, але через втручання Росії — непередбачуваними» [11]
• «Якщо полонений не може сказати двох слів білоруською — ставте до стінки, це москаль». Інтерв'ю з членом НВР «Вільна Білорусь»  [12]
• Імперія тріщить по швах: від Бурятії до Пскова — голоси тих, хто готує життя після Росії [13]
• «Офіс Тихановської причетний до поразки»: екс-політв’язень Дмитро Козлов — про жахи «лукашизму» та кризу опозиції [14]