Рік слідства. "Приговор окончательный". 93 дні в очікуванні розстрілу. Камера-одиночка, столипінський вагон і роки в холодних бараках. Останній із когорти підпільників Петро Підлетейчук і його гра в російську рулетку. Хто допоміг йому вижити?

Цим матеріалом видання виданні “Локальна історія” [2] продовжує рубрику "Боротьба" [3] про героїчний чин українських повстанців. 

Зрадник

1 жовтня 1951 року біля села Великий Ключів на Коломийщині пролунали вибухи. Прогриміло з криївки, захованої на околиці лісу. У сховку перебували окружний провідник ОУН Іван Кулик на псевдо "Сірий", кущовий провідник Юрій Дронюк — "Яр" і його дружина, друкарка Анна Дронюк — "Муха". Співробітники МДБ наказали повстанцям здатися. Підпільники відстрілювалися і палили документи. А потім вийняли з гранат чеки й підірвалися. Поряд із лісом в одній із хат перебувало двоє малих дітей загиблого подружжя Дронюків.

МДБ влаштовувало в Карпатах все нові облави на криївки й арештовувало повстанців. За кілька місяців на Коломийщині та Косівщині повністю знищили підпілля. 174 учасники або потрапили під варту, або загинули при спробі арешту. Допоміг совєтам зрадник — Роман Тучак із позивними "Клим", "Кіров", "Тарас Степанович". В ОУН він був окружним референтом служби безпеки. Але 1951-го його завербувало МДБ.

Тучак прожив довге життя. Згодом перебрався із Прикарпаття до Києва, отримав квартиру, працював на заводі "Більшовик". На початку 1990-х у його двері постукали. Прийшли ті, хто вижив.

Читайте також: Розсекречені архіви радянських спецслужб: «Розгорнути розвідувальну і пропагандистську роботу стосовно української еміграції» [4]

Та сама криївка

У Карпатах постійно дощить. Під ногами чвакає глизявий ґрунт, гриби трапляються просто на дорозі. Стрімким схилом по мокрій траві спускається поважного віку чоловік в однострої УПА [5]. На мою пропозицію допомогти відхрещується: "Дивись, сама не впади". Гонорово і впевнено сходить на діл і прямує до дверцят у самій землі. Далі спускається сходами у вологу дерев’яну криївку. Потрапляє ніби у свою юність — на 70 років назад.

У другій половині 1940-х у селі Хімчин, що на Косівщині, майже всі мали стосунок до підпілля. Було дуже мало шансів, що ця доля омине і юного Петра Підлетейчука, попри те, що у школі його змусили стати комсомольцем. На шкільній сцені під час офіційних заходів Підлетейчук зачитував праці Леніна, а вдома ознайомлювався з літературою, яку приносили хлопці з лісу або старший брат Іван. Він був членом "Просвіти" і також мав зв’язки з повстанцями. А двоюрідний брат Танасій на той час уже відбував покарання у таборах. 

Петро Підлетейчук у відновленій криївці УПА на околиці села Великий Ключів. Усі фото: Олександр Хоменко

Іще в школі Підлетейчук розносив націоналістичні листівки, ділився з підпільниками інформацією про переміщення совєтських солдатів, підпрацьовував із місією "забери—принеси".

Слідчі МДБ писали у справі проти Підлетейчука, що 1950-го він вийшов на зв’язок з УПА. Неодноразово зустрічався з бандитами "Курдубом" і "Дорошенком". Купував для них папіроси, мило, одеколон. А 12 вересня 1951 року "вступив у банду ОУН" і мав псевдо "Кармелюк".

Справді, у вересні 1951-го другокурсник історичного факультету Станіславського інституту Петро Підлетейчук покинув навчання і перебрався до лісу. Щоб не вчити історії (особливо радянської) — а творити її. Пройшов усі вишколи. Склав присягу і став референтом пропаганди. 

Присягу в новобранців приймав окружний провідник ОУН Іван Кулик на псевдо "Сірий". Офіцер Червоної армії, сам із Донецької области, який перейшов на бік УПА. Минуло лише два тижні після присяги, і "Сірий" підірвав себе у криївці на околиці лісу, щоб не здатися живим.

Через 71 рік Петро Підлетейчук спускається у сховок під землею. Криївку відновили на тому самому місці, де підірвалися повстанці. Сам пан Підлетейчук під час своєї партизанки ніколи тут не бував. Про розташування тайників підпільники не розповідали навіть один одному. Коли треба було передати інформацію чи якісь папери, то зустрічалися в лісі на визначених місцях.

Пан Петро озирається по криївці, сідає на дерев’яну лавку. Каже, що дуже схожий сховок викопав разом із побратимами і для себе. Зиму 1951-го та 1952-го провів саме у криївці. За той час прочитав 60 книжок. 

Читайте також: Розсекречені архіви радянських спецслужб. Невдала спроба МГБ СРСР вийти на слід Романа Шухевича. [6]

Пастка "Кірова"

Перший псевдонім Підлетейчука — "Кармелюк". Але якось його побачили із книжкою італійського письменника Рафаелло Джованьйолі "Спартак" і перехрестили на честь головного героя роману. "Спартак" припав Петрові до душі: історичний персонаж, який очолив повстання рабів, був гідним прикладом. 

Підлетейчука приставили охоронцем до "Славка" — Яблунівського районного керівника ОУН. А у травні призначили охороняти "Кірова" — окружного референта оунівської служби безпеки. Майбутнього зрадника.

Разом із "Спартаком" в охороні референта працював Василь Костенюк. Він мав таке саме псевдо, як попереднє Підлетейчука — "Кармелюк". 2 червня "Кіров" наказав своїм охоронцям зустріти нового крайового провідника і привести його на зустріч. "Спартак" із "Кармелюком" вирушили на домовлене місце до гори Лебедин на околиці села Шешори Косівського району. Там на них чекали повстанці. Двоє посланців сказали пароль — ті дали відповідь. Новий провідник почав ставити питання, а далі обох оточили й закували в кайданки. "Підпільники" виявилися переодягненими працівниками МДБ. А зустріч із новим крайовим керівником була пасткою, яку організував "Кіров".

Петро Підлетейчук у відновленій криївці УПА на околиці села Великий Ключів

У кримінальній справі № 9833, яку МДБ відкрило проти обох затриманих, написали:

"При проведении чекистско-воинской операции был задержан бандит ОУН, у которого изъяли карабин русский № ЖП 4561 с 5 патронами, мадярский пистолет с 5 патронами, гранату РГ-42". А далі — довгий список "націоналістичної забороненої літератури". 

"Спартака" з "Кармелюком" вивезли до Станіславова. Там упродовж кількох тижнів їх допитував слідчий Тютюнник. По десятому колу ставив одні й ті самі запитання про криївки, про "бандитів" УПА.

Якось Підлетейчук зустрівся на очній ставці з чотовим сотні УПА на псевдо "Скоба". Чотового запитали: "Были ли вы вместе в банде?". "Скоба" відповів: "Я не був у банді. Я — хорунжий Української повстанської армії". Слідчий ледь не втратив дар мови. Але в протоколі записав іншу відповідь: «Напротив сидящего передо мной гражданина я знаю с мая 1952-го года по совместному пребыванию в банде ОУН с бандитом по кличке "Спартак"».

Третього липня Підлетейчука етапували до Києва. У супровідних документах дописали: "Утримувати в одиночній камері, не допускати контактів з іншими заарештованими". До столиці УРСР відправили й Василя Костенюка "Кармелюка". 

На Короленка, 33 у тюрмі МДБ Підлетейчук пів року чекав вироку. Весь той час він був одягнений в упівський однострій, у якому його й затримали. Жодних розмов, жодних контактів. Лише допити та одна-єдина книжка, яку йому дали читати — роман "Два капітани" радянського письменника Веніаміна Каверіна. Визубрив її. Книжка стала єдиною розрадою у неволі, можливо, через своє гасло "Боротися і шукати, знайти і не здаватися".

Читайте також: Розсекречені архіви радянських спецслужб: «Щоб міг схиляти українських церковнослужителів до приєднання до Московської патріархії» [7]

"Може, тебе не розстріляють"

22 січня 1953 року о 18:00 у Києві почалося закрите судове засідання. На лаві підсудних разом зі "Спартаком" сидів "Кармелюк". У судівській президії засідали прикомандировані з Москви генерал-майор юстиції Зарянов, полковник юстиції Коваленко та полковник юстиції Артюхов. Адвокатів та прокурорів не було. Лише перекладач, який пояснював суддям свідчення звинувачених — бо ж засідателі не розуміли української і вдавали, що їхнє рішення заздалегідь іще не відоме.

О 21:45 воєнна колегія Верховного суду СРСР виголосила вирок — найвища міра покарання для обох обвинувачених. "Приговор окончательный и кассационному обжалованию не подлежит". Ті самі судді склепали такі ж рішення ще для 56 підпільників, заарештованих у Коломийському та Косівському районах. "Змилосердилися" лише над двома — неповнолітнім і жінкою: їм дали по 25 років виправних таборів.

Після виголошення вироку прикарпатських повстанців перевели до Лук’янівської тюрми. "У Лук’яна" вечорами перед сном смертникам вмикали музику. Між бравурними маршами була пісня, у якій матір ридала за сином, а закінчувалася музична пауза голосінням дітей за мамою. Невільники й далі сиділи в камерах-одиночках. Підлетейчук дослухався. Кроки конвоїрів і наказ "Руки!" означали, що когось із засуджених ведуть на страту. 

Петро Підлетейчук на акції вшанування загиблих бійців УПА

Одного дня віконце, через яке в’язням передавали їжу, відчинилося. У камеру Підлетейчука зазирнув наглядач в армійському одязі. Петро зрозумів — фронтовик. Той пальцем покликав до себе арештанта — а з в’язнями говорити забороняли — і сказав: "Помер Сталін, може, тебе не розстріляють". Для Петра Підлетейчука це найяскравіший спомин з усіх років його арешту. Той момент дуже його вразив. Невже в катівні були нормальні люди?

Підлетейчук написав клопотання про помилування. 25 березня, через 20 днів після кончини Сталіна, смертну кару йому замінили на 25 років виправних таборів. Водночас таке саме клопотання від Костенюка президія Верховної Ради СРСР відхилила. І навіть більше: голова воєнної колегії Верховного суду генерал-лейтенант юстиції Чепцов наказав терміново виконати рішення суду, а також виявити місце проживання всіх родичів "изменника родины" Костенюка. 

У документі під грифом "совершенно секретно" викладено звіт про долю обох обвинувачених у справі № 9833. Підлетейчуку — "замена высшей меры наказания 25 годами ИТЛ с поражением прав на 5 лет". І ніби між іншим згадано про другого ув’язненого: "Для сведения сообщаем, что приговор в отношении Костенюка Василия Дмитриевича приведен в исполнение 8 апреля 1853 года в г. Киеве". 

Читайте також: Розсекречені архіви: Олег Кандиба (Ольжич) – один із лідерів Проводу українських націоналістів, якого мріяли вбити чекісти [8]

Чому одного зі справи № 9833 помилували, а другого — ні? Я шукала цю відповідь у 700-сторінковій справі, складеній на двох. У закручених почерках слідчих, в офіційних довідках зі штампами — але так і не знайшла. Може, тому що Костенюк був старшим за Підлетейчука й на два роки довше перебував в УПА, а отже, на думку слідства, більше нашкодив Радянському Союзу? Може, тому що проти Костенюка — на відміну від Підлетейчука — накопали ще й те, що він брав участь у підпалі сільського клубу й кінотехніки під час показу фільму "Падіння Берліна"? Хоча тоді ніхто з глядачів і не постраждав, "бандити зі сцени оголошували гасла" — але техніка та будівля згоріли. Тоді ж повстанці влаштували розбрат у сільраді — познімали зі стін портрети вождів.

А може, не варто шукати логіки в російській рулетці, яка одного вбила, а другого помилувала, відправивши на 25 років на суворі норильські морози?.. Загалом ця рулетка була жорстокою. Тієї весни із 58 прикарпатських повстанців, які чекали розстрілу в Лук’янівській тюрмі, імперія зла помилувала лише сімох. 

Знову серед повстанців

10 квітня 1953 року Підлетейчукові повідомили, що замість розстрілу його відправлять на 25 років до таборів. У червні, якраз через рік після арешту, "Спартака" етапували до Норильська [9]. Спочатку — на Москву та Красноярськ. Звідти на кораблі зі світлим іменем "Свята Марія" у темному трюмі — до точки призначення. Петра завезли на першу зону — "медвежку", де в’язні видобували руду. Влітку 1953-го в таборах якраз спалахнуло Норильське повстання.

Такі, як Підлетейчук, стали мотором повстання, новою кров’ю, що влилася у натовп змучених в’язнів. Вони створили спеціальний комітет. Вимагали переговорів із представниками з Москви і виганяли тих, хто приїжджав із Красноярська. Особливо затяті протестували навіть тоді, коли повстання почало згасати. До табору Підлетейчука врешті приїхав ад’ютант Берії. Він виконав кілька умов в’язнів: зняв тюремні номери з одягу, демонтував ґрати з вікон, послабив режим. Підлетейчука ж із заколотниками відправили до штрафних таборів. Там він зустрівся із сотенним УПА Мирославом Симчичем [10]. 

В особовій справі Підлетейчука з’явився запис — порушує дисципліну, конфліктний, не слухає керівництва табору, працює не на повну силу, підбурює інших у бригаді не виконувати норми. На півострові Таймир у Норильську серед вічної мерзлоти він із побратимами мусив копати чотириметрові котловани, щоб добути руду. Харчувалися баландою з житньої крупи й замерзлим хлібом. На роботу їх гнали навіть у мороз, який сягав 50 градусів. 

Петро Підлетейчук на акції вшанування загиблих бійців УПА

Ранками до барака тягнула сани сива кобила. На віз складали померлих. Біля вахти всім забивали в п’яту цвяха — раптом придурюються, що мертві, а насправді живі. Сива кобила везла тіла в тундру, їх залишали просто неба на поталу диким звірам.

У липні 1959 року Підлетейчук написав клопотання до президії Верховної Ради СССР, а в листопаді — Хрущову. Попросив зменшити покарання. Мовляв, виправився у таборі, готовий у звичайному житті розбудовувати Радянський Союз. На цей лист його намовив литовський товариш — спробуй, а раптом вийде. І вийшло! 14 січня 1960 року "Спартаку" зменшили термін до 10 років. У поясненні написали, що у банді ОУН пробув недовго, в убивствах і терористичних актах участи не брав, виправився, працює старанно.

У 1960 році Петро Підлетейчук вийшов на волю. Ще п’ять років працював на шахтах Донбасу, повертатися додому йому не дозволяли. Коли ж приїхав до рідного села, начальник міліції викликав його до себе і спитав: "А как ты в глаза людям смотреть будешь?". "Прямо, — відповів Підлетейчук. — Я людям нічого поганого не зробив".

Петро оселився у батьківській хаті. Влаштувався електриком. У 40 років одружився з юною дівчиною Марусею, молодшою на 22 роки. У подружжя народилося двоє синів. І життя, здавалося, повернулося у звичне русло. Але щотижня Петра викликати на розмову до місцевого КДБ. Тридцять років поспіль. Аж до 1990-го. Не били, не лякали — психологічно тиснули, щоб не розпружувався і знав, що він перебуває під ковпаком. Двічі викликали навіть його Марусю, вмовляли кинути старого діда й обіцяли їй знайти молодого чоловіка. Жінка просила відчепитися і від неї, і від її Петра. 

"Кіров", відчиняй!

На початку 1990-х у двері київської квартири працівника заводу "Більшовик" Романа Тучака постукали. То були люди з його попереднього життя. Ті, які знали його на псевдо "Клим", "Кіров", "Тарас Степанович". Ті, які знали, що саме через його зраду вони опинилися у виправних таборах. Ті, які знали, що через його зраду десятки побратимів було розстріляно. Ті, які знали, що зрада зруйнувала життя 174 людям.

Тучак зблід. Руки трусилися: "Хлопці, ви всього не знаєте. Я напишу мемуари і все стане ясно". "Свої мемуари ми напишемо самі", — відповіли йому вже немолоді хлопці. Вони не вбили його й навіть не били. Просто хотіли подивитися в очі.

У 2000 році Роман Тучак тяжко помирав. Може, бачив перед смертю очі тих, хто завітав до нього у 1990-х, хто довірився йому 1951-го або й усіх, кого він допоміг занапастити.

Підлетейчук зі своєю Марусею прожив у шлюбі 50 років. На початку 2022-го дружина померла. Нині пан Петро живе в рідному селі з сином та внуками. У свої 94 залишається жвавим, з ясною пам’яттю. На різні громадські заходи його запрошують як Героя. 

До обіду чоловік порається по господарству — коли треба, косить, коли треба, розчищає сніг, годує худобу, викопує картоплю. Після обіду сідає перед телевізором — мусить знати всі новини. На війні воює його внук Роман. 

"Спартак" гордий, що нащадок продовжує його боротьбу з імперією зла. Мріє обняти внука й дожити до остаточної перемоги України. І каже: "Як ми тепер не переможемо, то не виживемо. Ніхто з нас не виживе". 

Цей нарис увійшов у книжку "Сила опору. Українці в радянських таборах". Придбати книжку можна тут [11].

—

Христина Коціра, журналістка; опубліковано у виданні “Локальна історія” [2]

---

Читайте також: 

[2]

• Перший Зимовий похід Армії УНР і його командарм  [12]
• Розсекречені архіви радянських спецслужб: Андрій Бандера. Батька – за сина [13]
•  Розсекречені архіви радянських спецслужб. Організація Оборони Чотирьох Свобід України  [14]
• Розсекречені архіви КДБ: Літак для ОУН [15]
• Розсекречені архіви про Винниченка. Спецоперація КДБ навколо «Заповіту борцям за визволення» [16]
•  Розсекречені архіви радянських спецслужб. Степан Ленкавський і його «Десять заповідей українського [17]
• націоналіста» [17]
• Розсекречені архіви радянських спецслужб: «Сувенір» для засновника Служби безпеки ОУН Миколи Лебедя [18]