Групове зґвалтування школярки на Закарпатті. Чи правомірний вирок суду?

1.00

Нет

Кілька днів соцмережі лихоманить від інформації про резонансний злочин та вирок суду. Ідеться про зґвалтування 14-річної дівчинки трьома хлопцями з її школи, знімання процесу на відео та поширення.

Злочин стався влітку 2021 року на Закарпатті, нещодавно Воловецький суд виніс вирок: 2 роки умовно. Громадськість готова розтерзати хлопців та суддю. Місяць є на апеляцію щодо вироку. У виданні hromadske [2] поговорили з Христиною Кіт — адвокаткою, правозахисницею, фундаторкою Асоціації жінок-юристок України «ЮрФем», яка спеціалізується на захисті постраждалих від злочинів сексуального характеру.

Лише зараз, за півтора року, про зґвалтування школярки та вирок суду стало відомо широкій громадськості. Чому тільки тепер прикута увага до цього злочину, чи ви знали про нього?

Раніше я не знала про цей злочин. Лише зараз стало відомо, бо вирок суду був оголошений 16 березня 2023 року. І коли оприлюднили повний текст рішення суду, це дійшло до ЗМІ, які, певно, стежили за цією справою, багато людей дізналися про злочин і покарання. Не знаю, хто був першоджерелом поширення інформації.

Як ви та ваша організація долучилися до справи, адже ви заявили про підтримку дівчинки й родини?

У неділю я написала пост [3], бо наша Асоціація жінок-юристок України «ЮрФем» має лінію правової допомоги для тих, хто пережив сексуальне насилля.

Оскільки ми спеціалізуємося на таких справах, то люди самі почали звертати увагу на цей кейс, питати, чи готові ми взятися за справу і що думаємо про вирок трьом хлопцям. Також суспільство цікавить, чому так сталось і чи готова громадськість на це реагувати.

Тож була необхідність написати в соцмережі, що ми готові реагувати і що ця справа порушує багато проблемних питань, які залежать не лише від практики розслідувань, а й від того, що прописано в нашому законодавстві стосовно таких категорій справ.

Як можна нині допомогти потерпілій? Чи безпечно їй залишатись у селі після розголосу?

У будь-якому разі ми готові підключитись і допомагати як адвокати, якщо дитина і родина того потребують. Для цього я залишила контакти та інформацію, яку багато хто поширив. Контакти нашої лінії правової допомоги «ЮрФем: підтримка»: (068) 145-55-90.

Нині після розголосу дитина знову відчуватиме увагу до себе і до тих подій, які з нею сталися. Варто берегти особисті кордони потерпілої сторони, не забувати про етику та не травматизувати дівчинку знову — не говорити, якщо не хоче розповідати, що нею трапилось. Питання до рідних, чи вони будуть дозволяти спілкування з дитиною, бо це питання приватності, особистих кордонів, добровільності.

Чи безпечно їй у селі? Вважаю, що так, адже вона продовжувала жити там. А нам важливо пам’ятати: ті, хто пережили сексуальне насилля, мають право самі вирішувати, вони хочуть приймати допомогу чи ні, хочуть спілкуватись або ні. Найважливіший принцип — не нашкодь!

Діти з позитивними характеристиками зі школи і ґвалтівники — ті самі особи — могли бути такими бездоганними у школі, у селі, але вчинити групове зґвалтування. Тобто такі характеристики їм пишуть учителі, бо люди живуть в одному селі й не хочуть псувати стосунки, життя хлопцям? Чи справді часто так трапляється: от тут соціальна роль така, а в іншому випадку інакша — людина скоює тяжкий злочин?

З нашого досвіду справ, пов’язаних із гендерно зумовленим насиллям, домашнім насиллям, зокрема й сексуальним, скажу так: часто трапляється, що кривдники, незалежно від їхнього віку, позиціонуються і грають ролі абсолютно інтелігентних, освічених людей.

І громада, у якій живе ця людина, ніколи б не могла подумати, що особа може вчиняти сексуальне чи домашнє насилля, може бути жорстоким кривдником щодо своїх рідних чи знайомих, родини.

Часто ця соціальна роль, яку бачить соціум, є перешкодою для звернення потерпілих до правоохоронців. Чому не звертаються потерпілі: бояться розголосу, бо невелике село чи містечко, усі про це дізнаються. А ще бояться, що їм не повірять, бо ж кривдник має чудові характеристики, бездоганну репутацію у громаді чи спільноті.

У випадку на Закарпатті постраждалій не довелося доводити, що факт був, адже кривдники знімали злочин на відео та поширювали його. Переважну більшість злочинів, пов’язаних із сексуальним насиллям, скоюють без відео, свідків. Тож часто потерпілі вважають: а як же я доведу, що така от «хороша людина» скоїла насилля щодо мене?

Попри наявність відео, потерпілим однак не раз доводиться проходити процедуру допитів, давати пояснення, тобто людина знову і знову переживає травматизацію, відчуває моральний і фізичний біль, адже мусить згадувати деталі злочину. Як відбувається процедура та чи можна щось змінити?

Потерпілим від будь-якого насилля, а сексуального тим паче, часто доводиться розповідати про те, що з ними сталося. Спочатку зі слідчим, потім може бути призначений додатковий допит, а ще можуть бути обставини, коли потерпілій треба ще щось пояснювати при проведенні слідчих дій, наприклад при відтворенні обставин події. Як справа доходить до суду, то ще треба свідчити в суді і казати знову про всі обставини та подробиці злочину.

Нині в Україні роблять багато кроків, щоб не було цих повторних допитів. Війна показала суспільству, зокрема й правоохоронцям, що це справді травматизація для потерпілих.

Наприклад, коли прокуратура стала розслідувати злочини, пов’язані з сексуальним насиллям з боку російських військових, правоохоронці почали задумуватись, що справді наш підхід до потерпілих від сексуального насилля (не лише з боку окупантів, а відносно всіх сексуальних злочинів) не є спрямованим на постраждалу особу. Тепер і ми, і прокуратура намагаємося змінювати цей підхід, щоб людину допитували лише один раз.

Наш Кримінально-процесуальний кодекс теоретично це дозволяє: є така норма, що потерпіла (потерпілий) може бути допитана (-ний) ще на етапі розслідування поліцією. Слідчий може подати клопотання, щоб потім потерпіла ще раз не розповідала про злочин у суді, тобто щоб допит був лише раз. Ця практика ще не поширена, але можлива.

Думаю, що з часом ми матимемо іншу систему комунікації між правоохоронцями та потерпілими від сексуального насилля. Що ж до неповнолітніх потерпілих, то кілька років тому почали створювати «зелені кімнати» при відділах поліції. Діти спілкуються саме в цій кімнаті з правоохоронцями чи з іншими фахівцями.

Інші ж суб’єкти, які мають право слухати історію дитини (зокрема, представники органів державної влади), аби їй допомогти, перебувають за склом, але неповнолітня чи неповнолітній їх не бачить. Тобто вони присутні, але немає потреби ще раз дитину допитувати і травмувати.

Мета — щоб усі, хто дотичний до справи (орган опіки й піклування, психологи, соцслужба тощо), могли один раз брати участь у цьому спілкуванні, але за межами кімнати, де перебуває потерпіла (-ий).

Я бачу усвідомлення системою: це неправильно, що потерпілі мають багато разів свідчити. Сподіваюсь, що після усвідомлення будуть ухвалені рішення, аби змінити підхід.

Чи маєте інформацію, скільки злочинів сексуального характеру щодо неповнолітніх стається в Україні? Очевидно, що не всі заявляють про наругу над ними, однак частина таки наважується подати заяву.

Статистику веде Офіс генпрокурора, там можна брати оновлені дані. Остання інформація, яку ми в них запитували, стосувалася 6 місяців минулого року, оновленої за весь минулий рік поки не маємо.

За 6 місяців минулого року Офіс генпрокурора мав 39 таких заяв за статтею «сексуальне насильство» (щодо всіх, не лише неповнолітніх), із них 16 справ передали до суду.

Люди не завжди готові звертатися, причин багато. А навіть якщо потерпілі й заявляють про вчинене щодо них сексуальне насилля, то лише близько 50% справ передають до суду, інші закривають за браком доказів.

Торік ми запустили лінію правової допомоги «ЮрФем: підтримка», то 30% звернень були від неповнолітніх або дівчат, які вже повнолітні, але насилля щодо них було вчинене, коли не мали 18 років, — ідеться про зґвалтування та сексуальні домагання. Лише коли вони стали дорослими, то почали говорити про злочини.

Чому люди не заявляють про злочини сексуального характеру щодо них?

Не заявляють через страх, сором. У суспільстві досі діють ці стереотипи: «сама винна», «спровокувала», «не так була одягнута, не так поводилась», «чому туди пішла» тощо. А винен завжди злочинець!

Один із чинників — зневіра щодо розслідування та справедливості вироку суду. Нерідко жінки змогли звернутися до поліції лише після роботи з психотерапевтом. Або ж вони роками носили в собі біль і страждання, завдані кривдником, а згодом таки вирішили заявити до поліції, бо не змогли спокійно жити з цією травмою.

Ми маємо зрозуміти, що потерпілі від сексуальних злочинів не одразу звертаються до органів правопорядку — так не лише в Україні, а й у світі. Це значить, що правоохоронна система має бути готова до того, що повинні бути інші докази, але не традиційні в нашому розумінні.

Рідко так стається, що людину зґвалтували, вона одразу зателефонувала до поліції, не милась, не міняла одяг, прийшли медпрацівники, взяли зразки ДНК та інших речовин — і маємо доведений злочин. Це в ідеалі, усе просто, і так би хотілося правоохоронцям, бо не потрібно доводити багато інших обставин. У житті інакше.

У випадку на Закарпатті опікуном дівчинки була не бабуся, з якою вона жила (батьки в цей час перебували на заробітках), а представники сільської ради. Чи правомірно це, адже і двоє з трьох кривдників — сини працівниці сільради. Невелике село, зв’язки, кумівство…

Правомірно. У разі відсутності батьків, якщо батьки, наприклад, не давали бабусі довіреності на дитину, щоб саме вона представляла інтереси дитини, то законним представником є орган опіки й піклування.

Це нормальна практика, прописана в законі, адже багато прикладів, коли діти зазнають насильства, серед іншого й від своїх батьків, тож має бути державний орган, що може заступитися за неповнолітніх та представляти їхні інтереси.

Те, що в суспільства, зокрема в юридичної, адвокатської спільноти, є багато питань до органу опіки й піклування, то це правда. Це орган колегіальний, тобто в його складі психологи, представники соціальних служб, управління освіти, інші фахівці соціальної сфери, абсолютно не пов’язані з питанням прав людини, і вони часто не є компетентними в тому, як правильно представляти інтереси дитини та що має бути важливим, на що повинні звертати увагу.

На жаль, ситуація така: із фахівцями органів опіки мало хто працює і ми маємо багато проблем із цією службою. Не скажу, що всі фахівці в цих органах некомпетентні, бо якщо подивитися реєстр судових рішень, то знайдемо випадки: сам орган опіки й піклування ініціює в судовому порядку обмежувальні приписи щодо батьків дитини, якщо дитина страждає від насилля, і намагається захистити її інтереси.

Орган опіки й піклування у справах, де порушені права дитини, є обов’язковим учасником справ — чи то йдеться про цивільні справи, чи то про кримінальні. Він відповідальний за те, що каже та як захищає права дитини.

Щодо великого впливу цього органу на рішення суду, то це наші припущення нині. Однак звертаю увагу на те, що ми маємо й будемо мати проблеми, пов’язані з роботою органів опіки й піклування зараз, бо в кожній громаді є представники цього органу. Ідеться про об’єктивність та неупередженість, коли хтось із невеликого села працює в цьому органі.

Тож варто думати, як уникнути корупційних схем, конфлікту інтересів. Це можна зробити шляхом перенесення розгляду питання до органу опіки сусідньої тергромади, цим може також займатись обласна служба у справах дітей.

Чи правомірний вирок суду? І чи має понести покарання суддя, яка ухвалила це рішення?

Щодо рішення суду — у цьому випадку питання більше в площині права, а не взаємин, домовленостей. Якщо дивитися на рішення суду, то воно містить класичні підходи в таких категоріях справ.

Завжди при розгляді подібних справ постає питання кваліфікації: зґвалтування чи сексуальне насилля. Суд на своїй сторінці нарешті вчора (шкода, що лише зараз) висловив свою позицію щодо вироку. Позиція мала бути озвучена одразу, щоб люди не додумували, що і як.

Спочатку була кваліфікація «зґвалтування», потім судом же справа перекваліфікована на «сексуальне насилля», суд має право перекваліфіковувати, повертати справу назад, просити прокуратуру перекваліфікувати за відсутності достатніх доказів.

Я розумію, що в цьому випадку суд не мав достатньо доказів, щоб говорити про зґвалтування. Але ми не бачили матеріалів справи, знаємо лише про відео, якісь експертизи. Що ще було в матеріалах справи і чи було доказів достатньо — не маю інформації. Компетентно можуть заявляти про таке люди, які читали цю справу та мають до неї доступ. Тож щодо перекваліфікації, то ці нюанси виникають часто й не лише в таких справах.

А інше питання, яке сколихнуло всіх, — умовне покарання. Суддя не може нести відповідальність за такий вирок, бо вона діяла в межах КПК. А кодекс каже таке: якщо людина може виправитись, її поведінка може змінитися шляхом умовного відбування покарання, тобто людина не сидить у в’язниці, із нею працюють і будуть працювати центри пробації, вона ходитиме на психологічні програми, буде відмічатись у правоохоронців, за її поведінкою стежитимуть. І от вирок суду залежить від того, що говорять центри пробації, психологи: якщо дітям (а вони ще неповнолітні) буде краще не в місцях позбавлення волі, а вдома і в такий спосіб можна буде вплинути на виправлення їхньої поведінки, то суд ці всі свідчення вислухає, візьме до уваги, як поводилися хлопці з моменту вчинення злочину.

Тож вирок звучить так: хлопці є винними, покарання їм у вигляді 5 років позбавлення волі, але зі звільненням від цього відбування покарання умовно. Це означає, що вони мають пройти всі ці програми і виправитись. Якщо за 5 років вони вчинять якесь правопорушення, то рішення суду переглядається і винні будуть сидіти у в’язниці. Тобто вирок не означає, що їх просто відпустили.

Ви написали, що напрацьовуєте та адвокатуєте зміни до законодавства, що стосуються сексуального насильства. Що передовсім потребує змін, аби злочинці не були безкарними, аби зло не ширилось?

В Україні є такий державний підхід: якщо є можливість, щоб діти не потрапили до місць несвободи, то слід використати цей варіант. Виправні заклади — не найкращі місця для того, аби змінити поведінку людини, але не до всіх злочинів можна застосувати цей підхід.

У конкретному випадку йдеться про групове зґвалтування, а ще виготовлення та поширення відео — ці чинники мали бути враховані судом. Тож, на мою думку, Кримінально-процесуальний кодекс потребує змін, мають бути прописані такі норми: у разі групових зґвалтувань, у разі сексуального насилля щодо неповнолітніх не може бути застосовано звільнення від відбування покарання.

Нині наш кодекс забороняє умовне відбування покарання лише в кількох випадках, зокрема корупційних, і ще в низці злочинів. Тому це питання має бути обговорене юридичною спільнотою та розв’язане народними депутатами, якщо ми хочемо, аби таких випадків не було, а покарання в разі злочину було суворим.

Повторю, потребує змін і сам процес: один раз допитувати жертв сексуального насилля, не ретравматизувати їх.

В Україні ратифікували Стамбульську конвенцію [4], яка дає нам багато. Наприклад, вона каже, що розслідування злочинів сексуального характеру не повинні залежати від заяви потерпілих. Нині, якщо стосується дорослих, то без їхньої заяви ніхто не буде розслідувати справу про сексуальне насилля, зґвалтування.

Реакція вчителів: «Це сталось улітку, ми ні до чого, не знали…» Як мають реагувати педагоги закладу, діти якого скоїли групове зґвалтування, аби такого не траплялось?

Передусім, якщо вони дізналися про злочин із якихось джерел, вони мають повідомити поліції. У цьому разі всім дітям школи мали би пояснити, що це злочин, таке не можна робити, за зґвалтування є відповідальність.

Також варто пояснити дітям, як спілкуватися з дитиною, яка зазнала сексуального насилля, тобто зробити все, щоб не було образ, насмішок над потерпілою. Важливо не допустити ізоляцію та самоізоляцію постраждалої дівчинки.

По-друге, у нас, на жаль, немає сексуальної освіти у школах, а з дітьми має проводитися робота, аби діти розуміли, що таке згода на секс, що заборонено робити, що таке зґвалтування, сексуальне насилля, яка відповідальність за такі дії.

Сучасні діти стикаються з сексуальним переслідуванням в інтернеті, кібернасиллям, цькуванням у мережі, дорослі вдають із себе однолітків і заманюють дітей на зустрічі, просять знімати себе оголеними, потім шантажують їх. Нині дуже багато справ, пов’язаних із сексуальними злочинами в цифровій сфері. І про такі небезпеки також треба говорити з дітьми в школах, не замовчувати.

—

Ніна Король, опубліковано у виданні hromadske [2]

В тему: