Історія Євгенії Готь у часи радянських репресій: "Віддайте нам нашу вчительку"

1.00

Нет

На світанку до тісної камери слідчого ізолятора у Львові охоронці занесли й кинули напівпритомну дівчину. Жінки, які вже стали одна одній посестрами по нещастю, кинулися приводити її до тями: дмухали, давали залишки води, якої й так майже не було, розтирали руки й ноги. Вологі й задушливі камери ставали простором жаху і водночас солідарності, де незнайомі рятували одне одного.

"На Лонцького приміняли такі електропроцедури. Вони мали електричні крісла, електричні шафи. І били до втрати свідомості. Тоді обливали водою… А як одного разу принесли мене до камери, то дівчата не знали, як привести до тями. Десять днів я не пам’ятала, як називаюся…", — розповідала дослідникам "Живої історії" [2] через десятиліття Євгенія Готь [3] про події, які важко описати й неможливо забути.

Середовище національної свідомості

Євгенія і Володимир Боровські, 1955 р. Архів проєкту "Локальна історія"

Євгенія і Володимир Боровські, 1955 р. Архів проєкту "Локальна історія"

Ганна-Євгенія Боровська (у шлюбі Готь) народилася 1929 року в селі Болотня Перемишлянського повіту Тернопільського воєводства в родині Йосипа та Анастасії Боровських. Вона зростала разом із молодшим братом Володимиром у середовищі, де поєднувалися щоденна праця, релігійність і активне громадське життя.

Важливу роль у формуванні її світогляду відіграв культурний простір національно-свідомого галицького села. У спогадах пані Боровська описувала Болотню як осередок насиченого громадського життя: при читальні товариства "Просвіта" відбувалися вистави аматорського театрального гуртка, організовувалися спортивні заходи, вечори та фестини. Цей простір формував покоління, для якого національна ідентичність була не абстракцією, а щоденною практикою.

Читайте також: Розсекречені архіви спецслужб СРСР: Дарія Ребет. Розшукати й викрасти у Відні [4]

Початкову освіту вона здобула в рідному селі, згодом отримала педагогічну освіту й почала працювати в школі села Прибин, який завдяки географічному розташуванню став одним із осередків українського національно-визвольного руху. У навколишніх лісах базувалися сотні "Бурлаки", "Сіроманці", "Орли", важкодоступність місцевості допомагала замаскувати повстанські вишколи та збори.

Учасники українського підпілля - Ярослав Лотоцький, Євгенія Боровська, Ярослав Кривий, Павліна Ковальчук, Михайло Синишин, 1940-ві рр. Архів проєкту "Локальна історія"

"Село Прибин, то називали "бандерівська столиця". Там партизанів було повно і до всіх приходили", — пригадувала Євгенія. Зважаючи на високу концентрацію повстанских загонів навіть радянські спецслужби з острахом проводили обшуки чи облави, а вечорами, зі спогадів селян, старалися не залишатися в селі.

Родина Боровських підтримувала українське підпілля, а сама Євгенія допомагала повстанцям — доглядала поранених, виконувала доручення, надавала необхідну підтримку. "Партизанів було дуже багато там, так що ходилося допомагати їм. Потрібно було ранених перев'язувати. Там таке було село Мельна, коло Прибина, там були перестрілки. Привезли, багато поранених в них було. Ну де вони завезуть? До господарів не завезуть, а привезли до школи. Бо в Прибині школа то була хата така сільська. Там і перев'язки я робила".

Учителька в "бандерівській столиці"

Євгенія Боровська, 1950-ті рр. Архів проєкту "Локальна історія"

Євгенія Боровська, 1950-ті рр. Архів проєкту "Локальна історія"

16 травня 1950 року Євгенію Боровську заарештували співробітники Перемишлянського районного відділу МДБ за обвинуваченням у "недонесенні про відомих їй учасників ОУН і УПА". "Кагебисти приїхали, мене арештували, так що мене везли на фірі, а діти бігли за тим возом і кричали: “Віддайте нам нашу вчительку!”

Стаття 54 Кримінального кодексу УРСР була універсальним інструментом радянської репресивної політики. У випадку Євгенії покарання призначили не за безпосередню участь у підпіллі, а за "недонесення". У подібних справах доказова база часто формувалася формально або була сфабрикованою.

Спершу її утримували у внутрішній в’язниці в Перемишлянах, згодом — у Золочеві, а далі — у слідчому ізоляторі у Львові, відомому як "тюрма на Лонцького". Слідство супроводжувалося систематичним фізичним і психологічним насильством, зокрема застосуванням електричного струму.

У Перемишлянах копали, били і за коси тягнули. А у Львові то вже такі електропроцедури принимали.

Її свідчення зберегли пам’ять про тісні камери, де жінки лежали у два ряди, змушені повертатися одночасно; про слідчого на прізвище Лєбєдєв, якого боялися в’язні; про втрату свідомості й пам’яті після катувань. Ці пережиті випробування стали частиною її особистої історії та ширшої історії репресій проти українського підпілля.

У січні 1951 року вироком Львівського обласного суду молоду вчительку засудили до восьми років виправно-трудових таборів із подальшим трирічним обмеженням у правах.

Бараки і ліси

"Приїхали машини і нас вивезли. Далі погрузили в товарні вагони. Солома була настелена і на тій соломі нас везли… Коли привезли то солдати з собаками нас зустрічали. А ми хто як були, наприклад мене везли в мештах і багато таких було, що в мештах. Там дали диряві валянки і вели, сніги вище колін і навколо ці солдати з собаками. Завели нас в бараки, а в бараку були стіни, а даху не було, то ми ще дах робили".

Читайте також: "Голос однієї російської ув’язненої". Леся Українка як наставниця політичного активізму [5]

Покарання вона відбувала в Унженському виправно-трудовому таборі, одному з найбільших таборів в системі ГУЛАГу. Тут утримували кримінальних та політичних в’язнів, табори були інструментом примусової праці для промислового освоєння віддалених регіонів.

Як не виконали норми, то ми в бараки не йшли, а в карцері стояли

Каторжанка працювала на лісозаготівлях.

"Завели нас в такі ліси. Валили ми дерева вручну, пилами… І виносили ми з лісу на дорогу, на плечах носили. А якщо вже дуже грубі були, то ми такими дренами викачували на дорогу. Норму якось там рахували, не було норми, то заганяли нас в таку клітку, як половину нашої кімнати, цілу бригаду. В бригаді було 60 чоловік. Заганяли в клітку і ми стояли цілу ніч, мокро бо в снігах, а рано 6 година далі везли нас на роботу, пішком вели нас на роботу. Як не виконали норми, то ми в бараки не йшли, а в тім карцері стояли".

Євгенія вийшла на волю після смерті Сталіна, потрапила під амністію 14 квітня 1955 року. Після повернення в Україну змогла прописатися в Кривчицях поблизу Львова. Працювала санітаркою в лікарні, згодом здобула додаткову медичну освіту. Вона зберегла внутрішню гідність і пам’ять про пережите. У своїх спогадах зверталася до молодших поколінь:

"Я бажаю, щоб ви ніколи не забували хто ви є, хто ваші батьки, не забували української мови і що ви є українцями. Щоб цінували свою державу Україну, яка дісталася дуже тяжко нам".

—

Роксолана Попелюк, магістр історії, аспірантка Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича, дослідниця проєкту “Жива історія”; опубліковано у виданні "Локальна історія" [6]

Читайте також: