Капелан. Чудеса на війні

1.00

Нет

Отче Роман тільки-тільки приїхав до військової частини Національної гвардії України. Він буде молитися за наших солдат, він буде піднімати їх дух, він дасть можливість тим, хто забажає, помолитися. Причому, сьогодні саме в цій військовій частині він єдиний священник. Чи не обмежує це якось права тих, хто звик молитися інакше, або іншим богам?

Та й взагалі - навіщо військовим молитва? А ще – чи трапляються на війні якісь чудеса? Про це він згодився розповісти вашому кореспонденту.

На війні немає атеїстів, на війні немає конфесійних розбіжностей. На війні людина молиться і просить: «Боже, допоможи, щоб я залишився живий, щоб мої рідні і побратими повернулися додому і щоб був мир на Україні».

Це найголовніше, нас це об’єднує, бо дуже часто ми любимо вишукувати, що нас роз’єднує: мова, релігія, інші політичні вподобання або ще щось. А це такий час, коли відбувається війна, що багато речей нас можуть об’єднати. Наприклад, багато речей, які знаходяться тут, вони з різних місцевостей. Наприклад, ці ікони, вони зі Сполучених Штатів Америки.

Бачите, там внизу: «Фундатор Роман Левицький, Тремптон, З’єднані Стейт Америки». Це в них так – не Сполучені Штати, а З’єднані Штати Америки. Ось ця ікона і ця ікона. Ось цей молитовник – він з Києва.

Ось ангел, який охороняє нашу землю: «Повертайтесь живими». Тут ось є дитячі малюнки – з Києва, з Сумської області Лебединського району. І ще що я хочу сказати – бачите, є на українській мові, а тут – на російській написано: «Украина. Не дадим забрать».

Тут ми хочемо одного, ми хочемо миру, ми хочемо спокою, ми хочемо, щоб процвітала наша земля, щоб змінилося те зло, яке відбувається, стало добро. Якнайшвидше і якнайкраще щоб було це. Немає таких кардинальних відмінностей, як дехто там говорить, що нас щось роз’єднує і дуже це шукає. Нас багато об’єднує.

Нас об’єднує бажання миру, а ті конфесії, які мають можливості допомогти, стараються по своїх можливостях зробити все, шо тільки можна. Наприклад, протестанти, які знаходяться в місті Донецьку, а їх там дуже багато – є п’ятидесятники, є суботники, є баптисти – вони свою працю сконцентровують на допомозі тим своїм землякам, які там не мають, що їсти, або яких треба вивезти сюди, на мирну нашу землю, де можна буде їм краще прожити, аніж там під тими бомбами.

В Київському патріархаті сказали, що вони приїжджають допомагати разом з волонтерами військовим. Також стараються допомогти, як не можуть, більшості волонтерів.

Священники Московського патріархату в більшості своїй допомагають біженцям, які приїхали з Донецької-Луганської області.

Греко-католицька церква, в більшості своїй, старається допомагати військовим. До військових приїжджають військові капелани, оформлені в нашій єпархії, оформлені в нашій церкві, оформлені в штабі наших збройних сил, Що ми можемо робити – ми стараємось допомагати, чим тільки можемо. Переважно наші військові священники, наші капелани, приїжджають десь на місяць.

Я вчора приїхав в цю частину і через місяць повертаюся додому, на Івано-Франківщину, до своїх повсякденних парафіяльних справ. А там на місяць, що я буду тут, інший священник має заміняти треби, богослужіння, всі ті речі, які мають бути. Також залишається сім’я моя вдома – я одружений, маю дружину і двох діточок. І потім, через місяць, якщо Господь поможе, благословить, вже повернуся додому, і на це місце вже вишукують в нас іншого священника, хто має бажання, можливість приїхати сюди.

Раніше, з вересня місяця до початку січня я був на Луганщині у військовому шпиталі, Сватове. Там була праця з медиками, праця з пораненими. А тепер подзвонив, що маю можливість приїхати, мені сказали : «Слов’янськ». Треба – значить Слов’янськ.

Першого загиблого, якого привезли, як говорять, двохсотий, попросили відспівати, відправити паніхіду. Я тоді прийшов і на «Швидкій» волій, що поруч з ним сидить. Я кажу: «Слухайте, як зветься цей воїн, що загинув?» Вони тоді відкривають «Швидку» ззаду, взяли цей мішок чорний і пошукали військовий квиток, і там знайшли ім’я Андрій. З Львівської області. Якщо б я знав, може б, записав адрес, можливо би - відвідав. Львівщина недалеко біля Франківщини, поруч, сусідня область. І помолився, йому років тридцять, залишив... І оце залишилося в пам’яті. Це саме перше. І до цього часу я молюся за Андрія і за всіх, які загинули за Україну, яких я знаю. Цього Андрія - ніби перед очима стоїть обличчя.

Ще один такий випадок. Військовий говорить: «Батюшка, у меня всередине жжет. Я питаю – чому? Каже: «Я вбив». Він був десантник. І каже: «Я вбив». А я кажу: Не біло якогось насильства дуже жорстокого?» В значенні знущання, там, голову відрізати, руки. Каже – «Ні, або він мене, або я його.» Я кажу, треба тут залишити, виплакати, вимолити. А він говорить: «А хіба додому, в собі тримати?»

Я кажу – ні, як будеш в собі тримати, тоді дома на свою сім’ю вибухне, на твою дружину і на твоїх діточок, на твоїх знайомих буде вибух, якщо будеш в собі тримати. Він каже: «Так, в мене дома дружина за мене молиться, вона благословення взяла на строгий піст - тридцять днів хліб і воду пити.

Так що тепер, коли я йду на передову, я зовсім не боюсь.» Я думаю, можливо у нього є причина – алкоголь, чи наркотики, чи щось таке інше. Він каже – ні, я зовсім не п’ю. Каже, приходжу, сідаю біля окопу і слухаю, як снаряди летять. Дивлюся – цей мимо, цей мимо, а цей сюди. Якщо сюди, то я кричу: «Воздух!» – я ховаюся, ховаються поруч мої друзі. Так декілька разів залишилися ми живими.

Я не знаю, чи можна назвати чудом, коли я був у шпиталі, будо багато солдат, що знаходились в одній казармі. Один солдат говорив дуже голосно і дуже погані нецензурні слова. Якщо людина голосно говорить – на всіх переходить. І я думаю, що робити. Якщо сказати тобі нічого, нічого не поможе – я буду молитися.

Спитав, як його ім’я, і – буду за тебе завтра молитися весь час, поки я тут є. Дивлюся – а він вже перестав говорити, перестав кричати. Я подумав – для мене це чудо, а потім виявилося, що він пройшов перевірку у госпіталі, і в нього нирки, печінка досить схопили, і він вирішив пройти курс лікування. Курс лікування – не можна пити, а якщо він менше п’є, він менше кричить. Весь час, що я там був, згадував того солдата. На другий день, коли почав молитися – дивлюся, тихо. І для мене щось сталося – це якась така незрозуміла річ.

Один військовий капелан прийшов, і весь час поки він був, в тій частині різко зменшилася кількість ран. І за той місяць жодного вбитого не було з нашої сторони в тій військовій частині.

Духовна сила вона непомітна. Помітна – ми бачимо автомати там, танки чи ще якусь таку зброю. А духовне є всередині, духовне є в небі, і коли ми звертаємось по духовну допомогу, тоді відбувається чудо. Воно, можливо, не так помітно, але Боже провидіння, промисел Божий, він, як раз, проводить нас, що могли відбутися якісь події гірші, а вони якось проходять і минаються.

Я був у госпіталі, і вони старалися, щоб я не йшов на блок-пости, де ранених вивозили. Така була установка керівництва госпіталя, людина цивільна. Там працював водієм хлопець, у якого рідний брат священник. Цей священник каже: «Так, я даю тобі іконки і ти весь той бронежилет обклеїш посередині.

Бронетранспортер був старенький, але зсередини – як іконостас, як церква. Інші хлопці, яких привозив – змирилися. Все було нормально, гарно, але відбувалося таке, що коли його обстрілювали майже з 50 метрів і не могли попасти. Сепаратисти це чули, це неможливо, не можна було зрозуміти, чому так є. Так було, що він їхав, бо старенький, але рятував і жодного разу не могли його підбити. Поверху влучити можна було, але всередину жоден снаряд, жодна куля не прийшла.

Коли наші відступали, мусили його залишити, бо не можна було бронетранспортером їхати по цим полям, вони якось пішки виходили звідти, з майже оточення. І щоб не дістався сепаратистам, вирішили самі його розстріляти. І снаряд прошив броню з однієї сторони і вийшов з іншої, всередині не розірвавшись. Вони здвигнули плечима і пішли.

Це опіка. Нам здається, оті малюнки, які діти малюють, нам здається ікони, які має солдат, нам здається, що можливо ці вервички, які має багато хто з військових, вони звикли до того, що вони є, але вони мають велику допомогу , велику таку річ, яку словами можна і не передати.

А ще отче Роман розповідав, що він благословить і освятить тільки те, що захищає людину і, звісно, саму людину. Тобто бронетранспортер він окропить святою водою, бо ця машина захищає солдат, які їдуть всередині. Він також освятить самого солдата. Але він не буде благословляти зброю, яка призначена для того, щоб вбивати людей. Також цікаво було – чи може до каплиці зайти озброєна людина – отче Роман каже, що не буде заперечувати, бо трапляється так, що військовий не може покинути свою зброю, але має час і бажанні помолитися. То йому ніхто не перешкоджатиме. Так навіть на війні, у найскладніщих умовах солдат має можливість залишатися людиною і зберегти свою душу.

—

Сергій Єрмаков, «Харків кримінальний» [2], спеціально для видання «Аргумент» [3]

В тему: