Коротка історія української аристократії

1.00

Нет

Українські дворяни — звучить дещо незвично, правда? Але на те є декілька причин. Насправді ще тисячу років тому на наших землях з’явилися ті, кого ми можемо називати по-різному: лицарі, аристократи, пани, старшина. Ці династії переживали різні часи, але чимало з них до останнього намагалися зберігати та розвивати рідну культуру.

Видання Platfor.ma [2] розповідає історію української знаті — від початку до фактичної загибелі й, можливо, переродження.

«Аристократія — привілейований прошарок населення або правлячої верхівки. Зазвичай це спадкове шляхетство, вищий стан, привілейована соціальна група, верства або прошарок традиційного суспільства [3] з особливим статусом, котрий має виняткові права, переваги та можливості». Це визначення з головного джерела знань сучасної людини — Вікіпедії.

Часто аристократія асоціюється із Середніми віками в Європі, однак насправді подібні прошарки були й в інших краях світу. А у 1813 році третій президент США Томас Джефферсон в листі до другого президента Джона Адамса писав: «Я погоджуюсь з тобою, що серед людей існує природна аристократія. Основою її є чесноти та таланти… Існує також штучна аристократія, яка стала такою завдяки статкам та походженню, без чеснот чи талантів; лише за це вона належить до першого класу».

У нас до аристократів досі подекуди заведено ставитися як до тих, хто отримав свої привілеї несправедливо, хто пригноблював і знущався з «простих» людей. Але частково це лише спадок радянського відношення до цього стану. Адже саме члени та нащадки вищої верстви створювали на українських землях художні твори світового значення, відкривали освітні заклади й розвивали культуру. Звісно, це пов’язано із тим, що навіть талановитим простолюдинам було набагато складніше пробитися до успіху, хоча приклад Тараса Шевченка й доводить, що це не було неможливим. А ще саме аристократія очолила процес національного і державного відродження України в XIX—XX столітті.

Та звідки ж вона у нас взялася і які етапи проходила?

Русь

Головною ознакою появи української аристократії було її військове походження. Князівська дружина відігравала надзвичайно важливу роль, а будь-який конфлікт із нею міг закінчитися для правителя вкрай неприємно. Тож воїни постійно отримували різні матеріальні нагороди — від грошей до посад, що сприяли їхньому збагаченню.

Насправді деякі науковці навіть порівнюють [4] князівські дружини Русі з лицарськими орденами, тобто аристократією Західної Європи — тут і належність фактично до кадрового підрозділу, і своєрідний кодекс честі.

[1] Меч з одного з пліснеських курганів типу S (Каролінзький меч або меч вікінгів) кін. Х – пер. пол. ХІ ст. [2] Руський дружинник на вежi. Кiстяне ліве вічко скриньки ХІІ ст. з Плiснеська, Львівська область. Фото: Історико-культурний заповідник «Давній Пліснеськ»

[3] Похід Аскольда і Діра 860 р. на Константинополь [4] Персні-печатки урядників Русі поч. ХІV ст. [5] Бойова гиря, оздоблена тризубом перша пол. ХІІ ст. Фото: НАШ ГЕРБ, А. Гречило, Б. Завітій, 2018, Руські королівські, господарські та князівські печатки ХІІІ-ХVІ ст. Однороженко О., Радзивіллівський літопис

Ще одним древнім витоком нашої аристократії можна назвати земську верхівку, тобто людей, які управляли князівським двором, хазяйством та землею — дворецькі, єгері, конюші, спальники. На початку зайняти таку посаду міг фактично будь-хто, але згодом ці стародавні менеджери просто стали «прилаштовувати» на вигідні місця своїх дітей. Врешті вони сформували привілейовану спільноту, яка отримала назву боярства. Зараз ми передусім асоціюємо це слово з Московією, але лише тому, що там руську систему запозичили й зберегли на довгий час. Саме ж слово, ймовірно, пішло від булгар, у яких найвище військове звання називалося боїл або боляр.

Читайте також: Карпати та Закарпаття в історії України: нездоланна межа чи широка дорога? [5]

Галицько-Волинська держава

Під ударами татар центр Русі поступово змістився на захід. Там боярство розвивалося, міцнішало й доросло до нового прошарку найвпливовіших аристократів — панів. Тільки не тих панів, що мучать кріпаків у класичній українській літературі. Латинською цей титул перекладали як «baronus» чи «dominus». Згодом їх стали ще називати магнатами — великими й шанованими землевласниками.

Подекуди пани ставали настільки могутніми, що починали наставляти нащадків древніх князівських родів — або й керувати замість них. Так, у 1340-х роках фактичним правителем Королівства Русь був боярин Дмитро Дедько.

[1] печатка луцького воєводи Івана 1366 р. [2] печатка пана Івана Мстишинського 1366 р. [3] печатка пана Васька Кирдеєвича від 1366 р. [4] [5] Лицарський герб Івона Горайського, руського боярського роду з Червоної Русі (Галичини) XIV cт. Ілюстрація: Руські королівські, господарські та князівські печатки ХІІІ - ХVІ ст. О. Однороженко. Wapenboek Gelre, XIV ст.

Після занепаду українські королівської династії дочка останнього галицько-волинського князя одружилася з литовським князем з династії Гедиміновичів. Наші землі як спадок дружини залишились у складі литовської держави.

Як і українська аристократія.

Читайте також: Історія забутих шляхетських спільнот на Чернігівщині, які вели “Столітню війну” проти Москви [6]

Велике Князівство Литовське

І справи у цієї аристократії йшли непогано. «Старого не рушимо, нового не вводимо», — саме з таким принципом литовські князі прийшли правити Україною.

Місцева знать продовжувала займати важливі посади, а руська система управління, судочинство і привілеї православної церкви залишилися фактично незмінними. Якщо у Литві та Білорусі тамтешні князівства були скасовані, то в Україні лишилися незмінними.

Щобільше, мовою документів, законодавства та судів була руська, яку іноді називають староукраїнською або старобілоруською. Саме нею писали акти продажу, заповіти, дарчі та інші документи. Наступні два з половиною століття саме ця мова, а разом з нею і писемна культура були однією з основ цієї держави. І навіть сама її повна назва звучить як Велике князівство Литовське, Руське й Жемайтійське.

Основою української аристократії тих часів стали пару десятків княжих та магнатських родів — в основному нащадків Рюриковичів та Гедиміновичів. Серед них можна згадати, скажімо, Острозьких, Сангушків, Чорторийських, Вишневецьких, Заславських.

Печатки руських та литовських панів 1-ої третини ХV ст. Ілюстрації: Руські королівські, господарські та князівські печатки ХІІІ-ХVІ ст. Однороженко О.

Та у 1385 році литовський князь Ягайло та польська принцеса Ядвіга одружилися за умови, що чоловік прийме католицизм. Дві держави об’єдналися під назвою Річ Посполита, в яку й увійшла значна частина нинішніх українських земель.

Саме з цим періодом зазвичай пов’язують «шляхта». Вірогідно, цей термін походить від німецького Geschlecht — рід, покоління. Що ж, багатьом українським родам в цьому новому державному утворенні поколіннями було непереливки.

Читайте також: Чому історія це також зброя [7]

Річ Посполита

Унікальна риса цієї держави — один із найбільших у світі відсоток шляхти від всього населення — 8-9%, щось схоже спостерігалося лише в Іспанії. Втім, звісно, не всі вони були заможними та впливовими магнатами. Значна кількість аристократії Речі Посполитої була дрібною шляхтою, зокрема й українською. І якщо з літератури ми багато знаємо про гноблення селянства з боку панів, то насправді не надто комфортно себе почувала й українська знать — через тиск католицької еліти на православну.

З огляду на це частина української аристократії наверталася у католицизм. У 1447 році король Казимир IV Ягеллончик надав українській шляхті Віленський привілей, за яким її було зрівняно у правах із католицькою — щоправда, не можна було служити у війську та займати високі державні посади, що для тих часів було критично. Тож спольщення знаті продовжувалося — зокрема так ставалося з магнатами Вишневецькими чи Острозькими.

Але зрештою знайшовся й інший шлях — зокрема й завдяки одному з Вишневецьких.

[1] Іван Данилович, магнат, державний діяч Речі Посполитої [2] Герб Даниловичів — українського шляхетського роду, що походить від українського боярина Данила Задеревецького, котрий в 1371 році отримав грамоту на свої володіння.

[1] Герб Шалава або Салава — родовий герб польської та української шляхти, яким користувалася, зокрема, родина Самойловичів [2] Іван Самойлович, гетьман Війська Запорозького та його [3] особисті речі. Фото: Herby rycerstwa polskiego, 1584; Ілюстрована історія українського козацтва, 2004

Читайте також: Українська ідентичність. Травма і мрія про трансформацію [8]

Козацька держава

Певна частина дрібної православної шляхти все ж трималася православної віри. Польські монархи придумали для них особливий вид військової служби — реєстрове козацтво, яке, за планом, мало охороняти західні та південні кордони Речі Посполитої. Та королі не розрахували те, що шляхта, хай і дрібна, у поєднанні з козацьким рухом, перетвориться на настільки грізну силу, що в певний момент загрожуватиме самому існуванню польської держави.

Одним із важливих етапів розвитку козацтва вважається заснування Дмитром «Байдою» Вишневецьким замку на Малій Хортиці. Згодом Запорізька Січ перетворилася на унікальне утворення вільних воїнів, які змогли навіть вибороти собі державність. Саме дрібна шляхта на чолі з Богданом Хмельницьким стала провідною силою цієї боротьби. За найпопулярнішою версією, знаменитий гетьман походив зі шляхетного роду, який був позбавлений титулу.

Поява Січі призвела до появи нової української еліти — козацької старшини.

«Вона поповнювалася з кількох джерел. Головним було реєстрове козацтво, а в його складі були навіть нащадки ще боярських родів (Виговські, Нечаї, Бобирі, Бороздни). Під час бурхливих подій до козацтва приєднувалися й інші люди — як звичайні авантюристи, так і представники непривілейованих верств, наприклад, селяни. Чимало було й іноземців-найманців… лави козацького війська поповнювали балканці (греки (Капністи, Константиновичі, Драгоманови, Томари, Мазаракі, Афендики), серби (Божичі, Милорадовичі, Сербіни), волохи (румуни й молдовани — Апостоли, Антіох-Вербицькі, Танські), литовці та литвини (білоруси; Золоторенки, Шираї, Скаржинські), угорці (Карновичі, Малами, Ракочі)». — розповідав у інтерв’ю програмі «Історія з м’ясом» керівник сектору генеалогічних та геральдичних досліджень Інституту історії України, кандидат історичних наук Валерій Томазов.

Щобільше, якщо раніше українська верхівка ставала частиною польської, то тут відбувався зворотній процес. За словами Валерія Томазова, козацькою старшиною стала й частина польської шляхти, яка покозачилась і навернулась у православ’я. Найбільш відомою з таких сімей є Дуніни-Борковські, родичі яких у Польщі мали графський титул.

Знаменитим представником української гілки був Василь Дунін-Борковський, чернігівський полковник, генеральний обозний Війська Запорізького, один із найбагатших осіб Гетьманщини свого часу та соратник Івана Мазепи — за легендою, саме він купив гетьману прихильність козацтва перед виборами. Окрім стародавньої версії роздачі гречки Василь також був меценатом й жертвував величезні суми передусім на церкву. Та найцікавіше інше. Після смерті Василя Дунін-Борковського у 1702 році в Чернігові почалися загадкові зникнення людей. А серед народу пішли чутки, що потім нещасних знаходили — аже із висмоктаною кров’ю. І що нібито це справа рук та ікл покійного шляхтича. Тож, за переказами, для профілактики вже мертвому Дунін-Борковському встромили в груди осиновий кілок.

[1] Василь Дунін-Борковський кін. XVII—поч. XVIII ст. [2] Євангеліє, вкрите масивною суцільнометалевою оправою. На першій дошці овал-середник з карбованою композицією «Преображення». [3] На другій дошці композиція «Богоявлення». Над гербом літери «IDBPXG»: «Єржі Дунін-Борковський полковник Х Чернігівський». Під гербом – «1685» [4] Прапор Чернігівськьго полку, XVII ст. Фото: Чернігівський обласний художній музей; Чернігівський історичний музей;

[1] Кам'яниця полкової канцелярії в Чернігові [2] Особисті речі І. Мазепи [3] Фрагмент дверей будинку з гербом Мазепи, 1694 р. Фото: Ілюстрована історія українського козацтва, 2004

Загалом же із козацькою старшиною сталося приблизно те ж саме, що колись із найкращими воїнами князівської дружини. Спершу козацтво декларувало рівність, але надалі верхівку почали ще більше розділяти привілеї.

А після того, як на українські землі прийшов московський цар, козацька знать була або позбавлена привілеїв (так званий розбір шляхти [9]), або змушена фактично інкорпоруватися до російського дворянства. Дехто із них успішно це зробив і переїхав у Москву чи Петербург, щоб служити імперії (до речі, навіть саму ідеологію Російської імперії розробив саме українець Феофан Прокопович). Серед таких найуспішнішими, ймовірно, можна назвати династію Розумовських. Але були й ті, хто пишався козацьким чи навіть давнішим корінням — і зберігав пам’ять про нього.

Тож…

Читайте також: Історія слова і назви «Україна»: від Київського літопису до Богдана Хмельницького [10]

Якими були аристократи України?

Найпростіша й найправдивіша відповідь — різними.

Звісно, значна частина знаті не відчувала особливого пієтету до простолюдинів і пригноблювала їх так само як робили, скажімо, польські пани. Та були й інші.

Так, скажімо, у другій половині 18 століття один із представників знаменитого роду Потоцьких, які зіграли надважливу роль в історії Польщі, України й Австрії, канівський староста, полюбляв посидіти із селянами, і начебто навіть із чумаками по сіль ходив, — згадував [11] у інтерв’ю газеті «День» історик Євген Чернецький.

Крім того, важливий фактор — те, як швидко подекуди прості козаки отримували владу та землі й перетворювалися на аристократів. Якщо Мазепа чи Пилип Орлик були спадковою знаттю, знали по кілька мов й виступали абсолютно на рівні з найвишуканішими західноєвропейськими дворянами, то бували й інші випадки, коли про освіченість чи манери в перших поколіннях не йшлося.

«Свого часу “Киевская старина” опублікувала дуже цікаві документи: зведення правил на тему “Чого не можна робити на шляхетному зібранні”, яке склали на Лівобережжі. Там такий перелік, що навіть незручно це все озвучувати. Цей документ є свідченням рівня особистої культури того часу. Хоча йшлося не про будь-кого, а про місцеву повітову еліту — і сотників, і полковників. Україна — це прикордоння, тут життя завжди було жорстким, а тому — значно менше куртуазності та політесу. Лише в останню чверть 18-19 століть старшина починає давати масовий тип справді українського аристократа, з доброю освітою та манерами», — констатував Євген Чернецький.

Та все ж саме вихідці з козацької аристократії залишалися носіями ідеї української культури та державності.

Імена

Петро Гулак-Артемовський, батько — священник дворянського роду. Іван Котляревський — згідно з формуляром 1806 року, «з дворян губернського міста Полтави». Григорій Квітка-Основ’яненко — зі старовинного козацького роду Квіток. Євген Гребінка — дворянин. Пантелеймон Куліш мав батька із давнього козацько-старшинського роду. Батько Марко Вовчок (справжнє ім’я Марія Вілинська) — майор гренадерського полку, дворянин; мати — з дворянського роду Данилових.

Михайло Старицький — зі шляхетного роду. Михайло Коцюбинський писав: «Рід мій ведеться од давніх українських бояр». Марк Кропивницький — зі шляхетного роду герба Сас. Іван Карпенко-Карий — народився у сім’ї дрібного шляхтича герба Тривдар. Леся Українка — і мати, і батько дворянського походження. Дід Михайла Грушевського отримав дворянський титул. Максим Рильський був сином багатого польського поміщика та князівни.

Це далеко не повний список людей дворянського походження, що зберігали й творили українську культуру. Тут знову варто зауважити, що зазвичай саме представники вищих верств мали шанс на добру освіту та подальші успіхи в будь-яких сферах. Та все ж, як констатував знаменитий історик Омелян Пріцак:

Наше відродження у XIX ст. було б неможливе, якщо б наші вищі верстви, старі і нові, були в дійсності цілковито денаціоналізованими “відродками”.

Чимала кількість українського дворянства змогла зберегти своє коріння й зробити внесок у відродження України — попри всі випробування століттями від навали Орди та утисків Речі Посполитої до гноблення та зросійщення епохи царизму. У 1908-14 роках навіть вийшов чотиритомовий «Родослівник» Вадима Модзалевського, що розповідав історії кількох сотень знатних козацьких родів. Мав бути й п’ятий том, але почалася Перша світова війна. А згодом — і дещо для української еліти набагато страшніше.

Предствавники козацько-старшинського роду Кулябок XVII—XVIII ст. Сильвестр Кулябка, український богослов. Ректор Києво-Могилянської академії (1740-1745 рр.). Єпископ Костромський і Галицький; архієпископ Петербурзький

[1] Констянтин Тедорович Кулябка (1837-1908) [2] Герб Кулябок, Кулябок-Корецьких, 1774 р. Фото: «Родослівник», «Малоросійський гербовник» В. Модзалевський.

Віктор Кулябко-Корецький, заступник міністра МВС в уряді Ф. Лизогуба, керівник департаменту пошт і телеграфу Української Держави Гетьмана Скоропадського 1918 р.

Нищівного удару нашій верхівці завдали більшовики. Будь-яка належність до аристократії чи навіть просто до заможного селянства десятиліттями жорстоко каралася. Скажімо, Максим Рильський у 1915-му офіційно подавав документи й був визнаний дворянином. Але вже за кілька років це стало для нього фактором ризику.

Попри все це цілі гнізда поселень нащадків дрібної української шляхти в Україні збереглися й до сьогодні, стверджує кандидат історичних наук Василь Балушок: «Частина з них є дуже давніми, а нащадки шляхти у них живуть цілими околицями — кущами сіл і містечок. Її нащадки є на Волині, на Поділлі, Київщині та Житомирщині. Багато їх у Галичині, зокрема в районах міст Самбір, Дрогобич, Стрий, Жидачів, Калуш, Коломия, Турка та ін. Заушшя біля Коростеня на Житомирщині — одна з найбільших шляхетських околиць в Україні. Тут розташовано понад 40 сіл, заселених нащадками дрібної шляхти: Вигів, Недашки, Скурати, Мелені, Бехи, Каленське, Білошиця, Чоповичі, Васьковичі, Ходаки, Дідковичі тощо».

За словами науковця, нащадки шляхти Заушшя й у часи незалежності вирізняють себе з-поміж довколишніх «мужиків». Скажімо, коли складають будь-які списки мешканців, то спочатку пишуть усіх «шляхтичів», а тоді вже всіх інших в алфавітному порядку. Таке ж укладання громадських списків побутує й у селі Витвиця Долинського району на Івано-Франківщині. «До Другої світової війни місцева шляхта не одружувалася з “хлопами”, і навіть зараз це трохи є, — розповідав у 2010-му тоді 73-річний Михайло Витвицький. — Батьки не дозволяли. Була різниця в одязі шляхти та “хлопів”. Наприклад, у 1950-х “хлопка” посміла запнутися як шляхтянка і прийшла до церкви, то жінки-шляхтянки зірвали з неї хустку й подерли на шматки». У Витвиці й сьогодні в церкві шляхта та «хлопи» стоять по різні боки.

Про таких збіднілих колишніх дворян, стан яких утворився в основному після розподілу Речі Посполитої, видатний український історик Володимир Антонович писав: «Були цілі села, де сиділи вільні селяни, що вважали себе шляхтою, хоч і не користувалися жодними шляхетськими правами. Це так звана околична шляхта».

А те, як сильно вдарив СРСР по ролі вихідців із заможного та впливового дворянства в житті України, видно з простого зіставлення.

Лише через чотири роки після набуття незалежності, у 1995-му, вийшло друге видання довідника «Хто є хто в українській політиці». Зі згаданих там 1300 осіб дворянські прізвища мали [12] лише 32. В останньому найповнішому довіднику пореволюційних письменників знаходиться 1743 статті. Носіїв дворянських прізвищ серед них — 40.

Це стало ще одним елементом зросійщення України та спроб довести, що українське — це нібито виключно селянське, що нібито наша держава ніколи не мала власної еліти.

Та насправді вже тисячу років на цих землях жили освічені й культурні люди, яких цілком можна порівняти з елегантною європейською аристократією із кіно та романів. І хай у 20 столітті ця тяглість була перервана, в України є шанс створити не нових дворян, але нову еліту.

Пам’ятаєте лист Томаса Джефферсону до Джона Адамса? «Серед людей існує природна аристократія. Основою її є чесноти та таланти… » Саме зараз в Україні є шанс створити таку природну еліту — вже не на основі спадковості, а ґрунтуючись на користі для суспільства, розумі й доброчесності.

Ілюстрація обкладинки: Ждаха Амвросій, Державна наукова архітектурно-будівельна бібліотека імені В.Г. Заболотного.

—

Юрій Марченко [13], опубліковано у виданні Platfor.ma [2]

Читайте також: