Олександр Розенфельд, відомий економіст та ректор Міжнародного Соломонового унівеситету — про українську національну державну ідею, пріоритети розвитку країни, незатребуваність професіоналів та складові відставання України від цивілізованих країн.

«Ми поволі відстаємо від розвинутого світу. Бо стоїмо на місці, а люди рухаються вперед. У той же час українська економіка має всі ознаки економіки великої держави. У світі шість-­сім країн можуть самі виробляти літаки й ракетоносії, 20 — автомобілі й паро­плави. Але ми не є великою державою і не можемо нею бути — з огляду на наш демогра­фічний потенціал та геополітичну ситуацію. Зберегти це можна лише в інтеграції з кимось.

Нам треба змінювати всю економіку, щоб вона стала частиною чогось. Це ­колосальна робота, не на один рік.

(Необхідно — «Аргумент») ...прописати траєкторію руху до мети. Тоді ми знатимемо, що кожен елемент нашої політики, який лягає на цю траєкторію — корисний, який не лягає — шкідливий. Це колосальна робота, якої ніхто не виконує. Якщо в нас різко міняється точка прицілу, то змінюється й траєкторія руху до неї. І це проблема.

Треба визначити довгострокові перспективи, розуміти, що нам буде треба за 30 років — й від того відштовхуватися. Це у нас також не розуміють.

...В уряді нема економістів. Без сумніву, геолог­-геофізик Микола Азаров, інженер­-металург Сергій Тігіпко та ­гірничий інженер Андрій Клюєв — люди грамотні, багато в житті бачили. Але є одна річ, якої вони можуть не усвідомлювати. Економіка базується на врахуванні поведінкових реакцій населення. Тут не спрацьовує стандартна інженерна логіка, коли їй довіряють управляти економікою. Управляти нею з огляду на здоровий глузд неможливо, він тут не діє. Інженерне мислення: ми маємо цвях, малюємо на стіні хрестик, забиваємо цвях, вішаємо картину. Усе логічно. Але в економіці цвях має свою думку. Тому: як би вони по цих цвяхах не колотили — відхилення будуть. Якщо не враховують очікуваних відхилень, вони приречені від самого початку.

Нинішній прем\’єр­-міністр виступає із кам\’яним виразом обличчя й говорить, що треба зупинити спекулянтів, усі мають працювати на заводах, платити гроші в пенсійний фонд. Ніби правильні речі каже. Але люди думають: у нас є ще заводи? А, ви хочете, щоб сотня людей володіли всіма підприємствами, 15 мільйонів працювали на них, а п\’ять мільйонів прикормлених псів наглядали за цими працівниками? Нічого у вас не вийде — ми ­підемо в тіньову економіку. Оцих реакцій народу влада не розуміє й не хоче розуміти, хоча й знає про їх існування.

Сьогоднішня економічна наука має враховувати й раціональні, й ірраціональні мотиви поведінки людини. Наші не вміють враховувати навіть раціональних.

Сучасна економіка виділяє п\’ять ­джерел ірраціональних реакцій: довіра, справедливість, зловживання, життєві історії, грошові ілюзії. Індекс довіри має колосальне значення. ­Позаторік на руках у людей були 50 мільярдів доларів, а зараз — 70. Що таке ­відсутність довіри? Це 20 мільярдів, які не прокрутилися в нашій економіці. У цей час ­влада мріє отримати 10 мільярдів ­траншу від Міжнародного валютного фонду. ­Хлопці, в нас дома 70 мільярдів. Ви в нас попросіть по­-людськи, ведіть себе по­-людськи — і гроші підуть в економіку без траншу МВФ.

Справедливість — не менш важлива. Коли в шахтарському селищі гірникам не платять зарплати, а директор їздить на Lexus — усе. Як після цього закликати людей затягнути паски, бо — криза?

...Тіньова економіка — це самозайнятість населення. Люди не просять ні в кого їсти, що вже добре. Десь 1996 року українці масово зрозуміли: якщо самі собі не допоможемо, то довго не протягнемо. З\’явилися бізнесмени, заповнилися базари. Не держава тоді врятувала людей від голодної смерті, а тіньова економіка. Якщо лікар отримує 1000 гривень, то чому він із голоду не помер? А чому в школах не попадала стеля? Врятували гроші, які пройшли повз бюджет.

Найголовніше — із тіньовою економікою не треба боротися силовими методами. Це не має сенсу, бо це — боротьба із власним ­населенням. Економіку треба поступово детінізувати, виділивши речі, які заборонені законодавством. Ну, хочуть люди принести лікарю 100 доларів. Так зробіть платні консультації в професорів, і ми не будемо давати районним лікарям. Уведіть конкуренцію.

Ні, — каже нам влада, — ми краще зробимо ще один контролюючий бюрократичний орган до сотні вже існуючих, і він із чимось там боротиметься. Це все від того, що ми живемо в сучасному світі, а кадри у владі — старі. Радянські люди, які думають: що більше контролерів, то краще. Надзвичайно дорогий уряд, величезний державний сектор, який є джерелом корупції й дуже хабароємкий. Ми дійшли до парадоксів навіть у хабарництві.

Є у нас хвора ідея — відповідати за все має держава. Але не всі реформи вона повинна й може проводити. Для прикладу візьмемо назву одного з наших міністерств — регіонального розвитку, будівництва та ЖКГ. Але ж це лебідь, рак та щука. Регіональний розвиток — функція держави, будівництво — приватного капіталу, а житлово­-комунальне господарство — місцевої влади. Ми ж усім цим намагаємось управляти із Києва. Роль держави одна — створити умови, за яких щось буде вигідно, а інше — ні.

Мотором виходу із будь­-якої кризи можуть стати потреби. Що змусить українців працювати більше й ефективніше? Житло. У нас багато молодих людей без житла і дуже маленькі обсяги його будівництва. Ось тут прихований резерв підйому України. Він відсутній у США та Європі. Нам треба почати зводити дешеве ­житло за спеціальними програмами, але не безкоштовне.

Цікавий досвід повоєнної Німеч­чини й економічної політики канцлера Людвіґа Ергарда. 1947­-го країна була в руїнах. Жити — ніде, працювати — ніде, грошей — нема. Ми зараз у кращій ситуації. За 11 наступних років німці побудували 240 мільйонів квадратних метрів житла й розселили всіх людей. Вони отримали маленькі квартирки, це стимулювало до купівлі всього ­іншого в неї. Тобто — розкрутило економіку.

Це може стати базою нашої антикризової політики, потужним двигуном. Серед паралельних методів — стимулювання само­зайнятості населення, імпортозаміщення, підтримка рівня споживання. Набір рецептів тут невеликий.

Нам потрібна вільніша й ліберальніша держава. Найбільша небезпека за кризи — перейти на ручне управління. ­Економіка має свої стабілізатори. Вони як маятник. ­Держава повинна тільки стежити, щоб маятник не злетів з осі. Наша ж зараз виконує не так регулювальну функцію, як фіскальну«.

Опубліковано в журналі «Країна» [2]