Павло Сєверинець — одна з найбільш знакових постатей білоруського національно-демократичного руху, письменник та засновник «Білоруської християнської демократії».

Після років, проведених у застінках режиму Лукашенка, його шлях до свободи виявився не менш драматичним за саме ув'язнення: фактична депортація з мішком на голові та раптова поява на українському кордоні. В ексклюзивному інтерв’ю Павло розповідає про пережите, аналізує стан глибокої депресії, у якій опинилося білоруське суспільство, та оцінює шанси на демократичний розворот своєї країни в умовах тотального російського впливу.

Павло Сєверинець

— Вітаю, Павле. Згадайте, будь ласка, ваш перший день в ув'язненні та останній. Якими були ваші думки в ті моменти?

— Доброго дня. Мій перший день у в’язниці — 7 червня 2020 року. Тоді я наївно сподівався, що затримання не триватиме довго, максимум кілька місяців. Весь цей час я багато молився Богові. Останній же день настав лише 12 грудня 2025 року. До останньої миті я навіть не здогадувався, що мене везуть саме в Україну. Дорога тривала цілий день. І лише коли з моєї голови нарешті зняли мішок, я побачив перед собою табличку «Нова Ярилівка».

— Як ви оцінюєте поточну політичну ситуацію в Білорусі? Якими бачите можливі сценарії розвитку подій у найближчі роки, особливо в умовах регіональної нестабільності?

— Сьогодні Білорусь — це класична авторитарна диктатура у стані глибокої стагнації. Ми бачимо безперервні репресії, економічний глухий кут і тотальну суспільну депресію. Лукашенкові вдається підтримувати ілюзію добробуту лише завдяки дешевим російським енергоносіям, проте про жоден розвиток мови не йде. Усю політику в країні визначає одноосібно диктатор та його вузьке оточення.

Крихкість цього режиму зумовлена двома факторами: критичною залежністю від Росії та концентрацією всієї влади в руках однієї літньої людини з радянським менталітетом. Якщо він захворіє або помре — зміни можуть відбутися миттєво, проте через втручання Москви вони можуть бути абсолютно непередбачуваними. Для України ж зараз життєво важливо підтримувати білоруський демократичний рух, адже ми є природними союзниками Києва у протистоянні російській експансії.

— Чи плануєте ви продовжувати активну політичну діяльність в опозиції? Якщо так, то які пріоритети бачите для себе найближчим часом?

— Я щойно вийшов на волю, мене фактично виштовхали за кордон без жодних документів. Тому моє першочергове завдання — стати на ноги тут, у Литві, та допомогти облаштуватися родині, яка виїхала слідом за мною. Щодо подальшої діяльності, то наразі бачу її передусім у творчій площині, адже я насамперед письменник. Політична активність в еміграції є надзвичайно важкою і часто малоефективною.

— На вашу думку, які саме чинники могли б реально сприяти зміні влади в Білорусі та як це вплинуло б на відносини з сусідніми державами?

— Трансформація керівництва Білорусі можлива лише внаслідок серйозних зовнішніх шоків або через фізичний стан самого Лукашенка. Переконаний, що для України вільна, демократична Білорусь, виведена з-під російського контролю, була б найкращим геополітичним сценарієм.

— Розкажіть, будь ласка, про сучасні тенденції всередині білоруської опозиції.

— Білоруська опозиція зараз змушена перебувати переважно в еміграції. Основним політичним центром залишається офіс Світлани Тихановської, яка, отримавши мандат довіри на виборах 2020 року, була змушена залишити країну. Її найпомітнішим опонентом виступає Зянон Позняк, лідер колишнього Білоруського народного фронту.

Серед лідерів, які досі залишаються за ґратами, варто виділити Миколу Статкевича — найбільш непохитного супротивника Лукашенка. Також вагомою політичною силою стають «калиновці», які здобули бойовий досвід, воюючи за Україну. Звільнення частини політв’язнів та нові хвилі еміграції дають певний імпульс для оновлення руху, проте результати цього процесу ми побачимо, ймовірно, лише ближче до середини року.

— Як ви вважаєте, які виклики стоять перед опозиційними силами сьогодні? Чи є перспективи для їхньої реальної консолідації в майбутньому?

— Втома, розчарування та складні умови життя в еміграції об'єктивно підточують сили опозиції. Проте мовчазний протест усередині самої Білорусі, зовнішня політична динаміка та вихід на волю політв’язнів дають надію та підживлюють рух. Питання єдності та координації всіх течій сьогодні — це питання виживання всього демократичного фронту Білорусі. Головним об’єднавчим фактором для нас залишається безумовна і всебічна підтримка України.

— Дякую вам за розмову!

— На все добре!

—

Валентин Деменко для «Аргумент» [2]

Читайте також:

• Розпад імперії чи чергова імітація: що чекає на Росію та чому «ліберальний десант» у Європі викликає сумніви [3]
• «Те, що росіяни коять в Україні, вони відпрацювали в Чечні». Майрбек Тарамов про анатомію російського терору [4]
• «Новгород має бути вільним»: інтерв’ю з очільником руху за незалежність Великого Новгорода від Московії [5]
• Голоси Кавказу: ногайці прагнуть незалежності, а черкеси відновлюють історичну правду [6]
• «Якщо полонений не може сказати двох слів білоруською — ставте до стінки, це москаль». Інтерв'ю з членом НВР «Вільна Білорусь»  [7]
• «Офіс Тихановської причетний до поразки»: екс-політв’язень Дмитро Козлов — про жахи «лукашизму» та кризу опозиції [8]
• Торгівля людьми в обмін на калій: Чи справді Лукашенко готовий до діалогу із Заходом? [9]