Покоління Олега Ольжича на тлі доби: «Зрослась небезпека з відважним життям»

1.00

Нет

Фото: Покоління Олега Ольжича на тлі доби

8 липня в напоєному літнім дощем Києві відбувся захід, присвячений 116-й річниці від дня народження Олега Ольжича. Людини, дух якої потужніший за лещата імперій, що затискали Україну в період лихоліть ХХ століття.

Псевдо Олега Кандиби поєднує в собі спогадування минувшини могутньої Русі, візію української перемоги, досягнутої в боротьбі зі споконвічними ворогами, і, з другого боку, немов материнську ніжність.

Доба і чин: між двома світовими війнами

Олег Ольжич – постать всеукраїнського масштабу. Його родинне походження поєднало різні терени України: батько – поет Олександр Олесь – уродженець Слобожанщини, його дитячі і юнацькі роки пов’язані з декількома населеними пунктами цього терену. Родовід матері – Віри Свадковської – єднає з Волинню та Поліссям. А самого Олега Ольжича протягом його короткого 36-річного життя доля заводила в Житомир, Київ, Пущу-Водицю, Ужгород, Хуст, Львів і Верхня Яблунька, а ще – Берлін, Горні Черношіце й Подєбради в Чехословаччині, Сполучені Штати Америки, Краків, Варшаву і зрештою нацистський концтабір.

Читайте також: Олег Штуль. Забутий провідник мельниківської ОУН [2]

Світогляд Кандиби безсумнівно формувався під патріотичними, проукраїнськими поглядами його родини, що посилювалося низкою буремних подій в Україні. І хоча у старші роки між батьком і сином виникали суперечності, вони стосувалися не мети, а засобів її досягнення. Тандем Олександра й Олега Кандиб можна поставити в один ряд з Іваном і Юрієм Липами, Андрієм і Степаном Бандерами. Хоча бували в українській історії і протилежні випадки, коли в батька з твердими проукраїнськими поглядами нащадки пішли служити більшовикам, як-то Михайло Коцюбинський і його діти Юрій, Оксана, Ірина та Роман, котрі активно співпрацювали з більшовиками.

Олег Кандиба з мамою Вірою Свадковською. Фото Фундації імені Олега Ольжича.

Народився Олег Кандиба 1907 року, коли починав набирати обертів український рух: уже декілька років найактивніша верства українського суспільства обговорювала працю Миколи Міхновського «Самостійна Україна», на землях Наддніпрянської України активно відкривалися «Просвіти», а московські шовіністи руками чорносотенців придушували все українське.

Коли Олегові було сім, почалася «війна, щоб завершити всі війни», як сприймали її сучасники. Своє десятиліття Олег Кандиба відзначив у час Української революції: час рішучих чинів Миколи Міхновського, виражених створенням Військового клубу імені гетьмана Павла Полуботка, і боязких дій представників Української Центральної Ради, втілених у цитаті Володимира Винниченка: «Не “своєї армії” нам, соціал-демократам і всім щирим демократам, треба, а знищення всяких армій».

Тріумфи й поразки, напевно, спонукали юного Олега задумуватися над їхніми причинами. У свідомій українській родині перебіг революції не міг оминути домашнього обговорення з висловленням позитивних чи негативних оцінок. Динамічність подій разом з еміграцією батька за кордон примушували Олега швидше дорослішати.

Те, що доводилося пережити, мешкаючи під Києвом у Пущі-Водиці в цей час, описано в одному з листів до батька: «Прошу тебе: не присилай на Пущо-Водицьку школу книжок. Тут нема ні одної людини, котра б щиро до нас відносилася, всі тут старались вирвать у нас останній шмат хліба, і твій подарунок буде неумісний. Але це не головне. Тепер у нас не школа, а крамничка, у котрій продають дрібні товари, як-то приціпи і таке інше. Учні не хочуть працювати, учителі робить з них людей. Агонія».

Читайте також: Повстанський Дюрер, або іміджмейкер УПА: про незламного борця за Україну Ніла Хасевича [3]

Олег Кандиба у віці 14 років. Фото Фундації імені Олега Ольжича

Ідея державного самоздійснення

Таких, як Олег Кандиба, виросло ціле покоління. Того-таки 1907 року – 30 червня – народився Роман Шухевич, 1 січня 1909 року – Степан Бандера, 8 липня 1906 року – Олена Теліга. Це когорта рішучих ідеалістів, вихованих на подвигах і помилках попереднього покоління.

Не встигнувши взяти участь в Українській революції, вони болісно сприймали бездіяльність. Колишній вояк армії УНР, а згодом музикознавець Павло Маценко згадує у спогадах, як юний Ольжич приходив із приятелем до нього й казав: «Пане отамане… Ми вже не можемо бути неактивними, нам соромно сидіти й спокійно дивитись, як вороги знущаються над ім’ям України, як мордують наш народ. Ми хочемо так запротестувати, щоб чув весь світ!.. Дайте нам пару бомб!»

Читайте також: Розсекречені архіви: Олег Кандиба (Ольжич) – один із лідерів Проводу українських націоналістів, якого мріяли вбити чекісти [4]

Вони знали, що боротьба не завершена, тож гартувались і готувались до нової битви. Є спогади про парамілітарні вишколи молоді на околицях Праги, які Ольжич організовував разом із генерал-хорунжим Армії УНР Всеволодом Петрівим. Вони знали, що потрібні тут і тепер, адже «державу не твориться в будучині, державу будується нині». Вони прагнули творити, а не просто квилити над поразкою, бо «нащо слова, ми діло несемо» (О. Ольжич), «не треба слів, хай буде тільки діло» (О. Теліга).

Група інтернованих вояків УНР у таборі Каліш, 1921 рік. Фото Архіву ОУН УІС-Лондон

Це покоління чудово усвідомлювало, у які часи вони живуть. Наприкінці 1921 року розстрілом похідної Волинської групи під Базаром припиняються спроби регулярної армії УНР повернути контроль над Україною. Старша генерація переїжджає за кордон і одразу починає активну роботу.

Доба революції, яка давала шанс волі, обернулася катастрофою втрати державності. Українці стали єдиною великою нацією в Європі, що залишилася без найменшого клаптика своєї землі. Головною причиною поразки визвольних змагань стала неготовність більшості еліт до втілення проекту самостійної України, потребу в якій навіть після проголошення IV універсалу не до кінця усвідомлювали. Голови української інтелігенції на той час були затуманені модними ідеями соціалізму. Ті, хто розумів доконечну потребу державної самостійності, були меншістю.

Читайте також: Українське військо: секрет регенерації [5]

Євген Коновалець із прибічниками не згодні були йти за модою, вони хотіли втілювати ті ідеї, які будуть вічними завжди, – будувати вільну Україну. Як пізніше писав Юрій Липа у праці «Призначення України»: «Нерозумно було б шукати української ідеї серед ідей, що йдуть за чужою модою з Заходу». Саме ця меншість стала прикладом для покоління Олега Ольжича.

Тому коли Євген Коновалець 3 лютого 1929 року заснував Організацію українських націоналістів, – 22-річний Олег долучився до її діяльності. На противагу «духу руїни» постала ідея організованої діяльної праці з розбудови самостійної держави. «У нас цього духу руїни можна було усунути лише моральною силою, солідарною, моральною поставою громадянства взагалі, а провідних, відповідальних за долю українського народу одиниць зокрема», – розмірковує Ольжич.

Міцне коріння традиції

Більшовицькому прагненню перманентної революції, цілковитого руйнування суспільних засад українські митці та інтелектуали різних мистецьких напрямів – і київські неокласики, і поети празької школи – протиставили ідею тяглості культури, держави й нації в різних формах. Михайло Грушевський як історик обґрунтував історичну спадковість України від Русі, ба навіть погодив герб УНР – Володимировий тризуб, засвідчивши тяглість традиції, однак політично, світоглядно соціалісти до цього не прийшли.

Протягом ХІХ століття українські діячі цілком поринули в козакофільство народницької редакції, з негацією ролі еліти в державотворчому процесі. Олег Ольжич скрушно пише про цей час у програмній статті «Українська історична свідомість»: «Романтикою здавались нащадкам огненні глаголи Шевченка (…) Очі сірої доби осліпли на яскраві барви минувшини, уші не чули близьких перунів за тісним обрієм сучасності. Шелестіння паперу “просвіщенної доби” хотіло інтерпретувати миролюбній людності великої мертвої провінції духовну напругу історичної істоти України… Затрата серед керівної верхівки України почуття безоглядності власних ідеалів і постулатів та їх вищого посвячення чи не найтяжче налягла на Україну в XVIII–XIX ст.».

Євген Маланюк нарікає, що далі козацького шлика українська художня думка досі не заглядала. І от у колі «празької школи» з’являються поети, що пишуть сучасні модерні вірші, в яких оживає середньовічний дискурс і стає своїм, питомим. У збірках Оксани Лятуринської «Гусла» і «Княжа емаль» втілений у слово ритуал і звичай. Не погоджуючись зі спробою росіян привласнити руську назву, мову та історію, Олекса Стефанович у поезії «Бі ко поятим глас витязя» апробує ідею, що старослов’янська може читатися в українській, а не в російській фонетиці. Юрій Клен пише вірш-самоозначення «Ми», в якому постулює уявлення про геополітичне значення України на межі між європейською і східною цивілізаціями:

На гострій грані двох світів
Ми непорушно муром стали,
Щоб чорний вихор вас не змів
Голодним клекотом металу.

В запеклім герці двох стихій
Ми завжди жертвами лягали,
Коли неситий буревій
Зі сходу дув в нестямі шалу.

Щоб геній раси спорудив
Вам храми з бронзи і кришталу,
Нас затопляв страшний приплив
І смерч монгольської навали.

Щоб ви цвіли в красі стрункій, –
Ударивши у наші груди,
Відлине в степ нераз прибій
Шаленства, розпачу і бруду.

Як зауважив Володимир Моренець, «у цій органічній причетності до сивої давнини можна знайти пояснення, чому ще такі пекучі події визвольних змагань не стали для Дарагана та інших провідним мотивом творчості: вони мали свою більшу, значимішу історію, свій імпліцитний хронотоп, в обширі якої остання війна – лише черговий епізод, яким ця історія аж ніяк не завершується».

Перша шпальта газети «Сурма» – органу Української військової організації, 1929 рік.

Ольжич пише про «ланцюг поколінь», що сягає безодні віків. Іще один «пражанин» Леонід Мосендз ставить в один ряд битву на Калці, поразку під Берестечком, знищення Батурина і розстріл під Базаром:

Нащадки воїв княжих,
нащадки степових ізгоїв
минають прудкою ходою
минулого віхи хиткі.

Сонце знамення кажеть,
вітер проти героїв,
пророцтв кривавих луною
за ними шумлять віки.

За ними – князівські змови,
за ними – погрози Калки,
з гребель берестецьких стогін,
пожеж батуринських згар.

Див захлинувся зовом,
від крику зайшлися галки,
Обида, раба тривоги,
чатує вже на Базар.

Активне звертання до руського коду в художній думці 1920–1930-х пояснюють проживанням поразки, співмірної за відчуттями з Батиєвою навалою чи погромом Києва 1169 року від рук Андрєя Боголюбського. Адже за половцями, печенігами та монголами виразно проступає російсько-радянська орда. Однак важить і те, що боротьба триває, і поразка в битві не виключає перемоги у війні. Тож Русь у «пражан» – із Перуном і Сварогом, з експансією та величчю, хоробрістю та аристократичністю князів-воїнів, – була способом творенням за допомогою слова тієї держави, якої не втримали політично.

Ольжич сягнув іще далі: йому належить першість у привнесенні праісторичної тематики в українську літературу – як ще одна форма утвердження тяглості традиції осілого життя на наших теренах. Митець виношував думку написати археологічний роман, «а джерелом до того будуть викопалини, декілька чудових і цінних черепочків… Вони так докладно розповідають про нашу культуру ще далеко до Христа! І то зовсім певно, що про нашу і на наших історичних землях!»

Обкладинка другої поетичної збірки Олега Ольжича, 1940 рік.

Особистість Олега Ольжича можна розглядати із трьох іпостасей: націоналіста, поета і археолога-науковця. Перші дві доволі логічно переплітаються, оскільки у віршах Ольжича видно чітку ідеологічну лінію, а в націоналістичному русі немалу роботу Ольжич провадив у сфері культури, керуючи культурною референтурою ОУН. Проте й третя іпостасть втілює його світогляд.

Своїми дослідженнями в галузі археології він показував тяглість культури, зв’язок нації зі своєю землею, зрештою, працюючи за кордоном, він демонстрував світовій спільноті українську інтелектуальну думку, українське минуле. Про роль кожної із цих трьох справ у його житті можна довідатися з листа до батька:

«Без сумніву, археологія – найменш улюблена моя “Муза”. Коли я віддав їй найкращі “почуття своєї молодості”, то тільки тому, що знав її вірність… Це й було причиною, що я віддав їй руку. Серце ж моє лишалось вільне. I панує над ним друга Муза – література. Тут вже дійсно “маємо до діла” з справжньою пристрасною любов’ю, що може зламати навіть життя. (…) Я переконуюся, що мистецтво і наука себе взаємно виключають. Їх можна чергувати, але ніколи комбінувати. (…) Та й “болото” політики дуже звабливе, “ізумрудне”, та й затягує страшно. Тут треба підходити до справи зі становища любові до котроїсь з цих речей і користі, які людина може принести в тому чи іншому напрямку… Я не сподіваюся від неї ні щастя, ні долі. Але влада її велика. Це таки особа з породи Богів!… В організацію націоналістів я твердо вірю. Єдина вона, я переконаний, зробить і може зробити щось для України».

Читайте також: Розсекречені архіви радянських спецслужб: Павло Скоропадський в зоні особливої уваги НКВД [6]

До своїх поезій Олег Ольжич ставився з високим трепетом, ретельно добирав їх для цілісності збірки. Неодноразово в листах до доктора Дмитра Донцова, який публікував вірші українських поетів, Ольжич наголошував на недопустимості недбалих редакторських правок, вважаючи, що і розділові знаки, написані автором, містять своєрідний зміст:

«Вельмишановний пане редакторе! Останній Л.Н.В. приніс мені багато прикрости. Право кожного редактора є друкувати те, що він уважає за добре, але право невід’ємне автора – публікувати тільки написане ним самим (…) Ви чомусь злякалися слова революція (хоч вона може бути й національною…) і замінили його читанковим “Буря; у “Молитві” Ви викинули крапку після “орхидеї”, а додали протинку з рискою, від чого так змінився сенс, що далі нікуди».

Окрім власної творчості, Ольжич упорядкував кілька антологій. «Золоте Слово. Вибір з історичних джерел» починається з Андрієвого пророцтва величі Києва і завершується текстом Пилипа Орлика. «Живі струни. Антологія української поезії» об’єднує під однією обкладинкою обрядові пісні, уривки з класичних текстів та вірші поетових сучасників. «Бити грому великому.

Декляматор української героїчної поезії» втілює ієрархію важливого для цього покоління: у збірці надруковано добірки текстів для декламування на імпрезах Ars Militans, які Ольжич організовував спільно зі сценографкою Наталею Ґеркен-Русовою. Так наприкінці 1930-х були розроблені програми на Свято Державності – Самостійності й Соборності (22.І), Свято Пориву (30.І, на честь героїв Крут), Свято Духа (10.ІІІ, на пошану Тараса Шевченка), Свято українського моря (29.IV, у день військово-морської фльоти УНР), Свято Зриву (1.ХІ, у день Листопадового чину у Львові), Свято Базару (22.ХІ, в річницю смерті 359 героїв) та Свято 23.ХІІ, у день загибелі діячів ОУН Дмитра Данилишина й Василя Біласа.

Обкладинка та зміст програми «Свято українського моря». Фото з електронного архіву українського визвольного руху.

Ольжичеві погляди на мистецтво виразно характеризує уривок із листа до Павла Маценка: «Щоб викинути речі, які не будують: вічне скигління, сахариновий сентименталізм, сльозоточиве бідкання. Така музика чужа сучасному героїчному світовідчуттю нашої нації… Я розумію під музикою не просто войовничі, чи, не дай Боже, гурра-патріотичні речі, а творчість, що відображає мужнє схоплення життя».

Беручи до рук владу, українські націоналісти мислили стратегічно, і ще не маючи держави, 1939 року створили Комісію державного планування, яку очолив Олег Кандиба. Було розроблено кілька блоків проектів законодавчих актів, які мали використовувати при організації державного життя у відновленій українській державі.

Провід українських націоналістів усвідомлював виняткову важливість державної підтримки культури, її націєтворчу та світоглядну, а не лише розважальну функцію. Тому в перші тижні й місяці перебування в Україні похідних груп ОУН заходами Олега Ольжича, Олени Теліги та інших діячів постали українська преса, Спілка письменників, відродилося шкільництво, ненадовго вийшла з підпілля українська наука.

На вечорі Олега Ольжича 8 липня із зали прозвучало питання щодо того, чи нині Україна бере приклад із цього покоління щодо недопущення помилок попередників і використання минулих досвідів у війні. Можна стверджувати, що, на жаль, ні, бо нинішня державна політика під час війни не приділяє належної уваги розвитку і відродженню культури. Відбувається скорочення викладання гуманітарних предметів, применшення їхньої ваги, недотримання української мови центральними ЗМІ.

«В авангарді героїчної доби»

На відміну від діячів УНР, які зволікали з ухваленням важливих рішень, яким бракувало рішучості в діях, Ольжич і його покоління діяли миттєво. Щойно з’явилася можливість побудови української держави на теренах Закарпаття – одразу вся Організація долучилася до цього активного процесу, незалежно від рішень сильних світу цього. Тоді Ольжича заарештували, проте завдяки зверненням угорських науковців-археологів його було звільнено (менше тоді пощастило іншому українському археологові – Степану Фігурі, старшому від Ольжича на 10 років: 18 березня 1939 року його розстріляли угорці).

Листівка 1939 року, на звороті напис: «В силі Карпатської Січі лежить могутність нашої Держави». Фото Архіву ОУН УІС-Лондон.

Так само задля блискавичних дій Ольжич з іншими оунівцями йшов за фронтом, який у червні – вересні 1941 року рухався Україною у війні двох тираній – радянської та нацистської. І щойно Київ перейшов від одних до других – Ольжич узявся творити тут Українську національну раду, яка одразу відродила українське життя в окупованій столиці. Оскільки самостійна Україна не входила у плани жодної з імперій, на Ольжича німецькі окупанти починають полювання.

Особливо дошкульним для обох тоталітаризмів був проект документування злочинів нацизму у зіставленні з більшовизмом. Збірник мав назву «Революція рве кайдани», до його редагування доклалися професор Юрій Бойко, Олег Ольжич та Яків Шумелда, також учасник похідних груп ОУН. Гестапівці у травні 1944 року перехопили машинопис, і це стало вагомим чинником для вироку Ольжичеві.

Книжка складалася з п’яти розділів: 1 – історичний огляд більшовицької політики фізичного знищення українців та примусової русифікації; 2 – спроби ОУН відродити національне життя в різних галузях восени 1941 року; 3 – нацистський терор в Україні; 4 – тактика українських революційних сил у боротьбі з нацистами; 5 – досвід і перспективи визвольної боротьби. Це була перша вагома документація боротьби ОУН із більшовитським і нацистським режимами, з фіксуванням злочинів проти людяності, які здійснювали обидва тоталітарні режими проти українців.

Читайте також: Розсекречені архіви: Підроблені листи голови ОУН Штуля-Ждановича до батька. Почерк КДБ [7]

У нинішній війні ми особливо гостро розуміємо важливість щоденної боротьби не лише збройно, а і юридично – за встановлення справедливості та документування російських злочинів проти людяності. Однак і в 1940-х, і сьогодні є усвідомлення, що без перемоги на полі бою не важитимуть жодні правові позови.

Поклик рідної землі

9 січня 1939 року, перебуваючи в Карпатській Україні, Олег Ольжич пише з Хуста лист до Євгена Онацького, представника ОУН в Італії: «Пересилаю з Рідної Землі Вам різдвяні та новорічні побажання».

Цей поклик рідної землі відображений у назві збірника спогадів і документів про український націоналізм у Другій світовій війні – «На зов Києва». На цей «зов» вирушали завзяті відчайдухи, після двох десятиліть бездержавності вони не могли не скористатися нагодою ступити на рідну землю.

«Хто дихав хоч раз день вільно, до смерти хмільний украй», – пише Олег Ольжич у вірші «Революція» ще з першої збірки «Рінь» 1935 року.

Олег Ольжич, Калина Білецька, Нуся і Ярослав Барановські. Село Дорогів Івано-Франківської області, 1943 рік.

Приятелька родини Кандиб Галина Лащенко згадувала у спогадах ці відчуття:

«Всупереч тому, що Київ перебував у руках німецького окупанта, ми, що стільки років були на чужині, відчули, яке це велике щастя, жити на своїй землі. Всюди на чужині людина відчуває свою периферійність, і тільки тут, у Києві, “на нашій, не своїй землі”, відчула людина, що центр світу там, де ми.

(…) Здавалось чимсь несамовитим, що землі Наддніпрянської України, так близькі географічно від західних українських земель, були фактично від них далі, як Хіна, Австралія, як Ново-Зеляндські острови. Бо хто це міг за ці 20 років відвідати Наддніпрянську Україну? А хто туди їхав, скільки з них могло повернутись?

І все-таки були сповнені величезного щастя, що доля судила нам повернутись у рідний край. І хотілось віддати себе цілого, віддати все краще, що в собі маєш, на службу цій землі, прадавній землі наших батьків».

Олега Ольжича і його покоління можна назвати золотим в українській літературі і сталевим в українській боротьбі за волю.

—

ОЛЬГА ПЕТРЕНКО-ЦЕУНОВА [8], МИХАЙЛО КУБЛІЙ [9]; ,опубліковано у виданні ТИЖДЕНЬ [10]

В тему: