Мабуть, це буде банальністю – наголосити, що наразі надзвичайне значення мають процеси деколонізації, які нарешті розгорнулися в Україні не на рівні аматорів (нехай і знакових), а у загальнонаціональному масштабі. Але значущість процесів такого ґатунку від їхньої банальності не знижується – можливо, навіть зростає.

Бо ж ідеться не про щось виняткове, виключне, а про повсякденну працю з іноді кардинальних змін повсякденного буття.

Деколонізація, якщо коротко, – це і дії, і слова. Точніше, слова, які є дієвими. Ми досі живемо у соціокультурному часі-просторі (хронотопі), який значною мірою накреслений і запрограмований колонізаторами. Відтак не можемо вийти на вільний простір і дивимося на себе і на світ очима цього колонізатора й о-словлюємо бачене так, як нам призначено Москвою. Не на всі 100%, адже за останні десятиліття дещо змінилося, але… І ще раз «але»…

Отож почнімо з географії. Точніше, з політичної географії.

Читайте також: Геть від Росії та її "культури": Український погляд на російську літературу [2]

Спадщина колоніального і неоколоніального (після 1991 року) періодів полягає тут в низці як абсурдних, так і цілком логічних речей. Скажімо, чому «Казахстан» і «Таджикистан», але «Туркменія», «Киргизія»? Невже росіянам не під силу вимовити «Киргизстан» чи «Туркменістан», як звуться ці країни? І з якого дива дехто в Україні досі бере приклад із претендента на роль «старшого брата»? Невже українець нездатен вимовити «Киргизстан»? Ну, а про «Білорусію» (як нав’язується нам «старшим братом» та «Білорусь» (як мало би бути) чи «Бєларусь» і згадувати якось незручно…

Дискусійним, як на мене, є питання, як називати Об’єднану Європу – «Європейський Союз» чи «Європейська Унія»? «Союз» - термін, прийнятий у Москві, наче й точний переклад, але… То «ЄС» чи «ЄУ» (до речі, «EU»)?

А от щодо того, чим був покійний СССР – «країною» («страной», як вслід за росіянами нерідко пишуть у нас) чи «державою», як на мене, дискусії бути не може. Якщо Союз – «країна», то чим же була і є Україна? Уламком єдиної та могутньої країни? Нонсенс, навіть поети сталінської доби писали про «союз радянських країн». Ні, Союз був державою, а не країною, причому імперською державою (як казав Горбачов у тісному колі соратників, «наша соціалістична імперія»). Називати СССР країною – це значить продовжувати перебувати в колоніальному полоні, дивитися на себе і світ очима Москви.

Ще одна важлива річ, що стосується колоніального періоду. Наприкінці XVII століття у Москві назвали започаткували традицію спотвореного іменування китайської столиці; у звіті посольства Спафарія говориться, що у травні посол «добрался до царствующего града Пежина». Викривлена назва прижилася і на Заході (Peking). Але там це минулося, лише португальці звуть столицю Китаю Pequim. Усі інші – крім росіян, українців і жителів іще низки постсовєтських держав – називають столицю КНР так, як це офіційно унормовано самим Китаєм – Beijing. А ми ніяк не можемо вимовити слово «Бейджинг», мавпуємо колишню метрополію…

Нарешті, про один із ключових понятійних компонентів деколонізації. Автор цих рядків тривалий час уживав у своїх текстах терміни «радянський» і «совєтський» як рівнозначні, залежно від того, яка була традиція у того чи іншого видання. У своїх наукових текстах різницю між ними він проводив щонайменше два десятиліття. Слово Soviet має інтернаціональне звучання та достатнє число споріднених понять.

Читайте також: "Велика російська культура" виявилася такою ж недолугою субстанцією, як і "друга армія світу" [3]

Воно позначало та позначає явища. притаманні всьому СССР та пост-СССР, тобто під оглядом об’єктивного розмислу загальноімперські явища, включно з совєтською людиною (homo sovieticus) – загальноімперським типом зі своїми іманентними рисами, поширеним від Владивостока до Бреста. Натомість радянський – це суто український феномен ХХ століття з поширенням у століття ХХІ, включно з радянською людиною, – виплеканим у ХХ столітті Кремлем і Луб’янкою підвидом традиційного малороса. Відповідно і назви загальносовєтських карально-репресивних структур мають подаватися «в оригіналі» – КҐБ, МВД тощо.

Визнаю свою провину – слід було наполегливіше проводити цей підхід у всіх мас-медіа, з якими я співпрацював (хоча навіть на початку цього року в одному науковому журналі мені спробували нав’язати «радянський» замість «совєтський», «СРСР» замість «СССР», «КДБ» замість КҐБ» тощо; вдалося відбитися, але це було непросто). Натомість ототожнення понять «совєти» та «ради» призводить до абсурду: мовляв, більшовики наприкінці 1917 року зібрали у Харкові «з’їзд рад» і встановили «радянську владу» на противагу Центральній Раді.

Читайте також: Дорожня карта депушкінізатора. Як українцям законно зносити пам’ятники російським ідолам [4]

Цим зводиться на пси різниця між демократією рад УНР і тоталітаризмом російських совєтів, фальшується історія та денонсується окупаційно-колоніальне єство совєтської влади на теренах України. Вести мову про «радянську Україну» (якщо не брати до уваги її номінальну назву) можна, як на мене, тільки щодо двох десятиліть: «доба українізації» та «доба Шелеста», коли певний автономіям УСРР/УРСР був реальним.

Не менш серйозне значення мала і має інша колоніальна матриця – ототожнення понять «російський» і «руський». Зрозуміло, чому метрополія нав’язувала такий понятійний «крендель» українцям – це давало змогу фальшувати як історію, так і сьогодення, мабуть, навіть не треба детально все тут розписувати. Проте мене просто-таки жахнуло, коли днями прочитав у достатньо серйозному Інтернет-виданні достатньо ґрунтовну й об’єктивну статтю про «Руську православну церкву», яка, мовляв, чинить усілякі лихі речі в Україні. От-от, саме так вони і прагнуть називатися, виводячи родовід свій від Русі, а не від Росії. І якби ж то цей випадок був поодиноким…

Читайте також: Другий фронт, культурний [5]

І на закінчення цього вимушено побіжного, тезового нарису – про імена власні, точніше, про передачу російських імен українською мовою. Знову доводиться визнати свій гріх: надто звертав увагу на редакційну політику того чи іншого видання, а не на вимоги наукового підходу до цього питання. А тим часом маємо ще одну колоніальну матрицю: з якогось дива «українізуємо» імена російських діячів, наче ми – один народ. «Володимир Путін» пишемо, тоді як треба «Владімір».

Бо ж не пишемо ж ми «Маргарита Тетчер» чи «Андрій Дуда». Чи «Андрій Ампер» і «Михайло Фарадей». Це – норма, яка не викликає заперечень. А от російська мова «за мовчазної згоди» більшості журналістів, науковців і політиків виглядає винятком, наче й не є іноземною. Варто і тут зламати традицію колоніальних часів, чи не так?

—

Сергій Грабовський [6], опубліковано у виданні ДЕНЬ [7]

В тему:   

• Імперський, російського ґатунку, сенс тхне від дати 9 травня, починаючи від появи саме цієї дати [8]
• Этот злобный и дикий "русский мир"... даже в Швеции [9]
• Операция «Русская хромосома». Что делать с россией после [10]
•  Московити гірше орди [11]
• Орки – это самоназвание россиян [12]
• Оргия русского садизма на территории Украины [13]
• Нелюдські злочини сучасних московитів кличуть про кару [14]
•  Митрополит Олександр Драбинко: "Доки не позбудемося москальщини, не буде нічого людського" [15]