Якщо вам здається, що аутсорсинг і робота під псевдонімами — це винаходи епохи соцмереж та агенцій з кризового піару, ласкаво просимо до релігійного протистояння кінця шістнадцятого століття. Коли православні ієрархи та шляхта зіткнулися з Берестейською унією, найбагатший магнат Русі князь Костянтин-Василь Острозький вчинив як далекоглядний олігарх: найняв блискучого західного фахівця з європейським дипломом.

Чеський протестант Марцін Броневський писав розгромні юридичні трактати, ховаючись під ім'ям «Христофор Філалет», штампував протоколи соборів на соцініянських верстатах і тягав унійних єпископів по судах та сеймиках за щедрі земельні наділи й дзвінку монету, продемонструвавши зразковий міжконфесійний антикризовий менеджмент задовго до появи сучасного піару. Історію про це співробітництво розповідає видання РІСУ [2].

У жовтні 1596 р. православний нобілітет Київської Церкви, що відхилив ідею церковної унії, провів з’їзд у Бересті. Наступного року в соцініянській друкарні у Кракові побачив світ анонімний твір польською мовою «Ектезис або коротке зібрання справ, які відбувалися на партикулярному, тобто помісному синоді в Бресті Литовському» (далі «Ектезис»). [1] Сучасні польські історики Ян Билінський, Йозеф Длугош, Антон Міронович, Станіслав Щенсний, Емілія Яновська вважають автором пам’ятки протестанта Марціна Броневського. Такої ж думки український дослідник Дмитро Вирський, білоруський автор Валерій Пазднякоў, італійська славістка Вівіана Носіліа.

Зрештою, на атрибуцію «Ектезису» прозоро натякав автор, що заховався під псевдо Христофор Філалет, полемічного твору «Апокрисис» – ще одного, присвяченого подіям у Бересті. (Вийшов польською мовою в тій самій друкарні у 1597 р., через рік – староукраїнською в Острозі). У цьому творі читаємо: «выдалося зъ нашей стороны часу недавного книжки под титулом Ектезисъ». І цей «скрипт», за оцінкою полеміста, заслуговує на довіру і схвалення. [2] Що ж до належності «Апокрисису» перу Марціна Броневського, то це не було таємницею вже для його сучасників.

«Ектезис» містить короткий опис подій, які передували православному з’їзду у Бересті, хроніку його роботи з переліком учасників (та указівкою на церковні посади духовних і статус світських осіб), згадку про виступи на ньому і листи, адресовані унійним єпископам. Анонім також подав деякі документи, прийняті делегатами, зокрема декрет із засудженням унійних владик.

У цьому своєрідному протоколі з’їзду автор неодноразово посилався на «право і канони», які в очах православних мали підтвердити законність його скликання і правочинність проголошених на ньому рішень. Невеликий обсяг «Ектезису» (33 сторінки), лаконічність авторського викладу пояснювалися тим, що цей протокол початково готувався для подання на сеймик у Судовій Вишні 20 січня 1597 р. А після обговорення на ньому мав бути переданий православним послам, які готувалися до виступів на Варшавському сеймі 10 лютого 1597 р.

Серед депутатів у Бересті, за текстом «Ектезису», були і православні (зокрема, Остафій Малинський – тобто Євстахій Єло-Малинський, підстароста в Луцьку, майбутній унійний єпископ Луцький та Острозький), і нововірці (соцініянин Дем’ян Гулевич, обраний у Бересті світським маршалком, небіж володимирського войського Василя Гулевича, або луцький земський суддя і теж социніянин Федір Чаплич). Свою ж присутність на з’їзді Броневський не зазначив, адже виконував на ньому, по суті, технічну функцію, при цьому виявив неабияку фаховість у викладі аргументів.

Його компетенція, власне, і засвідчена в тексті «Ектезису» фіксацією чіткої процедури ведення з’їзду та узагальненням його важливих, з юридичного погляду, матеріалів, зокрема в обґрунтуванні повноважень «великого протосингела патріаршого престолу» Никифора Парасхеса. (Така увага до правничої проблематики буде ще панорамніше представлена Броневським в «Апокрисисі».)

Читайте також: Уроки історії: Як українці дали московитам Біблію церковнослов’янською мовою [3]

Польський історик Йозеф Третяк відніс факт появи «Ектезису» особистому замовленню українського магната і противника унії Костянтина-Василя Острозького. [3] Інший польський історик – Казімєж Ходиніцький назвав Броневського секретарем православного з’їзду [4], а Вівіана Носілія – секретарем, який був найнятий православними через особливу довіру до нього Острозького.

«Ектезис або коротке зібрання справ, які відбувалися на партикулярному, тобто помісному синоді в Бресті Литовському» (1597)

Критики «Апокрисису» називали Христофора Філалета єретиком, новохрещенцем чи аріянином. Деякі давні і сучасні історики – реформатом (кальвіністом), зважаючи на численні факти співпраці Броневського із сповідниками учення Жана Кальвіна. Однак епістолярна спадщина, пов’язана з діяльністю Броневського, що зберігається в Радзивілловому архіві Головного архіву давніх актів у Варшаві, у відділах рукописів Курніцької бібліотеки Польської академії наук і Бібліотеки Національного інституту ім. Оссолінських у Вроцлаві, засвідчила: автор «Ектезису» був вихідцем з родини чеських братів. Його батько – познанський підкоморій Філіп Броневський з Броньова шляхетського гербу Леліва – перейнявся поглядами чеських вільнодумців, навернувши у їхню віру своїх дітей.

Готуючи Марціна до політичної кар’єри, батько скерував його до протестантів у Віттенберзький і Гайдельберзький університети на богословські і правничі студії. Участь Філіпа і його сина в різних політичних акціях зафіксована у виданнях XVIII ст. (наприклад, у творах з польської геральдики Войцеха Вєландки).

Генеалогію роду Марціна Броневського представлено також у праці польського історика Яна Билінського – першій монографії [5], присвяченій цьому політичному і релігійному діячу, якого інший історик, Вацлав Собєський, назвав «знаменитістю чеських братів» [6]. Здібності і переконання Броневського справили вплив на Острозького. А їхня співпраця, винагороджена князем і його сподвижниками [7], мотивувала чеського брата приєднатися до боротьби української православної шляхти за свої релігійні права.

Щодо переконань Броневського. Чеське Братство (чеськ. Jednotа Вratrská, латин. Unitas Fratrum) сформувалося в середині XV ст. як уламок гусизму і взяло за взірець учення чеського гуманіста Петра Хельчицького – сповідника свободи сумління, мислителя з радикальними релігійними і суспільними поглядами, противника будь-яких форм насильства, а також критика Римської Церкви.

Приставши до його ідей, спільнота втратила підтримку чеського короля Їржі Подєбрада та адміністратора Празької утраквістської консисторії Яна Рокицани. Після земського сейму у Кутній Горі (1485), де було укладено релігійний мир між утраквістами (поміркованими гуситами) і вірними Західної Церкви, братчики опинилися поза законом. Переслідувані на батьківщині, вони шукали притулку й підтримки в інших країнах.

У Речі Посполитій Unitas домоглося поширення на себе Варшавської конфедерації (1573) (Акт про релігійний мир в Речі Посполитій, прийнятий 28 січня 1573 р. на конвокаційному, скликаному після смерті польського короля Сигізмунда II Августа, сеймі у Варшаві. На ньому представники католицької, протестантської і православної еліти визнали право панівного стану на вибір релігії і домовилися про взаємну релігійну толерантність. Акт був підтверджений коронаційною присягою Генріха III Валуа (Генріхові артикули), в якій зазначалося право підданих на повстання проти короля в разі її порушення.

Наступні польські королі Стефан Баторій і Сигізмунд III Ваза мали дотримуватися цієї присяги). Це стало можливим завдяки укладеному союзу з визнаними владою Лютеранською і Реформатською Церквами. Після Сандомирського консенсусу (документ, прийнятий на Сандомирському синоді (1570) між лютеранами, реформатами і чеськими братами з метою спільного опору наступові Контрреформації. Синоду передували палкі дискусії, в яких союзниками братчиків були реформати.

Його делегати домовилися визнавати служителів трьох конфесій та їхні обряди і виявляти взаємну правову підтримку. Однак головну мету – створення унійної протестантської Церкви – досягнуто не було, насамперед через неприйняття лютеранами сповідання чеських братів) чеські брати налагодили приязні стосунки з кальвіністами, проводячи спільні синоди і навіть обмінюючись пасторами та викладачами.

Приміром, чеський брат і відомий хроніст Анджей Венгерський був викладачем у кальвіністських школах і виконував пастирські обов’язки в реформатських громадах у Влодаві та Ополе. Польський історик Генрик Гмітерек навів прізвища ста чеських братів, які служили у реформатів пасторами, проповідниками, дияконами, катехитами [8].

Така кооперація сприяла спільній роботі над Гданською Біблією (1632), канціоналом – збіркою духовних пісень (1636) та агендами – богослужбовим збірником (1637). Однак патронат над Чеським Братством деяких польських магнатів не забезпечив йому підтримки з боку влади. Костьол заперечував його церковну легітимність, Лютеранська Церква не приймала радикальних ідей братчиків. Це змушувало патронів і старійшин Єдноти шукати нових партнерів серед православного нобілітету. Постійне порушення Варшавської конфедерації, обмеження станових і релігійних прав вірних Київської Церкви об’єктивно зближувало їх з протестантами.

А найбільш відкритим до релігійного діалогу з-поміж нововірчих громад було саме Чеське Братство, що мало проекуменічні уявлення про Церкву. У Символі віри (1535) спільноти «свята кафолічна Церква, яка в її теперішньому стані складається з усіх християн, де б вони не жили», сполучає їх вірою у Христа. Окрема ж конгрегація «не є всією Вселенською Церквою, а лише її частиною і членом».

Чеські брати шанобливо ставилися до усталених церковних традицій та обрядів, які «зберігають мир і злагоду між людьми… Немає значення, хто їх встановив: синод, папа, єпископ або ще хтось. Ми особливо шануємо пам’ять таких святих, як Пресвята Діва, Апостоли та інші… бо людські традиції не треба сприймати як незмінні і вічні закони». А отже, «люди не повинні переслідувати одне одного через церемонії і звичаї». Члени одного Тіла Христового мають поважати одне одного й допомагати в любові» [9]. Інклюзивна еклезіологія Unitas живилася духом толерантності та налаштованістю на релігійне порозуміння.

Саме такі переконання привели Марціна Броневського у коло сподвижників Костянтина Острозького. Той запропонував чеському брату свій патронат, довіривши йому важливі доручення і написання полемічних текстів. Польський історик Марек Мельник, який звернувся до вивчення «Апокрисису», визнав внесок Броневського у справу оборони Київської Церкви найяскравішим прикладом співпраці православних і протестантів у царині антикатолицької полеміки [10].

Вперше Броневський заявив про себе на синоді у Торуні (1595). Скликаний протестантами з метою зміцнення союзу, записаного в Сандомирському консенсусі, цей з’їзд зібрав делегатів з усіх земель Речі Посполитої, зокрема «з Білої і Червоної Русі», Волині, Поділля і Київщини. За документами, оприлюдненими польським істориком Йозефом Лукашевичем, чеський брат приїхав у Торунь як делегат від Руського воєводства, представляючи групу реформатів.

Не маючи можливості прибути на синод, вони надали право виступати від їхнього імені кільком духовним і світським особам, зокрема і Броневському [11]. Марцін почав активно просувати на синоді інструкцію, яку привіз у Торунь секретар князя Острозького Каспар Лушковський. У ній визнавалася можливість союзу православних з протестантами. Броневський виступив на синоді з викладом фактів порушень Варшавської конфедерації і тих причин, які перешкоджають дисидентам і «людям грецької віри» спільно відстоювати право на своє сумління.

Тож вибір князем Броневського на секретаря у Бересті був невипадковий. Участь чеського брата на православному з’їзді 1596 р. підтверджує Баркулабівський літопис, в якому при описі цієї події згадано «пана Тулевича, маршалка, a пана Еламолинського і пана Броневського, людей годних», «два євангелиці, a третій новокрещенцов», яких учасники з’їзду «ужили» при написанні «письма, албо універсалу» до його королівської милості [12].

Після Берестя Броневський виконував доручення Костянтина Острозького у справі підготовки протестантсько-православного з’їзду у Вільні, що мав відбутися у 1599 р. Князь скерував Марціна до свого зятя – великого гетьмана литовського, реформата Криштофа Радзивілла (Перуна) з листами, в яких викладав інструкції майбутнім делегатам.

У цих листах Острозький висловлював цілковиту довіру своєму протеже («моєму доброму приятелю»), з яким можна відверто спілкуватися («мовби мої уста з устами вашої милості розмовляли»). А ще князь писав про особливу потребу у Броневському як промовцю на сеймиках «у Південній Русі» та укладача протестації щодо порушення королівської клятви у дотриманні релігійної свободи. Острозький вказував на плідну роботу Броневського на Київському передсеймовому сеймику, скликаному з метою підготовки судового позову волинської шляхти проти унійних єпископів.

На цьому заході Броневський був обраний послом від Руського воєводства на Варшавський сейм, що мав розпочатися 2 березня 1598 р. [13] Чеський брат приїхав у Варшаву зі своєю промовою на захист релігійних прав православних і фактично очолив депутацію, яка подала позов до сенату з вимогою позбавлення унійних владик Іпатія Потія і Кирила Терлецького єпископських кафедр [14]. Зусилля православної делегації на сеймі змусили Сигізмунда III видати 13 квітня 1598 р. універсал, внесений до Коронної метрики, в якому король закликав до збереження миру між унійними і православними, визнаючи цим факт існування духовенства «грецької релігії… яке не бажає приєднатися до унії» [15].

Читайте також: Чи могла Русь прийняти західний варіант християнства? Релігійна політика княгині Ольги й князя Ярополка [4]

А на з’їзді 1599 року у Вільні Броневський і депутат Вального сейму кальвініст Криштоф Павловський виступали як представники князя Острозького. Вони запропонували присутнім для розгляду артикули порозуміння між протестантами і православними. Написані чеським братом Шимоном Теофілом Турновським, артикули закладали ґрунт під новий релігійний альянс [16].

Ця пропозиція викликала палкі дискусії присутніх, в яких Броневський був вельми помітним, заохочуючи до її підтримки. Та більшої згоди дійшли депутати при обговоренні фактів порушення релігійної свободи і виробленні спільних заходів для відстоювання прав «людей грецького сповідання» і дисидентів, «незгідних у вірі з римлянами». Адже «ми в такій же свободі народжені в цій республіці, як і люди римського сповідання» і прагнемо «миру між собою». Підсумковий документ з’їзду [17] Й. Лукашевич назвав політичною унією протестантів і православних, яка, за їхнім задумом, мала стати відповіддю на «унію католиків з греками» [18].

Ще одну сторінку співпраці Марціна Броневського з православними засвідчує Сандомирський з’їзд (1606), скликаний у переддень рокошу під проводом краківського воєводи Міколая Жебжидовського – збройного повстання польської і руської шляхти проти Сигізмунда III. На цей з’їзд, щоправда, Броневський прибув уже як член делегації литовського підчашого, реформата Януша Радзивілла, внука князя Острозького.

Спричинений невдоволенням зовнішньою та внутрішньою політикою короля, рокош повстав також проти обмежень привілеїв протестантської і православної еліти. Князь Острозький, вбачаючи у Радзивіллі захисника православ’я, вислав у Сандомир архимандрита Києво-Печерської лаври Єлисея Плетенецького. І той у групі делегатів від Волині і Київщини вписав у перелік вимог до короля відновлення православної єрархії та денонсацію унійного єпископату [19].

За протоколами з’їзду, Броневський, якого обрали членом комісії з редагування Сандомирських артикулів, виступив на ньому з різкою критикою політики короля щодо урізання шляхетських прав і недотримання Варшавської конфедерації, з вельми радикальними пропозиціями супроти Костьолу та Ордену Ісуса. В своїй промові Броневський підтримав право опозиціонерів на опір владі, що суперечило пацифізму Unitas. У цьому рішенні явно проглядалося зближення чеського брата з радикальними реформаторами, які не заперечували збройного виступу проти влади, якщо вона порушує закони.

Смерть Острозького у 1608 р. змусила Броневського шукати нових патронів. Найвищий статус з протестантів мали Радзивілли, які опікувалися Реформатською Церквою і були союзниками православних. Тож чеський брат став фактично «адвокатом скривджених» (а ще Броневський певний час перебував на службі маркграфа Бранденбурга Йоганна III Сигізмунда Гогенцоллерна після його переходу у 1613 р. з лютеранства на кальвінізм), виконуючи роль укладача протестацій і промовця на сеймах, де розглядалися питання переслідування за віру, удосконалення законодавства, демократизації суспільних відносин, за що у наукових студіях він удостоївся оцінки «видатного шляхетського парламентаря», «одного із провідних представників партії т.зв. республіканців, опозиційної до королівської політики» [20].

Відомою є участь Броневського у п’ятнадцяти сеймах. І фактично до своєї смерті (що сталася не раніше грудня 1650 р.) він залишався палким борцем за свободу сумління, яку відстоював і як політичний діяч, і як автор полемічних творів.

У деяких джерелах [21] висунуто припущення про написання Броневським ще у 1592 р. твору «Стрімка відповідь на нагадування євангеликам про руйнування краківського збору» у відповідь на працю католицького полеміста Пьотра Скарги «Нагадування євангеликам і всім некатоликам, щоб вони не обурювалися руйнуванням краківського збору» (1591) (Причиною появи обох творів стали події, що згадуватимуться пізніше в «Апокрисисі»: напад на реформатський Дім молитви у Кракові і побиття його парафіян. На початку «Стрімкої відповіді» вміщено короткий вірш польського поета-гуманіста Яна Кохановського на тему 120-го псалма).

За версією Йозефа Тихого, Яна Билінського, Уршули Августиняк [22], Броневському могли належати також кілька рукописних текстів, використаних на деяких сеймах: «Побожний євангелик до братів цього визнання польського і литовського народу пересторога і нагадування» (без вихідних даних, зберігся у копії Пьотра Кохлевського, секретаря Криштофа ІІ Радзивілла) та «Думка побожного євангелика про толерантність у Польщі» (назва дана у наукових студіях).

На думку польського історика культури Олександра Брюкнера, Марцін Броневський міг бути автором латиномовного рукопису «Вирок на сеймику перед вальним сеймом 1615 р.», що зберігався в Імператорській публічній бібліотеці у Санкт-Петербурзі в теці з документами про рокош Жебжидовського [23], в якому викладені думки щодо реформи виборчого права.

Відтак, втративши впливового православного патрона, Марцін Броневський поступово відійшов від діяльності на захист Київської Церкви. Однак продовжив боротьбу за свободу сумління, якою, як писав він у «Апокрисисі», від народження обдаровані усі діти Божі.

—

Вікторія Любащенко [5], опубліковано у виданні РІСУ [2]

Примітки:

1. Стародрук див.: Wielkopolska Biblioteka Cyfrowa [6]. Український переклад твору побачив світ лише у 1988 р. в: Боротьба Південно-Західної Русі і України проти експансії Ватікану та унії (X–початок XVII ст.). Збірник документів і матеріалів. Київ, 1988, c. 127–144. Нове польськомовне видання з науковою редакцією Яна Билінського і Йозефа Длугоша: Broniewski M. Ekthesis abo krótkie zebranie spraw, które się działy na partykularnym, to jest pomiastnym synodzie w Brześciu Litewskim. Wrocław, 1995.

2. Апокрисисъ. Сочиненіе Христофора Филалета. В двухъ текстахъ, польскомъ и западно-русскомъ 1597–1599 года. Русская историческая библіотека издаваемая Археографическою коммиссіею. Санкт-Петербург, 1882, т. 2 (7), c. 1028–1030.

3. Tretiak J. Piotr Skarga w dziejach i literaturze unii brzeskiej. Kraków, 1912, s. 178.

4. Chodynicki K. Broniewski Marcin. Polski Słownik Biograficzny, 1936, t. 2, s. 461–462.

5. Byliński J. Marcin Broniewski – trybun szlachty wielkopolskiej w czasach Zygmynta III. Wrocław, 1994.

6. Sobieski W. Nienawiść wyznaniowa tłumów za rządów Zygmunta III. Warszawa, 2012, s. 113.

7. Існують дані про те, що Марцін Броневський володів, разом із братом, землями на Волині, у Брацлавському і Чернігівському воєводствах, а також кількома селами у Червоній Русі (Мицько І. З. Острозька слов’яно-греко-латинська академія (1576–1636). Київ, 1990, с. 84–85). На Київщині він отримав від князя Острозького в оренду або у власність містечко Вільськ з навколишніми селами, а від Радзивіллів (біржанської лінії) – містечко Селець під Берестям і річну платню у 2 тис. злотих (Пазднякоў В. Артыкулы: Бранеўскі Марцін. Электронная энцыклапедыя «Вялікае Княства Літоўскае [7]»). Перебуваючи в Острозі, полеміст співпрацював з науково-освітнім гуртком Острозького колегіуму, тож польський історик Тадеуш Кемпа припустив, що члени гуртка допомагали йому у написанні «Апокрисису». Залишилось також цікаве свідчення про відвідини Марціном Броневським Києва у 1590 р., де у Святософійському храмі він залишив запис про себе на мармурованій плиті декоративного фриза над синтроном (панно № 22, графіті № 1932) (Корнієнко В. В. Корпус графіті Софії Київської (ХІ–початок XVIII ст.). Київ, 2011, т. 3, с. 91, 351).

8. Gmiterek H. Wymiana duchownych i nauczycieli pomiędzy Kościołem braci czeskich i kalwińskim w Rzeczypospolitej do połowy XVII wieku: z dziejów wzajemnych stosunków. Rocznik Lubelski, 1981–1982, t. 23–24, s. 52–59.

9. Цит. за: Atwood C. D. The Theology of the Czech Brethren from Hus to Comenius. University Park, 2009, p. 273–295.

10. Melnyk M. Dialog prawosławno-protestancki na ziemiach ruskich I Rzeczypospolitej (przełom XVI i XVII w.) Przegląd Wschodnioeuropejski, 2023, t. 13 (2), s. 179.

11. Łukaszewicz J. Dzieje kościołów wyznania helweckiego w dawnéj Małej Polsce. Poznań, 1853, s. 261–262.

12. Ibidem, s. 181–182.

13. Жукович П. Н. Сеймовая борьба православного западнорусского дворянства с церковной унией (до 1609 г.). Санкт-Петербург, 1901, с. 329–332, 339–340, 591.

14. Довбищенко М. Волинська шляхта у релігійних рухах (кінець XVI–перша половина XVII ст.). Київ, 2008, с. 92.

15. 1598 года, 13 апрѣля. Универсал короля Сигизмунда III о сохранении мира между униатами и православными и такого же положения, какое было, до следующего сейма. Архивъ Юго-Западной Россіи, издаваемый коміссиею для разбора древнихъ актовъ высочайше учрежденною при Кіевскомъ военном, Подольскомъ и Волынскомъ генералъ-губернаторѣ. Кіевъ, 1904, т. 1 (10), с. 119–120; Жукович, с. 340–344.

16. Про це: Kempa T. Wobec kontrreformacji. Protestanсi i prawosławni w obronie swobód wyznaniowych w Rzeczypospolitej w końcu XVI i w pierwszej połowie XVII w. Toruń, 2007, s. 151–165.

17. Власне «Акт конфедерації, прийнятий у Вільно, шляхетства Речі Посполитої православного і протестантського сповідань для взаємного захисту від гонінь з боку католицького духовенства», який Броневський підписав у групі «вельможних панів». У документі учасники з’їзду визнали необхідність спільних зусиль у боротьбі за свої релігійні права. З цією метою від кожної сторони були обрані провізори (громадянські спостерігачі), покликані піклуватися «про усякого скривдженого… грек – за інших греків і євангеликів, а євангелик за інших євангеликів і греків і чиїсь із них образи, утиски, втрати й обтяження за віру… дружелюбно відвертати» (Див.: Akta synodów różnowierczych w Polsce / M. Sipayłło оprac. Warszawa, 1983, t. 3, s. 596–599).

18. Łukaszewicz J. O kościołach Braci Czeskich w dawnej Wielkopolsce. Poznań, 1835, s. 186.

19. Білоус Н. Єлисей Плетенецький: основні віхи життя й діяльності (до 400-х роковин смерті архімандрита Києво-Печерської лаври). Український історичний журнал, 2024, ч. 5, с. 23.

20. На деяких сеймах (зокрема Варшавському 1611 р.) Броневський брав активну участь в обговоренні організації військової оборони міст у Речі Посполитій, висловлюючи хвилювання з цього приводу також у листах до Криштофа II Радзивілла (Byliński J. Sejm z 1611 roku. W nowym opracowaniu. Wrocław, 2016, s. 135; Staręgowski B. Rękopis listu Marcina Broniewskiego do Krzysztofa Radziwiłła datowany na 27 kwietnia 1624 r. Edycja źródłowa. Koło Historii. Czasopismo afiliowane z Instytutem Historii Uniwersytetu Marii Curie-Skłodowskiej, 2017, t. 20, s. 185–189).

21. Estreicher К. Bibliografia polska. Kraków, 1915, t. 26, s. 256–257; Druki toruńskie XVI wieku / L. Jarzębowski, zebr. i oprac. Тoruń, 1969, s. 104; Sylwetki z dziejów Reformacji w Polsce. Broniewski Marcin. Informator Parafialny, 2013, № 6 (117), s. 6–7.

22. Tichy J. Two writings about the situation of Polish Protestantism in the 17th century. Renaissance and Reformation in Poland, 1960, t. 5, p. 173–184; Byliński J., 1994, s. 128–137, 150; Byliński J., 2016, s. 66, 161; Augustyniak U. Non de fide, sed de securitate pacis. Wiara i polityka w poglądach ewangelików w Rzeczypospolitej w latach 1631–1632. Odrodzenie i Reformacja w Polsce, 2000, t. 44, s. 71–99.

23. Brückner A. Archiwum do dziejów literatury i oświaty w Polsce, t. 11/12, 1910 [recenzja]. Pamiętnik Literacki: czasopismo kwartalne poświęcone historii i krytyce literatury polskiej, 1911, t. 10 (1/4), s. 573–588.

Читайте також: 

• Князь Костянтин Острозький: бив московитів, коли це ще не було мейнстрімом [8]
• Харківський полковник Федір Донець-Захаржевський: від боїв до першої книги про Харків [9]
• Як Московія захоплювала литовський Путивль, який тепер український [10]
• Битва під Оршею 1514 р. у «Волинському короткому літописі»: Толерантність до католиків і ворожість до московитів [11]
• Вкрадений рашистами Хлебниківський список українських літописів [12]
• Почесні назви сімом підрозділам ЗСУ та трьом прикордонним загонам надав Президент України [13]