В архівних фондах Служби зовнішньої розвідки України знайдено справу на одного з ініціаторів та найвизначніших командирів Першого зимового походу Армії УНР генерал-полковника (в еміграції) Олександра Загродського.

Нарівні з керівниками того легендарного походу Михайлом Омеляновичем-Павленком, Юрком Тютюнником та Олександром Удовиченком він так само став одним із об’єктів прискіпливої уваги органів дпу/нквс усрр. Про те, чим закінчилася оперативна розробка під назвою «Тризуб», розповідають розсекречені документи.

Як свідчать архівні матеріали, О. Загродський цікавив чекістів насамперед як авторитетна особистість серед уенерівської еміграції. Його незмінно шанували українські старшини як відважного командира на полі бою і невтомного організатора численної громади колишніх вояків Армії УНР, які вимушені були влаштовувати своє життя в умовах закордону.

До його слова дослухалися, йому довіряли, його незмінно обирали до керівних структур всіляких організацій, товариств та інших об’єднань. Такого авторитету він набув насамперед під час національно-визвольної боротьби за незалежність України у 1917–1921 роках.

Читайте також: Розсекречені архіви радянських спецслужб:Таємниця смерті Михайла Грушевського. Невідомі одкровення лікарки [2]

У той період  О. Загродський утвердився спершу як командир Київського вартового полку військ Центральної Ради, 1-го піхотного куреня в окремому Запорозькому Загоні, Першого ім. гетьмана Дорошенка Піхотного полку в Запорозькій дивізії Армії УНР, відтак як начальник цієї дивізії та заступник командувача Запорозьким корпусом. Командував Волинською збірною групою Армії УНР під час Першого зимового походу (1919–1920 рр.) тилами білих та червоних російських окупантів, був заступником головнокомандувача Армії УНР.

Після інтернування Армії УНР опинився на певний час у таборі у польських Вадовицях, де був командантом. Після переведення всієї Волинської дивізії до табору в Каліші був начальником двох тамтешніх таборів. Упродовж тривалого часу опікувався лікуванням поранених вояків, очолював  Спілку воєнних інвалідів Армії УНР. Був Головою орденської Ради лицарів «Залізного Хреста». Входив до Головної ради Хреста Симона Петлюри, до складу Військового міністерства уряду УНР в екзилі.

Його діяльність чекісти відстежували через варшавську резидентуру. Відтак 30 жовтня 1921 року за підписом голови раднаркому усрр Християна Раковського до польського уряду надійшов лист із вимогою видачі О. Загродського. Але поляки відмовили. Тож інформацію про нього продовжували збирати через закордонну агентуру. Це тривало упродовж усіх міжвоєнних років.

У листопаді 1931 року з Іноземного відділу одпу срср до Києва на адресу голови дпу усрр Станіслава Реденса надійшов лист такого змісту:

«На початку листопада один із наших резидентів по українській лінії тов. Камінський, направлений в Україну для зв’язку з ІНВ [Іноземним відділом] дпу усрр, спільно з керівництвом ІНВ підготував низку вербувальних заходів і пропозицій стосовно розвитку української справи за кордоном. Зокрема, були намічені такі вербовки: Прокоповича, генер. Загродського, Мацієвича, сина Протасова-Лоського, Галагана, Крушинського, Мельниченка, Сікори Петра, Самутіна та ін.

Заперечень проти цих вербувань ІНВ одпу не має, тим паче, що деякі із зазначених осіб уже знаходяться в полі нашого зору і піддаються впливу. Стосовно техніки здійснення цих вербувань, стосовно кожної з намічених осіб питання погоджуватиметься з ІНВ одпу персонально, при цьому деякі здійснюватимуться без тов. Камінського»

(ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 7474. – Арк. 79).

Читайте також: У департамент поліції було донесено про небезпечну діяльність "завзятого хохломана" Нечуй-Левицького [3]

Підходи до О. Загродського намагалися шукати двома шляхами: через наближених до нього осіб і через його близьких родичів. У першому випадку увагу зосередили на його ад’ютантові – Сергієві Федоровичу Єфремову. Про нього у матеріалах справи відомостей небагато. З відкритих джерел відомо, що він, як і О. Загродський народився у селі Зеленьків нині Тальнівського району Черкаської області. Був на чотири роки молодший. Тож вони, вочевидь, були давніми знайомими.

С. Єфремов так само був військовиком і учасником бойових дій за утвердження української державності. У 1917 році у Катериноставі він очолив загін гайдамаків та вільних козаків – 3-й Катеринославський гайдамацький курінь військ Центральної Ради. Тоді ж разом із батьком Федором та іншими просвітянами ініціювали з’їзд учителів Катеринославщини, на якому пропонували перейменувати місто у Січеслав. За Гетьманату служив при Генеральному штабі Збройних сил Української Держави. За Директорії УНР був старшиною при Військовому міністерстві. У 1920 році наприкінці війни з більшовицькими військами командував куренями Залізної дивізії УНР. Вочевидь, разом із рештками дивізії потрапив до Калішського табору, де упродовж певного часу і був ад’ютантом свого земляка О. Загродського.

Чекісти зібрали деяку інформацію про батька С. Єфремова – Федора. З’ясували, що він на той час (1929 рік) жив у Києві і був професором Київського комерційного інституту. А ще був братом академіка Сергія Єфремова, заарештованого у тому самому році й звинуваченого в організації Спілки визволення України – підпільної організації, насправді сфабрикованої чекістами.

Про брата Федора у матеріалах справи зазначалося, що за справою СВУ він не проходить. Ставилося завдання з’ясувати через нього всю інформацію про сина за кордоном. «У випадку, якщо непрямими шляхами таких відомостей зібрати не вдасться, – ішлося в одному з документів, – обробіть відповідним чином самого Єфремова. Основна наша спрямованість – вербування Єфремова-сина за допомогою батька» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 7474. – Арк. 3).   

У біографічній довідці на Ф. Єфремова у Вікіпедії йдеться про те, що після 1928 року його доля невідома. Відтак можна лише здогадуватися, як його «обробляли» чекісти. У матеріалах оперативної справи про це відомостей немає. Так само немає й інформації про розробку його сина. Вочевидь із того нічого не вийшло. С. Єфремов у подальшому став головнокомандувачем національної оборони Карпатської України у 1939 році, генерал-хорунжим в еміграції.

Після невдалої спроби підступитися до О. Загродського через Єфремових у дпу усрр взялися за його близьких родичів. У Києві розшукали брата Юрія. У одній із довідок зазначається, що 12 квітня 1931 року його викликали в дпу усрр «вочевидь, з метою вербування, яке не відбулося з невідомої причини». Інші матеріали справи дещо проливають світло на ті обставини.

Найперше чекісти хотіли дізнатися, чи листується Юрій з Олександром. Якби це підтвердилося, у подальшому збиралися отримати від нього «вербувального листа до брата у Польщу». У перекладі з оперативної мови це означало, що Юрій мав під диктовку у кабінеті дпу написати про те, як добре живеться в Україні, переконувати брата відмовитися від антирадянської діяльності і стати на шлях підтримки своєї батьківщини та її захисту від зовнішніх ворогів.

Як свідчать розсекречені документи, то був не один виклик до дпу. У справі зберігається автобіографія Юрія Загродського, датована 15 квітня 1931 року. У ній він описав свій життєвий шлях, родинні зв’язки і контакти з братом Олександром. Ці відомості дещо доповнюють загальну інформацію про генерал-хорунжого Армії УНР, якої у відкритих джерелах не дуже багато. Зокрема Юрій зазначав, що батько був священиком і помер, коли йому виповнилося три роки. Через чотири роки померла мати. Ним опікувалася найстарша сестра Нона. Ще були сестри Антоніна, Віра і Любов та брати Володимир, Дмитро, Сергій, В’ячеслав, Андрій, Олександр. Про Олександра зазначав таке:

«Відомостей про нього не маю. З ним не листуюся. Останній раз бачив його в Умані у 1919 році під час приходу Петлюри в Україну.

Ніхто з нашої сім’ї з ним не листується, за винятком старшої сестри, яка писала йому, оскільки їй матеріально дуже тяжко живеться…»

(ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 7474. – Арк. 75–77).

Читайте також:  Некролог про Надію Суровцову опублікували за 57 років до її смерті [4]

Подальше вивчення Юрія не дало чекістам нічого втішного. За пів року вони переконалися, що він не буде нічого писати під їхню диктовку, бо не хоче зашкодити братові. Відтак вирішили поквитатися з ним, порушили стосовно нього кримінальну справу за звинуваченням у нібито скоєнні якихось економічних злочинів і взяли під арешт. Вирішили тиснути і шантажувати саме у такий спосіб. У одній із довідок зазначалося, що йому знову пропонували піти на співпрацю і встановити зв’язок із братом. Але він на це не погоджувався.

«Він жодним чином, – ішлося в документі, – не хоче налагоджувати зв’язок зі своїм братом Олександром. Мотивує це тим, що боїться, щоб із братом якимось чином не трапилося нещастя…». І як висновок – «Вдаватися по допомогу до Загродського Георгія у жодному випадку не слід, оскільки це злісний контрреволюційний тип, який навіть у разі згоди на співпрацю все одно щирим не буде» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 7474. – Арк. 45).

Читайте також: Семен Лощенко: "незрівнянний гарматник" [5]

Так само нічого не вийшло у чекістів і з сестрою Ноною. Про неї у матеріалах справи зазначено, що вона для роботи як агент не підходить, бо релігійна до фанатизму і за обставинами свого життя не стане нічого повідомляти про близьких родичів.

Відтак у дпу вирішили вдатися до останньої спроби. О. Загродському надіслали вербувального листа від імені агентки Іноземного відділу дпу усрр «Вінницької-Малецької». Однак він на цей лист не відповів. Понад те – чекісти з’ясували, що він передав його до Державного центру УНР у екзилі і що начальник розвідки УНР В. Змієнко, а також представники уенерівської спецслужби В. Недайкаша, П. Самутін, М. Чеботарів дізналися про наміри його завербувати.

Здавалося б, на цьому в дпу мали поставити крапку. Але постать О. Загродського для чекістів була настільки вагомою у всіх відношеннях, що вони знову й знову поверталися до нових спроб. У травні 1939 року з москви, із головного управління держбезпеки нквс срср, до Києва надійшов лист під назвою «Про Загродського». У ньому йшлося про те, що він в еміграції УНР займає вагоме становище, є членом правління Українського Центрального Комітету у Варшаві, заступником військового міністра уряду УНР В. Сальського по «корпусу генералів» – вузької закритої організації, до якої нібито входять лише колишні генерали Армії УНР. «За своїм становищем і зв’язками О. Загродський становить певний інтерес для вербування», – такими словами закінчували лист (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 7474. – Арк. 135–136).    

Але далі намірів не дійшло. У лютому 1941 року винесли нову постанову про заведення стосовно нього справи на підставі того, що він за кордоном веде активну контрреволюційну роботу проти срср. Однак на заваді подальшої оперативної розробки стала Друга світова війна. Після її завершення О. Загродський мешкав у Австрії, а в 1949 році перебрався до США. Там його вже не могли дістати. Відтак і в справі жодних відомостей про його мешкання за океаном немає.  Працював робітником на фабриці, яка виробляла деталі для літаків. Невдовзі далися взнаки старі поранення, внаслідок чого ампутували ногу. Але це не позначилося на його роботі в колі української еміграції.

На громадських засадах він очолив ініціативну групу зі створення об’єднання колишніх вояків Армії УНР в Америці. Був членом ради Українського конгресового комітету Америки, а також брав участь у роботі інших емігрантських організацій. Багато зробив для збереження пам’яті про історію українського війська і збройної боротьби за українську державність. Зокрема сприяв перевиданню книг В. Сальського «Українсько-московська війна 1920 р. в документах» та О. Доценка «Зимовий Похід Армії УНР». 

Помер О. Загродський 4 серпня 1968 року у Нью-Йорку. Похований на українському православному цвинтарі в Саут-Баунд-Бруку.

Читайте також: Перший Зимовий похід Армії УНР і його командарм [6]

 —

Джерело: Служба зовнішньої розвідки України [7]

Читайте також: 

• Розсекречені архіви радянських спецслужб: невідомі памфлети Івана Багряного [8]
• Розсекречені архіви радянських спецслужб: Осип Тюшка. 40 років поряд зі Степаном Бандерою [9]
•  Розсекречені архіви радянських спецслужб: Василь Вишиваний. Військовий діяч, політик, дипломат і… розвідник [10]
• Розсекречені архіви радянських спецслужб: Хто Ви, мсьє Борщ(ш)ак? На вістрі радянської спецпропаганди у Франції [11]
•  Розсекречені архіви радянських спецслужб: Полювання на «Ворона» [12]
• Розсекречені архіви про Винниченка. Спецоперація КДБ навколо «Заповіту борцям за визволення» [13]