Уроки історії. Історична пастка Мирослава Ірчана: двічі небажаний

1.00

Нет

Він – виходець із заходу України, усус, який формував інформаційну політику Легіону, але згодом став бійцем більшовицького ідеологічного фронту. Чому так? Мирослав Ірчан (справжнє ім’я – Андрій Баб’юк) – один із тих, хто потрапив у історичну пастку.

Він був борцем проти кривди й несправедливости, але помилковість життєвих переконань стала для нього фатальною. Сьогодні його тексти для нас мають стати запобіжником: їх варто читати, щоб ніхто більше не припускався таких страшних помилок, зазначає видання "Локальна історія" [2].

Історична пастка

Ціла низка наших письменників ХХ сторіччя потрапили в історичну пастку. З огляду на своє бідацьке походження, або ж, навпаки, через інтелігентську емпатію до покривджених, вони стали щирими соціалістами чи й комуністами, а потім були знищені радянською системою, коли вона (закономірно?) мутувала у кровожерний тоталітаризм.

Оті, чесні з собою, письменники, як-от Микола Хвильовий, Михайль Семенко, Юліян Шпол, Аркадій Любченко, Григорій Косинка, на початку 1930-х не могли миритися із людиноненависницькими діями влади й неминуче зайшли б у жорстке протистояння. Але режим діяв на випередження: упродовж репресій того десятиріччя знищено не лише наявну опозицію, а й потенційну, котра лише могла би постати.

Серед репресованих було багато вихідців із заходу України, в яких національне самоусвідомлення часто було помножене на антиросійський елемент, адже вони формувалися з баченням іншості Росії як імперіалістичної держави.

Читайте також: Удушение Украины как русская национальная идея [3]

Ті з них, які захопилися комуністичною ідеєю, як-от Василь Атаманюк, Василь Бобинський, Володимир Гжицький, Дмитро Загул, Мелетій Кічура та чільна постать цього нарису – Мирослав Ірчан, – мали ще й ту ілюзію, що комунізм нівелює національні розбіжності й СРСР стане дійсно рівноправною спілкою колись уярмлених імперією народів. Знаємо, що трапилося інакше: партійне керівництво прийняло всі догмати російського шовінізму, а комуністичну риторику використало як інструмент маскування ще більшого поневолення – і національного, й соціального.

Тим часом історична пастка, про яку йшлося на початку, полягала в подвійному неприйнятті всіх цих постатей, з Хвильового починаючи: українська еміграція на Заході продовжувала таврувати їх як комуністів, а в СРСР вони були заборонені як «буржуазні націоналісти» й навіть після хвилі реабілітацій у 1950-х роках – ігноровані.

У той спосіб сформувалася когорта двічі небажаних митців, які й досі, в більшості, крім хіба Хвильового та Семенка, залишаються менш знаними, а їхні тексти – не читаними. Натомість ці твори можуть слугувати й чіткими ілюстраціями тієї жорстокої доби, й демонстрацією того, як ідеологія та пропаганда активно діють крізь літературу. Нам потрібно це знати, щоб мати змогу уникнути тенденції в майбутньому.

Від «стрільця» до «більшовика»

Доля Мирослава Ірчана в усіх згаданих контекстах вельми показова. Завдяки своїй обдарованості, зокрема літературній, Андрій Баб’юк (це справжнє його ім’я), попри бідування сім’ї, з якої походив, закінчив гімназію в Коломиї. Потім вступив в учительську семінарію у Львові. Там доєднався до молодіжного військово-спортивного товариства «Січ», тому цілком логічно, що в 1914 році він зголосився до легіону Українських січових стрільців. Тоді йому щойно виповнилося 17, і на довгі вісім років молодий учитель-ідеаліст став солдатом. Звісно, він боротиметься за справедливість.

Андрій Баб’юк під час служби в легіоні Українських січових стрільців, 1914–1918 роки. Джерело фото: Музей історії міста Коломия

Як і багато інших талановитих, Баб’юк-Ірчан був порятований від жорсткої окопної долі створенням у легіоні УСС окремого відділу пропаганди: Пресової кватири. Цілу низку митців, які уже встигли трохи заявити про себе, вихопили з траншей і спонукали до агітаційної праці. Про діяльність Пресової кватири можна написати окрему монографію.

Вона забезпечувала читання лекцій та друк періодики, було створено оркестр і театральний гурток – все для підтримки бойового духу стрільців та населення в запіллі, що підтримувало легіон. Газета «Стрілець», якою керував Ірчан, мала близько 16 000 примірників накладу й розходилася по всій Галичині.

Паралельно «пресовики» розпочали й художнє осмислення моменту, що, безперечно, був історичним й такого осмислення вимагав: звідси маємо численні стрілецькі пісні Романа Купчинського, поезії Миколи Голубця, Левка Лепкого, Юрія Шкрумеляка, малюнки та шаржі Осипа Куриласа, фото Василя Оробця та багато всього іншого. Там навіть написали жартівливу оперу «Штурм на полукіпки» та створили бурлескний лицарський орден «Залізної остроги».

Читайте також: Герої ОУН і УПА у лавах Червоної армії [4]

«Пресова кватира» УСС, 1916 рік. Зліва на право: Роман Купчинський, Іван Іванець, Василь Оробець, Василь Дзіковський, Лев Лепкий, Теофіл Мойсейович. Фото надав Святослав Липовецький

Кумедно, але псевдонім Баб’юка теж із тих часів: він так закохався у дочку священника Ірцю Арсенич, що його й прозвали Ірчаном. Кохана потім одружилася з іншим, але Купчинський вже написав про закоханих пісню, в якій і узаконив «позивний» Баб’юка: «Чи є в горах краща квітка, як Ірчанова сусідка». Коли в 1990-х роках знову почали співати стрілецьких пісень, які доти циркулювали в Галичині нелегально, бадьорий «Ірчик» повернувся одним із перших.‍

Після Першої світової війни почалася польсько-українська. Ірчан долучився до лав Української Галицької армії й мусив відступати з нею з Галичини на Україну. Далі був рейд півднем, бої 1919-1920 років, ситуативне союзництво з Білою армією Денікіна, що розкололо військо – й частина його перейшла на бік більшовиків. Можна собі уявити, наскільки важко для Ірчана було миритися зі зверхництвом білогвардійців. Тим часом більшовики, принаймні на словах, обіцяли боротися і за Україну, і за щастя трудового народу, до якого він усе життя себе зараховував. Словом, уже в 1920 році Ірчан став комуністичним агітатором: почав видавати газету «Більшовик» і поволі набувати нової ідентичности.

Справжній пролетарський

Дослідники хіба натякають, але найімовірніше, що десь у тому часі Мирослав Ірчан став радянським агентом. Доказів поки що жодних, але наступні вісім років він провів за кордоном, «у капіталістичному оточенні», – як потім сам напише у спогадах. Трохи більш як рік він у Києві, але вже 1922-го – у Празі.

Цікаво, що в той час у Прагу повернувся після довгого сибірського походу з Червоною армією відомий усім Ярослав Гашек. Біографи чеського письменника одноголосно стверджують, що приїхав він із завданням розбудовувати в Чехії комуністичні осередки. Проте завдання Гашек провалив: писав роман, пиячив і невдовзі помер. Ірчан, навпаки, здійснив тур Європою і в 1923 році опинився в Канаді. Там він агітував українських емігрантів їхати в СРСР, розбудовував робітничі театральні гуртки й долучався до творення періодики. Більшовики тоді ще мріяли про світову революцію і, вочевидь, розсилали світом багато таких емісарів.

Читайте також: Розстріляні у Сандармоху українці і вихідці з України (СПИСОК) [5]

На той час Ірчан уже був автором із досвідом. До слова, початок його письменницького шляху химерним чином пов’язаний саме з Канадою: ще малим хлопцем, як єдино письменний у селі, він читав родичам листи, що приходили від переселенців. Його перші вірші, стилізовані під народні пісні, були про важку долю канадських емігрантів.

Та й далі його нариси й п’єси головним чином – про ту ж таки важку долю та війну. Крім дописів до газети «Стрілець», він писав короткі оповідання, які в 1918 році вийшли у Львові окремою книжкою «Сміх нірвани» (вона мала успіх, але не збереглася). А от після його повернення з усіх фронтів книжки почали з’являтися фактично одна за одною – за кордоном.

Мирослав Ірчан, 1920-ті роки. Джерело: Музей історії міста Коломия

Так «Фільми революції» – збірка новел, що підсумовують враження від війни та визвольних змагань, – з’явилася 1923 року у Нью-Йорку. Найбільший твір письменника – повість «Карпатська ніч» – у 1924 році у Вінніпезі. Там само вийшла низка його агітаційних п’єс, найвідоміші з яких – «Дванадцять», «Родина щіткарів», «Підземна Галичина», «Радій» («Отрута»). У Нью-Йорку надруковано книжку мемуаристики – «Траґедія Першого Травня (спомини з горожанської війни на Україні)», а в Торонто – продовження – «В бур’янах». Щойно 1926 року в Харкові з’явилася друком збірка оповідань «Лі-Юнк-Шан і Лі-Юнк-По» – й відтоді його книжки видавали вже й в Україні – аж до арешту й засудження.

Цікава творча траєкторія Ірчана. «Сміх нірвани», як він сам писав, був просякнутий містикою – вочевидь, дався взнаки ще молодомузівський декаданс і взагалі тогочасне захоплення європейським модернізмом. У «Фільмах революції» автор постійно зривається в експресіонізм, що дуже суголосно з «Поза межами болю» Осипа Турянського та ранніми новелами Миколи Хвильового.

А от далі вже йде жорстко реалістична й тенденційна проза, в якій пережиті й описані події постійно супроводять ідеологічні, навіть пропагандистські, сентенції. Наприклад, оповідання «Лі-Юнк-Шан і Лі-Юнк-По», що дало назву згаданій вище збірці, розповідає про двох братів-китайців, один з яких бився за більшовиків, а інший – за петлюрівців. Нема сумніву, що Ірчан нічого не вигадував, а лише переказував справжню історію. Але ж яка вона екзотична, порівняно зі схожим сюжетом «Подвійного кола» Юрія Яновського! А завдяки історіям із, як зауважив сам автор, «далекої американської півночі», цей екзотизм зберігається фактично в усій його прозі.

Мирослав Ірчан біля Українського робітничого дому, Вінніпег, 1924 рік. ‍Джерело: Музей історії міста Коломия. За крок до розстрілу

Як тоді арештовували українських митців? Спиняли посеред вулиці, вривалися у квартири, крутили руки й кидали в «чорний воронок». Ще одним аргументом на користь агентурного минулого Мирослава Ірчана є час та місце його арешту. Наприкінці грудня 1933 року він пішов на розмову із секретарем ЦК КП(б)У Павлом Постишевим.

Зазначають, що письменник хотів виправдати свої твори, які звинувачували в націоналізмі та буржуазному ухилі, – але чи багатьох письменників допускали з такими «виправданнями» до високих партійних чиновників? Мабуть, справа була в іншому: знаючи прямолінійність Ірчана в текстах і в житті, можна собі уявити, що він пішов шукати правди.

Радянська тюремна машина для перевезення заарештованих

Ірчан у робочому кабінеті, Вінніпег, 1924 рік. ‍Джерело: Музей історії міста Коломия

Півтора чи два роки в Україні, вочевидь, викликали в нього багато запитань. Він очолював у Канаді закордонну філію письменницької організації «Гарт», агітував їхати в СРСР, у Харкові взяв на себе керівництво літорганізацією вихідців з Галичини «Західна Україна» й не міг не бачити, що діялося на селі. Щоб краще «знати життя», він упродовж усієї своєї біографії активно цікавився всім довкола: від обстановки бідацької хижі до інтер’єрів лакшерних хмарочосів.

Він точно знав про Голодомор і прийшов запитати: як же так? Розмова була довгою, і, напевне, це була розмова романтика, яким Ірчан залишався, навіть коли писав реалістичні твори, – з циніком, яким Постишев на той час уже, безперечно, став. Письменника заарештували буквально на виході з будівлі ЦК: доки він спускався сходами, Постишев зробив висновки. Ірчан, що не знайшов правди, миттєво став небезпечним – його знало надто багато людей на Заході й тепер вони могли дізнатися правду від абсолютно гідного довіри свідка.

Читайте також: Русів XIX-XXI cтоліть: галицьке село з глобальними зв’язками [6]

Зрозуміло, що незгодного правдошукача, який багато років провів за кордоном, радянській охранці легко було звинуватити у шпигунстві. Якщо він, до того ж, раніше був радянським шпигуном – то це подвійний сарказм. Вже за кілька місяців його етапували на Соловки, де він мав відбути 10 років ув’язнення.

Складно сказати, чи сподівався письменник на виправдання або помилування. У спогадах Семена Підгайного, якому вдалося вціліти в таборах, а потім дістатися американського континенту, Ірчан постає зламаним відповідальністю за всіх тих, які, піддавшись його намовлянням, також повернулися в СРСР. З іншого боку, є повторювані свідчення, що коли в 1935 році на Соловки потрапив Лесь Курбас, Ірчан брав участь у підготовці постановок тюремного театру: трупа за два роки навіть поставила п’ять п’єс. Проте 3 листопада 1937 року все для всіх завершилося в Сандармосі.

«Чи й у Китаї така велика забастовка, як тут?» – ця остання думка Лі-Юнк-Шана з уже згадуваного оповідання цілком могла б промайнути і в голові Мирослава Ірчана за мить до пострілу, що обірвав його життя.

У 1956 році його реабілітували, як і багатьох інших. Кого в якийсь спосіб оминули репресії – зокрема це учасники групи «Західна Україна» Дмитро Бедзик і Антін Шмигельський, – писали й домагалися заперечення складу злочину. На захист Ірчана виступив також Максим Рильський.

Тут нічого більше сказати, крім як наголосити, що тоталітаризм пожирає будь-яку особистість, що наважується мислити. Мирослав Ірчан таки був борцем проти кривди й несправедливости, але помилковість його життєвих переконань стала фатальною. Його тексти дуже добре показують, як він ішов до тієї хибної довіри комуністичній владі, – їх варто читати, щоб ніхто більше не припускався таких страшних помилок.

—

Ростислав Семків, опубліковано у виданні "Локальна історія" [2]

Ілюстрації: Марія Білінська

У нарисі використано матеріали досліджень Вадима Джуваги, Оксани Кузьменко, Миколи Лазаровича, Святослава Липовецького, Леоніда Новиченка, Антона Печерського, Радка Питліка, Ксенії Рожак-Литвиненко, Тараса Салиги, Мар’яни Шевелєвої та інших.

На цю тему: