За 26 років незалежності в Україні загинуло 68 журналістів. Це вершина сумної статистики. За нею ховаються численні факти залякування, побиття, пошкодження майна, з якими стикаються працівники інформаційного фронту.Чи потрібні покарання у цих справах тим, хто хоче тримати медіа у страху?

У останньому рейтингу свободи преси, який щорічно складає організація «Репортери без кордонів» Україна зайняла 102 місце.

Чи потрібні покарання у цих справах тим, хто хоче тримати медіа у страху?

За 26 років незалежності в Україні загинуло 68 журналістів. Це вершина сумної статистики. За нею ховаються численні факти залякування, побиття, пошкодження майна, з якими стикаються працівники інформаційного фронту. У останньому рейтингу свободи преси, який щорічно складає організація «Репортери без кордонів» Україна зайняла 102 місце серед 180 країн, піднявшись порівняно з минулим роком на п’ять пунктів. За словами прес-секретаря «Репортерів без кордонів» Ульріке Груска, поліпшення позицій України пояснюється, зокрема, скороченням кількості нападів на журналістів.

Згідно з даними Інституту масової інформації, протягом восьми місяців нинішнього року в країні вже зафіксовано 172 факти порушення свободи слова. У минулому році було зафіксовано 184 таких випадки.

До речі, 15 вересня, напередодні 17-ї річниці зникнення українського журналіста Георгія Гонгадзе, медійники та громадські активісти закликали політиків та чиновників припинити будь-які політичні спекуляції навколо справи Гонгадзе, Шеремета й інших справ, пов’язаних із агресією проти журналістів. Українська медіаспільнота опублікувала заяву [2] до президента Петра Порошенка, генпрокурора Юрія Луценка, міністра внутрішніх справ Арсена Авакова, Вищої Ради правосуддя та Громадської Ради доброчесності.

До Дня пам’яті українських журналістів, «Главком» пригадує працівників медів, які загинули під час незалежності України.

1991

Мирон Ляхович

Редактор газети «Життя і праця» (Львів), убитий наприкінці 1991 року, за іншими даними — на початку 1992-го.

1992

Валерій Глезденьов

Військовий журналіст газети «Красная звезда» (Львів) Глезденьов загинув в Афганістані під час виконання професійних обов`язків.

Вадим Бойко

Вадим Бойко

Журналіст телекомпанії «Гарт»  загинув 14 лютого 1992 р. від вибуху у власному будинку, обставини події достеменно не встановлені.

В тему: Кто убил Вадима Бойко? Первому убийству журналиста в Украине – 20 лет [3]

Журналіст Вадим Бойко став одним із перших медійників, які загинули в Україні при нез’ясованих обставинах.

14 лютого 1992 в 17:00 в гуртожитку Держтелерадіо на вулиці Довженка у Києві прогримів вибух. В «малосімейці» на четвертому поверсі жив тележурналіст, а за сумісництвом народний депутат першого скликання Верховної Ради Вадим Бойко. Сусіди побачили палаючі двері квартири, а коли пожежники її вибили, всередині виявили труп журналіста.

За фактом загибелі Бойка порушили кримінальну справу, яка велася не більше двох місяців, врешті-решт її закрили.

У прокуратурі Києва заявляли, що в квартирі загиблого вибухнув кінескоп телевізора і через це почалася пожежа. Однак, ця ж таки прокуратура отримала висновок судмедексперта про те, що Бойко загинув до того, як сталася пожежа у квартирі: в легенях трупа не знайшли характерного чадного диму. Пізніше слідство повідомило, що в квартирі виявили каністру з-під бензину, яка, теоретично могла зіграти роль детонатора і стати причиною пожежі. Досі невідомо, нащо Вадиму Бойку був потрібен бензин у квартирі, який він начебто зберігав під телевізором. У прокуратурі вирішили не шукати відповідей на ці питання. Справу закрили «в зв'язку з тим, що не знайдені особи причетні до його смерті».

Колеги Вадима стверджували, що перед загибеллю Бойко перевіряв інформацію про торгівлю «наліво» армійським майном і зброєю армійського угруповання, виведеного з НДР на територію України. Він усвідомлював небезпеку, яка йому загрожувала, і тому навіть носив легкий бронежилет.

1993

Святослав Сосновський

Редактор видавництва «Таврія» (Сімферополь), 29 травня 1993 р. загинув від ножових поранень, завданих йому біля власного будинку.

Микола Бакланов

Власний кореспондент газети «Известия» (Київ), 22 липня 1993 року помер від травм, отриманих внаслідок бандитського нападу.

Юрій Османов

Редактор газети «Арекет» (Сімферополь), лідер Національного руху кримських татар 7 листопада 1993 року знайдений мертвим на вулиці міста з черепно-мозковою травмою.

Слідство заявило, що він став жертвою хуліганського нападу, однак близькі Османова були переконані, що мова йде про політичне вбивство.

1994

Сергій Шепелєв

Редактор газети «Вечірня Вінниця», загинув у січні 1994 року в пожежі у власній квартирі; незалежні експерти стверджували, що журналіст був прив'язаний до ліжка.

1995

Анатолій Таран

Редактор газети «Оболонь» (Київ), знайдений мертвим у березні 1995 року на пустирі

Володимир Іванов

Журналіст видання «Слава Севастополя» загинув 14 квітня 1995 року від закладеної в сміттєву урну вибухівки.

Центр громадських зв'язків УВС м. Севастополя у 1995 р. провів прес-конференцію, на якій було заявлено, що Володимир Іванов був причетний до мафії. Проте це вбивство досі лишається нерозкритим.

Один із колег по газеті висловив припущення, що Іванова могли «прибрати» через те, що в останній час він проводив активну кампанію з популяризації ідеї вільної економічної зони в Севастополі, а також активно боровся проти появи і розширення нафтобази фірми «Югторсан» біля нафтотерміналу, який поруч із морським портом.

Віктор Фреліх

Позаштатний кореспондент газети «Молодий Буковинець» (Чернівці), отруєний невідомою речовиною 24 травня 1995 року після погроз, пов'язаних з його журналістською діяльністю.

За словами колег, Віктор проводив незалежне розслідування причин невідомої чернівецької хвороби, симптомом якої була тотальна алопеція (повне випадання волосся). Вона вразила сотні людей, та найбільше потерпіли діти. Пізніше медики назвали цю недугу хімічною екзогенною інтоксикацією. Як відомо, Фреліх несподівано помер у віці 46-ти років 24 травня 1995 року в реанімації обласної лікарні.

Юрій Джеджула

Журналіст газет «Киевский вестник» і «Интересная газета» (Київ), убитий у серпні 1995 року

1996

Георгій Овчаренко

Журналіст телеканалу УТ-3 (проект «Чорний квадрат»), знайдений мертвим у квартирі сусіда

Ігор Кузик

Відповідальний секретар газети «Армія України» (Львів), знайдений мертвим у парку 29 січня 1996 р. за кілька місяців після зникнення

Ігор Грушецький

Кореспондент газети «Україна-Центр» (Черкаси) знайдений з пораненням голови 10 травня 1996 року біля власного будинку. Вдома в журналіста знайшли дві папки з інформацією кримінального характеру з міліцейських архівів. Незадовго до смерті, як повідомив правозахисний тижневик «Экспресс-Хроника», загиблий розповів кореспонденту одного з українських інформагентств про те, що давав свідчення як свідок в кримінальній справі, в якій серед обвинувачених проходив син високопоставленого чиновника міліції  Черкас.

Анатолій Ягодін

Військовий журналіст газети «Красная звезда» ( Київ), загинув у Чечні під час виконання професійних обов”язків

Олександр Мотренко

Ведучий програми «Субботний экспресс» «Транс-М-Радио» (Сімферополь) загинув 22 червня 1996 року.

У цей день Мотренко та його колега Михайло Сухойков приїхали на роботу на таксі. Сухойков залишився розраховуватися з водієм таксі, а з автівки, що зупинилась поруч, вийшли троє невідомих, один з яких, за словами Сухойкова, був у міліцейській формі. «Міліціонер» вдарив Мотренко по голові. У важкому стані Мотренко був доставлений в лікарню, де йому зробили нейрохірургічну операцію. Незважаючи на лікування, журналіст згодом помер. Розслідування вбивства журналіста так і не було проведено.

Анатолій Танадайчук

Кореспондент газети «Панорама» (Вінниця). Тіло журналіста зі слідами уколів було знайдене в серпні 1996 року

1997

Володимир Бехтер

Старший редактор Державної телерадіокомпанії (Одеса), 22 лютого 1997 р. загинув після побиття співробітниками міліції

Петро Шевченко

Власний кореспондент газети «Киевские Ведомости» в Луганську, після зникнення 13 березня 1997 року знайдений повішеним у Жулянах.

Колеги не виключають, що самогубство було інсценовано, а сам журналіст став жертвою конфлікту між мером Луганська Олександром Даниловим і управлінням Служби безпеки України.

Віталій Коцюк

На кореспондента газети «День» (Київ) 4 липня 1997 року невідомі напали в приміському поїзді, побили та підпалили, обливши бензином.

Відповідно до інформації, яку повідомив сам Коцюк, 24 червня, коли він повертався з редакції додому в селище Боярка, в електричці на нього напало кілька грабіжників. Вони змусили його проїхати дві зупинки після Боярки, вивели з вагону, побили і відібрали гроші і документи. Потім зловмисники облили свою жертву сумішшю і підпалили. Чоловік помер у лікарні.

У той же час міліція поставила під сумнів слова Коцюка, відстоюючи версію про те, що журналіст був уражений електричним струмом. Відповідно до версії міліції, Коцюк, проїхавши свою зупинку, повертався додому по залізничній колії і внаслідок підвищеної вологості був уражений електричним розрядом. Слідство було закрито. Офіційна причина - ураження електричним струмом внаслідок високої вологості.

Пізніше до редакції газети «День» звернулася жінка, яка розповіла, що придбала у невідомої людини документи і блокноти із записами Коцюка. Дипломат Віталія знайдений не був.

Володимир Кательницький

Релігійний діяч, журналіст, голова комітету захисту Івана Дем'янюка. 8 липня 1997 року жорстоко вбитий у власній квартирі разом із матір'ю

Борис Дерев'янко

Борис Дерев'янко

Головний редактор газети «Вечерняя Одесса» (Одеса), застрелений по дорозі на роботу 11 серпня 1997 року.

Виконавець вбивства, Олександр Глек, був затриманий і засуджений до довічного ув'язнення. ЗМІ повідомляли,  що вбивця повісився у в'язниці.

Замовник злочину був затриманий лише через 14 років після вбивства - в 2011 році. На думку слідства, вбивство журналіста замовив глава однієї із одеських банд Василь Мар'янчук, глава банди. Мар'янчук перебував з 1999 року в СІЗО. Причиною вбивства називають розслідування корупції та конфліктів навколо Чорноморського морського пароплавства.

1998

Олексій Єфименко

Редактор газети «Возрождение» (Саки), помер після падіння з п'ятого поверху

Микола Ракшанов

Журналіст газети «Факты» (Черкаси), загинув у серпні 1998 року від черепно-мозкової травми, яку слідчі міліції, на відміну від лікарів, відмовилася вважати наслідком насильницьких дій

Альберт Борисов

Головний редактор газети «Шахтерские вести» (Краснодон)

Василь Загірний

Редактор газети «Знамя победы» (м. Шахтарськ Донецької обл.), загинув у ДТП.

1999

В'ячеслав Чорновіл

Журналіст, дисидент, політик, загинув 25 березня 1999 року внаслідок автокатастрофи, яку деякі дослідники вважають спланованим убивством.

Ігор Бондар

Директор телекомпанії «АМТ» (Одеса) застрелений 16 травня 1999 року разом із суддею Борисом Віхровим.

Ігор Бондар та Борис Віхров під час вбивства знаходились у автомобілі Віхрова.

Перед вбивством Борис Віхров працював над справами про шахрайство одеського міського голови Руслана Боделана. Позов про порушення справи передав судді Борису Віхрову зниклий в 1998 році юрист Сергій Варламов, чиє тіло, замуроване в гаражі, знайшли лише через 7 років. Ігор Бондар як тележурналіст висвітлював пошуки Варламова.

Бондар та Віхров під час вбивства знаходились у автомобілі Віхрова. Ні замовники, ні виконавці вбивства журналіста затримані не були.

Мар'яна Чорна

Журналістка телеканалу «СТБ» (Київ), знайдена повішеною 24 червня 1999 року.

Мар'яну Чорну знайшли в зашморгу у квартирі, яку вона знімала. Світло в помешканні горіло, вочевидь, з вечора. Працівники міліції, викликані власницею житла, опечатали квартиру. На думку працівників столичної міліції, це було самогубство. Зміст передсмертної записки Мар'яни Чорної не розголошувався.

Після здобуття Україною незалежності Мар'яна працювала в широко відомій на початку 90-х років львівській газеті «Пост-Поступ». Взимку 1996 року вона перейшла на роботу до СТБ. Журналістка керувала службою новин телекомпанії, потім очолювала аналітичний відділ. Була в числі тих, хто створив телепроект «Сектор тіні», відомий своїми гострими матеріалами про корупцію в українському бізнесі. Перед смертю Чорна працювала над мегапроектом «Вибори-99», готувала аналітичні матеріали для програми «Право вибирати».

За словами колег, вона не раз говорила, що їй телефонували якісь люди, погрожували, пропонували перейти на роботу в інше місце, обіцяли за це величезну суму, називали прізвища відомих політиків, в чиїй команді її хотіли б бачити.

Василь Чудик

Головний редактор радіо «Незалежність» (Львів) знайдений мертвим 18 липня 1999 р. в під’їзді будинку. Правоохоронці свтерджували, що радіожурналіст загинув внаслідок нещасного випадку: у під'їзді не було світла, і в пітьмі він вдарився об засклені двері шафи, що стояла в коридорі. Гострі шиби розітнули Василю артерії і, пролежавши усю ніч на сходах, він стік кров'ю.

Віталій Масловський

Львівський історик-публіцист, що різко виступав проти учасників українського повстанського руху 20 століття, загинув під час падіння зі сходів 26 жовтня 1999 року

2000

Владислав Рябчиков

Кореспондент газети «Крымская правда» (Сімферополь), 27 квітня 2000 загинув, збитий автомобілем; редакція вважає ДТП зумисним убивством.

Георгій Гонгадзе

Найбільш зухвале вбивство журналіста за всю історію незалежної України. Співзасновник сайту «Українська правда», викрадений та убитий правоохоронцями 16 вересня 2000 року в Таращанському районі Київщини.

«Українська правда» у часи Гонгадзе спеціалізувалась на політичних новинах та коментарях, приділяючи особливу увагу президенту Кучмі, українським олігархам та критиці офіційних засобів масової інформації.

Пізно ввечері 16 вересня по дорозі додому Ґонґадзе був викрадений. Наступного дня з цього приводу було порушено кримінальну справу, а через два місяці, 2 листопала в Таращанському лісі за 70 кілометрів від Києва було знайдено тіло, в якому друзі і родичі впізнали журналіста. Більшість проведених згодом експертиз підтвердило, що знайдений труп - Гонгадзе.

Згодом лідер Соціалістичної партії Олександр Мороз оприлюднив у Верховній Раді аудіозаписи, таємно зроблені майором президентської охорони Миколою Мельниченком в кабінеті президента України. На них Кучма обговорює Гонгадзе з главою МВС Кравченком, генпрокурором Потебеньком, головою СБУ Деркачем і главою президентської адміністрації Литвином. Зокрема в записах фігурує наказ Кравченку розібратися з журналістом, а на іншій - Кравченко звітує про проведену роботу. Експертизи «плівок Мельниченка», проведені в Європі та США підтвердили автентичність голосу Кучми.

Лише 27 лютого 2001 року Генеральна прокуратура визнала факт смерті Гонгадзе і порушила справу по статті «Навмисне вбивство», а 3 вересня 2002 року визнала, що знайдене в Таращанському лісі тіло належить Гонгадзе.

У 2005 році за звинуваченням у причетності до вбивства Георгія Гонгадзе були затримані три колишніх співробітники Департаменту зовнішнього спостереження і кримінальної розвідки МВС Валерій Костенко, Микола Протасов і Олександр Попович, яких 15 березня 2008 року Апеляційний суд Києва визнав винними і засудив до 13 (Протасова) та 12 (Костенка й Поповича) років позбавлення волі. Микола Протасов помер в Менській колонії в квітні 2015 року.

У 2003 – 2009 роках головний підозрюваний, виконавець вбивства колишній начальник головного управління кримінального розшуку МВС Олексій Пукач переховувався від слідства. У 2009 році був заарештований і тільки в 2013 році за звинуваченням в організації і безпосередній участі у вбивстві Георгія Гонгадзе його засудили до довічного позбавлення волі.

У серпні 2011 року під час судового засідання він зізнався, що власноруч убив Георгія Ґонґадзе і назвав замовників вбивства - Леоніда Кучму, Володимира Литвина та Юрія Кравченка. Останній ще у 2005 році покінчив життя самогубством.  Пізніше суд визнав «плівки Мельниченка» недостатнім доказом для звинувачення екс-президента Кучми. Тільки 29 січня 2013 року Печерським судом Києва виконавець вбивства Пукач був засуджений до довічного ув'язнення.

Так чи інакше, замовники вбивства, хто б вони не були, залишились на свободі.

Юлій Мазур

Головний редактор газети «Юг» (Одеса) знайдений мертвим 30 листопада 2000 року поряд із видавництвом «Чорномор’я».

Цілий ряд обставин викликав у співробітників подив. Зокрема, те, що у їх редактора нібито були відсутні будь-які документи, що засвідчують його особу, а були, за словами окремих офіційних осіб, тільки ключі. Але більш за все колег Мазура обурив попередній висновок судмедекспертів, згідно з яким він отруївся етиловим спиртом.

Володимир Пальчиков

Журналіст радіоцентру (Дніпро), убитий 29 грудня 2000 року.

Володимир Смирнов

Кореспондент газети «Время» (Миколаїв), загинув 29 грудня 2000 року від отриманих травм після нападу на вулиці.

Вбивство найстарішого журналіста міста викликало значний суспільно-політичний резонанс. Як зазначав кореспондент Миколаївської телекомпанії «Кримінальний кур'єр» Віталій Мехеда, цілий тиждень тіло Смирнова знаходилося в морзі, і ніхто не вживав ніяких заходів, щоб розшукати вбивцю. «Час минув і це дуже важливий чинник», - сказав тоді він. Віталій Мехеда також зазначив, що Смирнов був відомий як журналіст, який охоче брався за резонансні теми, і серед них були такі, які комусь могли не подобатися.

2001

Олег Білоус

Керівник тижневика «XXI век» (Луганськ), застрелений 24 червня 2001 року біля будинку

Ігор Александров

Директор приватної телерадіокомпанії «Тор» (Слов’янськ), помер 7 липня 2001 р. від численних поранень, завданих 4 липня невідомими під час нападу на офіс компанії;

Нападники вбивали журналіста бейсбольними битами.

Незадовго перед смертю Ігор провів низку прямих ефірів із колишніми працівниками управління боротьби з організованою злочинністю Михайлом Сербіним та Олегом Солодуном. Екс-міліціонери розповіли про замовні вбивства бізнесменів Донецької області і звинувачували правоохоронні органи та владу у зв‘язках із криміналітетом. Журналіст пообіцяв оприлюднити інформацію про замовників та виконавців низки вбивств. Проте наступна програма в ефір вийти не встигла через загибель самого Александрова.

Слідство тривало чотири роки.  Спершу правоохоронці взагалі не брали до уваги професійну діяльність журналіста. Прокуратура знайшла «цапа відбувайла», безхатченка із Краматорська Юрія Вердюка. Пізніше суд все ж таки виправдав волоцюгу через відсутність доказів його вини, але Вердюк помер через два місяці після виправдального вироку.

Лише через п‘ять років після смерті Александрова апеляційний суд Луганської області виніс вирок членам організованого злочинного угруповання, на рахунку якого була низка зухвалих убивств, у тому числі  і Александрова. Виконавці та замовники злочину отримали від 6 до 15 років позбавлення волі.

Олександр Коваленко

Головний редактор газети «Соціальна політика» (Київ), 8 лютого 2001 року знайдений застреленим у лісі під Житомиром

Юрій Гончар

Позаштатний кореспондент газети «Факты и комментарии» (Київ), убитий у власній квартирі 25 жовтня 2001 року. На тілі 30-річного журналіста було виявлено ознаки насильницької смерті. Але голові загиблого був целофановий кульок. Основною версією слідства є пограбування квартири, в якій проживав Гончар.

2002

Юрій Шевцов

Фотокореспондент газети «Крымская правда» (Сімферополь), знайдений убитим 3 серпня 2002 року у лісосмузі після попереднього зникнення

Володимир Провороцький

Диктор Сумської обласної ДТРК, убитий 15 вересня 2002 року у власній квартирі. Офіційна версія — побутові мотиви.

Олександр Панич

Журналіст видання «Донецкие новости», убитий 15 листопада 2002 року своїм товаришем, що перебував у стані наркотичного сп’яніння.

Згідно офіційній версії міліції, квартиру Панича винаймали його друзі – Олександр та Ігор Берники, з якими він дружив. Вбив журналіста Олександр Берник. Чоловік прийняв дозу наркотика, і під час суперечки із власником квартири декілька разів вдарив того по голові молотком. Після цього Олександр розчленував тіло, і брати разом вивезли страшний вантаж на таксі та скинули у річку Кальміус. У той же день брати, зібравши речі, роз'їхалися в різні боки. Ігор подався в Полтаву до знайомих, а Олександр відправився в Росію, де переховувався по маленьким містечкам і селам. Півроку він прожив блукаючи, потім повернувся в Україну і, обміркувавши все, прийшов в міліцію з повинною. Чоловік повністю визнав свою провину, тому його засудили до 12 років ув’язнення.

2003

Олексій Терещук

Заступник головного редактора газети «Вінниччина», жорстоко побитий у грудні 2002 року, помер 10 січня 2003 року.

Володимир Єфремов

Кореспондент Інституту масової інформації (Дніпро), 15 липня 2003 року загинув у ДТП, яку є підстави вважати невипадковою.

Його автомобіль згорів після зіткнення з МАЗом. Після смерті згадали написані ним кількома місяцями раніше слова: «Вперше за тридцять років журналістського стажу пишу тому, що боюся. Боюся дурної смерті. Але ще більше боюся, що її потім спишуть на випадкову «зустріч з наркоманами», банальне «вбивство з метою пограбування» або чергову «трагічну автокатастрофу».

Володимир Карачевцев

Заступник головреда газети «Курьер» (Мелітополь), 14 грудня 2003 року його знайшли повішеним у власному домі. Деякі колеги журналіста схильні вважати, що це було вбивство. Перед смертю журналіст займався декількома резонансними темами. Зокрема, щодо корупції серед вищих посадових осіб Мелітополя, продажу міським головою за безцінь державної власності, банкрутства заводу «Старт» та інше.

2004

Георгій Чечик

Директор радіо «Юта» (Полтава), 3 березня 2004 року загинув у підозрілій автокатастрофі.

Загинув в автокатастрофі, прямував до Києва, де повинен був провести переговори про трансляцію «Радіо Свобода» на своєму каналі, проти чого боролися впливові конкуренти. За кермом був він сам, водити любив, але, за словами друзів, завжди робив це дуже обережно.

Іштван Касанек

Телеоператор каналу «М-Студіо» (Ужгород), помер 2 червня 2004 року від черепно-мозкової травми, яку нібито отримав через падіння. У ЗМІ оприлюднювали версію «помер за невідомих обставин», а правоохоронні органи офіційно загибель кваліфікували, як нещасний випадок. Серед журналістської спільноти Ужгорода курсувала версія, що до вбивства Касанека причетні до впливового політика края. Нібито Касанек був не звичайним оператором. Саме він протягом тривалого часу працював на Балогу. Йому доручали справу збору компромату на Віктора Ющенка. Коли ж, у його послугах більше не було потреби, а зайві свідки стали невигідними, трапився «нещасний випадок».

2006

Вадим Гудик

Незалежний журналіст (Біла Церква, Київщина), 24 травня 2006 року застрелений на центральному майдані міста. Гудик був убитий двома пострілами з пістолета без глушника у власній машині. Як повідомили працівники Білоцерківського архіву, які вийшли на вулицю, після того як почули постріли, вони бачили біля автомашини молодого чоловіка, одягненого в спортивний костюм.

Кирило Бережний

Редактор газети «Православний погляд» (Союз Православних Братств України, Київ), загинув 8 вересня 2006 року.

Був знайдений на березі Дніпра в Києві зі слідами численних ножових поранень. Слідство не знайшло мотивів вбивства в зв'язку з професійною діяльністю, але його колеги вважали, що справа саме в цьому, і стверджували, що публікації Кирила дратували багатьох радикалів.

Норик Ширін

Засновник кримсько-татарської газети «Голос молоді» (Сімферополь) загинув 20 грудня 2006 року.

Тіло Норіка Ширіна було виявлено вдень 20 грудня 2006 року в його авто, яке знаходилось в гаражі. Чоловіку нанесли більше десяти ножових поранень та перерізали горло.

Після тривалої роботи, проведеної в тому числі і спільно з узбецькими колегами, українські правоохоронці знайшли достатньо переконливих доказів причетності кримінального авторитета Абу-Абдалли до вбивства Норіка Ширіна. Проте його не встигли засудити в Україні. Коли правоохоронці назбирали докази, злочинець був мертвий, його вбили під час однієї з терористичних операцій в Узбекистані. Були визначені і можливі замовники, але їх імена досі не стали відомі широкому загалу.

2008

Віктор Валяєв

Завідувач відділу та фотокор районної газети (Нові Санжари), помер разом із дружиною 24 вересня 2008 року внаслідок жорстокого побиття під час бандитського нападу на їхній будинок напередодні.

2010

Василь Климентьєв

Редактор газети «Новий стиль» (Харків), зник безвісті 11 серпня 2010 року, визнаний загиблим.

11 серпня Василь поїхав з колегою збирати матеріали для журналістського розслідування і не повернувся. Через день дружина звернулася в міліцію, а 15 серпня було порушено справу за ст. 115 КК (умисне вбивство). Тіло чоловіка так і не знайшли.

2012

Володимир Гончаренко

Редактор газети «Эко-безопасность» (Дніпро) помер 4 серпня 2012 після жорстокого побиття.

Під час поїздки на дачу 1 серпня його автомобіль був заблокований іншим автомобілем. При цьому кілька людей витягли його з авто і побили. Від отриманих травм Гончаренко помер в лікарні. На своїй останній прес-конференції він повідомив про знаходження в Кривому Розі 180 тонн хімічно забрудненого і радіоактивного металобрухту.

2013

Сергій Старокожко

Колишній співробітник газети «Свободный репортер» (Луганськ),  застрелений 20 листопада 2013 року.

Сергій Старокожко був убитий вночі 20 листопада на території станції техобслуговування, де тимчасово підробляв. Як встановило слідство, вбивцями стали два місцевих наркомана, пробралися на станцію в пошуках грошей для чергової «дози». У момент нападу Сергій спав. Вбивць засудили до довічного ув’язнення.

2014

В'ячеслав Веремій

В'ячеслав Веремій

Репортер газети «Вести» (Київ), побитий і застрелений 19 лютого 2014 року.

Від першого дня Майдану В’ячеслав Веремій висвітлював події, які там відбувались. Журналіст отримав серйозні поранення очей, коли 19 січня 2014 року біля його ніг розірвалася світло-шумова граната. 18 лютого Веремій уперше вийшов на роботу після лікування. Цей день для журналіста став фатальним. За порадою колег того дня він не ходив на Майдан, а працював в офісі. Через велику кількість подій  свіжий номер газети здавався пізно, Веремій працював у редакції до опівночі. У ніч проти 19 лютого В'ячеслав разом із колегою їхали з роботи на таксі додому на лівий берег Києва.

На розі Володимирської та Великої Житомирської він помітив озброєних «тітушок» в камуфляжі та масках та намагався їх сфотографувати з машини. «Тітушки» напали на авто, витягли водія та пасажирів та почали їх бити. Водієві та колезі Веремія вдалося втікти, а В'ячеслава з криками «Кого снимал? Зачем снимал?» побили і вистрелили у спину. Веремія було доправлено до реанімації Київської лікарні швидкої допомоги, проте через втрату крові та травми близько шостої години ранку 19 лютого він помер під час операції.

У квітні 2014 року були оголошені результати розслідування МВС і ГПУ, згідно яких убивці Веремія –  «тітушки» з Донбасу. Був затриманий один з убивць Веремія, раніше судимий Юрій Крисін на прізвисько «Шрек», а керівником «тітушок» був соратник колишнього міністра внутрішніх справ Захарченка Віталій Зубрицький.

Згодом слідство встановило, що Крисін начебто «не завдавав Веремію смертельних ударів», тому зловмисника було відпущено під домашній арешт з підпискою про невиїзд. За словами адвокатки родини журналіста Вікторії Дейнеки, справу В’ячеслава Веремія «свідомо розвалюють».

За словами волонтера Володимира Рубана, за його версією, безпосередній убивця Веремія, 55-річний Джалал Алієв на прізвисько «Діма Дагестанець», після Майдану воював на боці бойовиків «ДНР» і був убитий у Горлівці 7 липня 2015 року.

Ігор Костенко

Журналіст газети Sportanalytic (Київ), редактор Вікіпедії 20 лютого 2014 року застрелений снайпером під час Євромайдану.

Тіло журналіста знайшли біля Жовтневого палацу на вулиці Інститутській. В Ігоря влучили две кулі: одна - в голову, а інша - в груди. Окрім цього, в загиблого були виявлені сильні переломи ніг.

Василь Сергієнко

Редактор газети «Надросся» (Корсунь-Шевченківський, Черкащина), викрадений та убитий невідомими. Чоловік зник 4 квітня 2014 року. Наступного дня тіло було знайдено за 15 кілометрів від міста у Виграївському лісі з кайданками на руках та слідами жорстоких катувань. В липні цього ж року були затримані троє підозрюваних в убивстві.

У травні 2017 року в Києві було затримано підозрюваного в організації викрадення та вбивства журналіста Сергієнка. Затриманим виявися громадянин України Мельник В. А., який у 2014 році працював начальником охорони народного депутата Геннадія Бобова, а після затримання виконавців убивства тривалий час переховувався від слідства і перебував у розшуку.

Дмитро Іванов

Журналіст, музичний критик загинув 2 травня 2014 року під час пожежі в одеському Будинку профспілок.

Тіло журналіста знайшли на одному з верхніх поверхів будівлі. Офіційна причина смерті - задуха невстановленим газом.

Друзі журналіста впевнені, що чоловік не був послідовником жодного політичного руху і тому здивовані тому, як він опинився у Будинку профспілок.

Володимир Марцишевський

Журналіст інформаційного онлайн-бюлетеня «Каменярі інфо», захисник Гостиного двору. 11 червня 2014 року у Києві викрадений із прес-центру Майдану, жорстоко побитий, помер у лікарні 15 червня

Олег Задоянчук

Репортер «Мегаполис-Экспресс», редактор новин «Нового каналу», «5 каналу», ТСН. Мобілізований 29 серпня 2014 року. Загинув 4 вересня 2014 року, коли російська артилерія системами «Смерч» знищила український підрозділ у селі Дмитрівка Новоайдарського району.

Олександр Кучинський

Головний редактор газети «Криминал-Экспресс», автор книг «Хроніка донецького бандитизму» і «Антологія замовного вбивства» убитий 29 листопада 2014 року разом із дружиною в дачному селищі Богородичне під Слов'янськом

2015

Дмитро Лабуткін

Військовий кореспондент, заступник редактора ТРК «Бріз» (Міністерство оборони України), капітан-лейтенант; загинув 16 лютого 2015 року під час боїв за Дебальцеве, виконуючи обов’язки прес-офіцера сектора «С» антитерористичної операції

Сергій Ніколаєв

Фотокореспондент газети «Сегодня» (Київ), загинув разом із супровідником Миколою «Танчиком» Флерком (підрозділ ДУК) під час мінометного обстрілу селища Піски 28 лютого 2015 року

Ольга Мороз

Головний редактор газети «Нетішинський вісник» (Хмельниччина), убита 15 березня 2015 р. у власному будинку.

Тіло 44-річної журналістки Ольги Мороз у її квартирі виявила сестра. Ольга Мороз померла від перелому потиличної кістки та набряку мозку. Медики пояснили, що такі травми можуть виникнути при падінні або внаслідок удару тупим предметом. Дехто із місцевих жителів пов’язує смерть жінки нібито із розслідуванням вирубки лісу, яке вона вела перед смертю.

Сергій Сухобок

Засновник газети «Віддзеркалення», співзасновник онлайн-видань ProUA і «Обком», убитий на Русанівських садах (Київ) 13 квітня 2015 року.

Згідно офіційної версії слідства, вбивство журналіста не було пов’язане із професійною діяльністю. У 2015 році Сергій Сухобок повернувся у столицю після тривалого проживання в Донецьку. Журналіст жив на дачі свого друга в Русанівських садах на околиці Києва. Конфліктував із чоловіками, які жили по сусідству. У ніч на 13 квітня 2015-го вони прийшли поговорити. Наступного дня скривавлене тіло журналіста знайшли на вулиці. Помер на руках у лікарів «швидкої».

Вбивць Сергія Сухобока затримали наступного дня після скоєного. Це були Артем Пономар та Володимир Дрижал. Один уродженець Волині 1993 року народження, інший - з Пермі 1985 року народження. 2015-го їх засудили до 8 років позбавлення волі. Доньці Анастасії мають виплатити 90 тис. грн. компенсації.

Олесь Бузина

Письменник, публіцист, відомий своїми антиукраїнськими поглядами, колишній головний редактор газети «Сегодня» (Київ), убитий 16 квітня 2015 року біля власного будинку.

Олесь Бузина був застрелений біля свого будинку у Києві по вулиці Дегтярівській. За даними прес-служби МВС, вбивцями були двоє невідомих в масках. Автомобіль з італійськими номерами був пізніше виявлений кинутим в Шевченківському районі Києва. Будь-яких доказів, що вказують на особу злочинців, в ньому виявлено не було.

Слідство визнало, що вбивство замовне і пов'язане з професійною діяльністю журналіста.

У червні 2015 року міністр внутрішніх справ Арсен Аваков повідомив про розкриття вбивства і затримання осіб, обвинувачених у вбивстві. Один із затриманих, Андрій Медведько був активним учасником Майдану, а також керівником Печерської районної організації ВО «Свобода» в Києві, в кінці 2014 року недовго служив в зоні АТО в складі батальйону МВС «Київ-2». Інший, Денис Поліщук також націоналіст і учасник війни на Донбасі, висувався на виборах до Верховної Ради в 2012 році від політичної партії «Українська національна асамблея». Наразі підозрювані перебувають під домашнім арештом, а родичі Бузини говорять про затягування суду.

2016

Павло Шеремет

Павло Шеремет

Білоруський, російський та український журналіст загинув 20 липня 2016 року у Києві в результаті вибуху автомобіля. Близько 7:45 ранку в центрі Києва на перетині вулиць Франка і Хмельницького пролунав вибух. Підірвався червоний Subaru, в салоні якого перебував чоловік. Коли його витягли з машини, він був ще живий, однак отримані травми були не сумісні з життям. Шереметн помер у кареті швидкої допомоги.

Шеремет протягом останніх п'яти років проживав у Києві. Машина, у якій його підірвали, належала керівнику «Української правди» Олені Притулі. Згодом стало відомо, що, ймовірно, вибух стався через безоболонковий саморобний вибуховий пристрій, який скоріше за все, керувався дистанційно. Основними версіями причини злочину було названо професійну діяльність, неприязні стосунки, дії російських спецслужб, а також ймовірний замах на Олену Притулу, якої на момент злочину не було в машині. Останню версію побічно підтверджувало наступне доручення Петра Порошенка надати Притулі державну охорону.

На річницю вбивства генеральний прокурор Юрій Луценко фактично визнав відсутність прогресу в розслідуванні смерті Шеремета.

Сергій Томіленко, голова Національної Спілки журналістів України:

На жаль, і через 17 років після вбивства Георгія Гонгадзе ми констатуємо відсутність безпечного простору для журналістів. Питання фізичної безпеки є однією з найгостріших проблем, яка складається із сотень історій безкарності. Історій, насичених фотографіями закривавлених журналістів, але не належно покараних нападників.

Безкарність провокує безкарність. Але якщо в часи Кучми ми говорили про напад на журналіста чи убивство як про надзвичайну ситуацію, то тепер ми говоримо про це, як про українські реалії. Культура безкарності показує, що нема чого рахуватися із незручними журналістами. Зупинити це можуть не декларації влади чи дебати про поправки до законодавства, а політична воля керівництва країни та силових органів. Це трапиться тоді, коли ми отримаємо прецеденти покарання у показових справах. І це не обов'язково убивства Георгія Гонгадзе та Павла Шеремета (хоча ми всі вимагаємо тут справедливості), але, принаймні, у справах щодо фізичної агресії - і за часів Євромайдану, і за останні три роки.

Ці прецеденти потрібні нам, журналістам, але чи потрібні вони тим, хто хоче тримати медіа у страху?

—

Юлія Тунік, опубліковано у виданні «Главком» [4]

---

В тему:

• Цель — Украина. «Дело Гонгадзе», «кассетный скандал»: Марчук, Медведчук и КГБ [5]
• «Банда Гончарова» имеет филиал в ведомстве Авакова? [6]
• Арсен Аваков: ставка на приспособленцев. Почему не будет раскрыто «дело Шеремета» [7]
• Убийство Шеремета: следствие игнорирует версию, что расправа заказана властью из мести [8]
• Кукловоды. Бандитов и убийства в Украине покрывают генералы [9]