Усі, хто мав допитливий розум і зайві 15 копійок, у революційний 1917 рік міг купити брошуру з розсекреченим таємним доносом Полтавського губернатора Багговута міністру внутрішніх справ Російської імперії Маклакову. У кляузі, написаній на початку 1914-го, йшлося про "сепаратистські настрої" та – хай як дивно це звучить тепер – про "зростання українського руху в Україні".

Як зазначає "Українська правда" [2], головному поліціянту імперії губернатор пропонував план зміцнення того, що сьогодні відомо як "русскій мір" [3]. "Необхідно субсидіювати деякі газети у Києві, Харкові, Полтаві й Єкатеринославі з ціллю боротьби з українським рухом", – зазначав чиновник. Темники зразка 1914 року, що їх оприлюднили в 1917-му на хвилі революції, нічим не відрізняються від того, чим продовжує займатися Росія: "доводити кровний зв'язок народностей великоросійської та малоросійської"; "пояснювати, що ніколи ніякого "українського" народу не було"; "внедряти у молодь поняття про єдину, нероздільну Росію, пояснюючи слово "Україна" як "окраїна"; розповідати про "економічні зв'язки малоросійських губерній з великоросійськими".

Багговут також писав у столицю імперії: "Можлива (бажана – УП) часта поява у газетах, що субсидіюються, статей про необхідність загальнодержавної мови, якою є тільки великоросійське наріччя. Про багатство російської мови, про роль сучасної малоросійської мови, як простонародної, яка не має літератури і майбутнього".

Полтавський губернатор пропонував брати на роботу в школи виключно великоросів. І застосовувати такий само принцип щодо інспекторів, директорів народних училищ і місцевого духовенства. А ще "встановити обов'язкові екскурсії учнів всіх навчальних закладів у якомога більшій кількості в Москву, Нижній Новгород та інші історичні місця Росії". "Тому що малороси мають про пам'ятки цих місцевостей вельми мізерні відомості, точніше жодних, – доповідав він. – Екскурсії зараз проводять у Київ, а про Москву не йдеться".

Донос Багговута 1914 року – красномовна, болісна реакція імперця на формування модерної, української політичної нації. Маючи за спиною досвід поміркованих українофілів [4], які боролися за свої права у федеративному руслі, нова, молода інтелігенція підросійської України все більше надихалася значно сміливішою ідеєю самостійництва.

Спираючись на публіцистику кінця XIX – початку XX століття й матеріали з книги Романа Коваля та Юрія Юзича "Микола Міхновський. Спогади, свідчення, документи", "Українська правда" розповідає про те, як Росія намагалася, але не змогла запобігти українській незалежності.

"Желаніє поорігінальнічать"

У 1888 році на медичний факультет Харківського університету вступає уродженець міста Керч Іван Липа [5]. Три роки по тому він стане співзасновником таємної організації "Братство тарасівців" [6] і пізніше потрапить на тринадцять місяців у тюрму. Але спочатку доля має звести його з реальними українцями, яких – так він тоді думав – вже не існувало.

"З людьми я зближуюсь не швидко, – згадував Липа. – Довго був я в Харкові самотнім, а ось уже в кінці року (1888-го – УП) якось ішов з медиком-однокурсником, а він мене питає: "Ви малорос?". "Малорос", – кажу. "То приходьте сьогодні ввечері на таку адресу, там усі наші збиратимуться".

Після тієї підпільної зустрічі світ Липи вже не буде таким, як раніше. "На твори, як "Кобзар", я дивився, що це останнє українське слово, і чогось мені було дуже жаль, що тепер уже ніхто не знає української мови, – ділився він у споминах. – Історія українського народу, його повсякчасна боротьба за волю, за рівність мені здавалася як якась славна, чарівна казка, що закінчилась навіки, а народ десь зник".

На таємних харківських зборах Липа побачив, що українці досі існують. У 1891 році разом з іншими студентами він заснував "Братство тарасівців" [6]. "Назвали себе "свідомими українцями". Термін тоді був новий", – зазначав потім майбутній міністр віросповідань УНР Іван Липа.

Читайте також: Історії українців, які заговорили російською, "бо так робили усі", але врешті повернулись до рідної мови [7]

Тих, хто наприкінці XIX століття міг осягнути ідею справжнього самостійництва, було обмаль. Загальні настрої у Києві в ті часи журналіст і політик Сергій Шемет [8] описував так:

"Виступи маленького гуртка тарасівців на велелюдних сходинах ріжноплеменного київського студентства робили враження якогось донкіхотства. Це були виступи людей якогось іншого світогляду, зовсім тоді не модного і масою студентства не визнаного. Загально визнані були ідеї всесвітнього соціялізму і всеросійської революції, які мали автоматично визволити й Україну. А тут раптом якийсь нечуваний сепаратизм, чудернацьке якесь самостійництво. Багатьом здавалося це все просто "желаніемъ пооригинальничать".

З програми "Братства тарасівців", яку під назвою "Profession de foi молодих українців" ("Символ віри для молодих українців") проголосили 1893 року в Харкові та опублікували у львівському журналі "Правда":

Україна під гнетом, і після закону людської психольогії вона підіймає свій національний прапор. Тим ми, як діти України, як сини свого народу єсьмо націоналами і перед усїм дбаємо о те, щоб дати свому народові волю національну. Скоро Україна добуде сю волю (...). Коли хто візьме на себе працю простежити вкраїнський національний рух по історичних документах українських, той побачить, що національне питання й національні змагання на Вкраїні з'являли ся з того часу, як тільки Україну почали гнітити чужоземні вороги, а коли Богдан прилучив до Московщини український нарід "як вільний до вільного, як рівний до рівного", то нарід і сам Богдан зараз же зрозуміли, що се була помилка, бо "Москва не свій брат".

"А що ж він усе бомби та бомби?"

Через дію Валуєвського циркуляру [9] та Емського указу [10] українська інтелігенція Лівобережжя наприкінці XIX – початку XX століть активно засвоювала навички підпільного життя.

Про те, як проходили "офіційні" культурницькі вечірки в Харкові, адвокат Петро Станіславський згадував: "За тодішніми адміністративними приписами на всіх виставах чи концертах обов'язково був присутній поліцай, в урядовій уніформі й головному уборі".

Для обговорення гострих політичних тем проводили нелегальні вечірки. Дмитро Антонович, один із засновників Революційної української партії [11] (РУП), розповідав, як на роковини Шевченка в 1900 році в Полтаві зібрались 60 активістів. Серед них були, зокрема, семінарист Симон Петлюра. І правник з Харкова, "батько українського націоналізму" Микола Міхновський, який запам'ятався палкою промовою.

"Слово "бомби" так і летіло з уст бесідника, – писав Антонович. – На царські укази не можна відповідати словами, а тільки бомбами" (...). "Бомби і бомби!". Це було на часі, й молоді слухачі слухали з палаючими очима й гарячим серцем".

І тільки на обличчі Олександра Русова [12], представника "Старої громади" [13], "насунулась хмара". "Чим частіше лунало слово "бомба", тим прикріший ставав вираз обличчя Русова, – свідчив Антонович. – Коли Міхновський закінчив під вибух ентузіазму молоді, Русов звернувся до свого сусіда Костя Мацієвича [14] і з досадою спитав: "Що це за офіцер артилерії?". Мацієвич, не зрозумівши зразу іронії, відповів: "Це не офіцер, це адвокат із Харкова". "А що ж він усе бомби та бомби?".

"З сигарою в устах, у свойому кріслі-фотелі, пускаючи перед собою густий дим, спокійно викладав нам свої погляди щодо організації українського визвольного руху", – так описував Міхновського один із творців партії РУП Юрій Коллард.

За словами Колларда, "партію створила студентська молодь, але душу в неї вклав Міхновський" – "дикий шовініст" за визначенням імперської преси. У брошурі "Самостійна Україна" [15] 1900 року, виданій у Галичині, він проголосив боротьбу за "одну, єдину, нероздільну, вільну, самостійну Україну від Карпат аж по Кавказ".

Катерина Серебрякова-Антонович, дружина "рупівця" Дмитра Антоновича, в еміграції в США згадувала про вплив Міхновського: "Ще в Харкові ми, тодішня молодь, читали і знали його "Самостійну Україну", але тоді ще й мріяти не могли про здійснення того, що він там писав, що передбачав, і що потім після революції 1917 року здійснилося. І ми побачили, що неможливе стало можливим і найкращі наші мрії ніби здійснюються".

1900 року журнал "Молода Україна" (Львів) від імені РУП опублікував "Одвертий лист до міністра Сипягіна". Автор тексту М. Міхновський відреагував на заборону напису українською мовою на пам'ятнику Котляревському, що його планували встановити у Полтаві:

"Того обурення, що обхопило нас, коли ми дізнались про Вашу відповідь на прохання лояльних полтавців, Ви не зможете зрозуміти. Але те, чого Ви так бажали, те сталось: ми учули усю гіркість тієї наруги, тієї зневаги, що Ви завдали нашій нації. Батьки наші та діди мовчки знесли і заборону освіти на нашій мові і навіть заборону самої мови української. Вони все переказували нам свій заповіт: "Терпіти, надіятись і мовчати".

Через те Ви, пане міністер (внутрішніх справ – УП), і Вам подібні добродії стали уважати нашу мовчазну націю за паріїв [16] Европи, бо Ви звикли поважати лише насилля, хоч і дурите цілий світ на Гаазькій конференції, ніби шануєте право.

(...) Українська нація мусить добути собі свободу, хоч би захиталася ціла Росія! Мусить добути своє визволення з рабства національного та політичного, хоч би пролилися ріки крови! А та кров, що поллється, впаде як народне прокляття на Вашу голову, пане міністер, і на голови всіх гнобителів нашої нації".

"Намагаються проявити якусь незалежність"

Російський наратив "культура поза політикою" є лише реакцією на справжній стан речей – політика виникає з культури. Так само, як і "шістдесятники" часів СРСР, майбутні самостійники й націоналісти кінця XIX – початку XX століть приходили до політичних вимог через імперські заборони мови, культурних акцій, через спроби знищення української ідентичності.

Читайте також: Живе слово незламного народу. Українська мова: від Софії Київської до сучасності [17]

За згадкою Юрія Колларда, наприкінці позаминулого століття, учні реальної школи у Полтаві вимушені були підпільно проводити українські читання. А у 1894 році цей невеликий гурток культурницького напряму організував на Різдво коляду. Молодь "їздила по українських родинах в Полтаві і навіть поза нею".

Стикаючись з опором системи, такі, як Коллард, не задовольнялись лише колядуванням. Він згадує, як 1897 року в Харкові створили студентську громаду. Дмитро Антонович, який перейшов з київського університету в харківський, "вирішив, що треба піднімати українство, читати лекції з історії (...) виводити українство з чисто етнографічного стану".

Антонович запропонував Колларду та його товаришу Олександру Коваленку вступити в організацію. На той час у Харкові було близько 4500 студентів, половина з них – українського походження. Тож коли Коллард і Коваленко йшли на збори, вони були впевнені, що там "буде сила-силенна" однолітків. Але коли з'явилися за адресою, побачили в приміщенні лише Антоновича і ще двох.

"Антонович відкрив "збори" й заявив, що більше нікого не буде, – розповідав в еміграції Юрій Коллард. – Обговорили деякі питання, постановили закласти конспіративно-політичний гурток під назвою "Харківська студентська громада". Після натхненних промов Антоновича ми вже справді уявляли себе "борцями за народ".

"По закінченні "зборів" поверталися ми додому з Сашком Коваленком із почуттям гордості в душах, – згадував Коллард. – Проходячи попри стійкового поліцая на розі Ветеринарної вулиці, я собі подумав: "Ось ти, дурню, стоїш тут і не знаєш, хто біля тебе йде!". Так повстала організація, яка за короткий час дуже виросла".

Громада створила свій драматичний гурток і хор. Давала аматорські вистави в Харкові, Богодухові, Охтирці, Люботині, Сумах і Білгороді. "Цей гурток, крім значення чисто культурно-просвітнього, замаскував перед жандармерією агітаційно-політичну діяльність", – писав Коллард.

Із секретного доносу полтавського губернатора Багговута міністру внутрішніх справ (1914 рік):

6 грудня 1913 року в місті Лохвиця на загальних зборах Товариства Взаємодопомоги вчителів винесено єдиноголосно резолюцію про необхідність викладання у народній школі виключно українською мовою. На зборах інспектор народних училищ заявив протест проти такої постанови, але ніхто не звернув на протест жодної уваги(...). Гадаю, що приклад Лохвицького повіту подіє й на сусідні повіти (...).

Таким чином через посередництво школи рух проявляється у прагненнях: 1) довести відмінність російської та української мови, а отже і народностей цих; 2) створити українську мову; 3) добитися створення української школи. Сільське духовенство в значній мірі також співчуває українському руху.

(...). Полтавська духовна семінарія також є місцем, де з найбільшим успіхом прищіпліються ті самі ідеї. Навчальний заклад поставлений дуже погано в сенсі дисципліни: вихованці вкрай розгнуздані, тримають себе зневажливо і грубо, ніколи Губернатору на вулиці не поклоняються, намагаються проявити якусь незалежність і безсумнівно культивують поміж себе українські ідеї.

"Мужицькою мовою про мистецтво?"

Хто би не правив Росією – хай навіть найдемократичніші демократи – Україну там завжди сприйматимуть як колонію. До цієї простої думки, що була недосяжною для багатьох і з приходом революції 1917 року, і з розпадом СРСР, більше ста років тому дійшов на власному досвіді Микола Міхновський.

Один із учасників українського руху Василь Вовк писав про 1900 рокі: "Час, коли Харків стогнав під русифікаторським натиском". Втім, Міхновський не соромився скрізь розмовляти українською. Вовк згадував, як під час антракту в партері театру зустрічались Христя Алчевська, донька харківського промисловця Олексія Алчевського [18], та юрист Міхновський. Вона "у вечірньому європейському туалеті", він "одягнений у добре пошитий фрак".

"Обидва починають розмовляти рідною мовою, сусіди-росіяни прислухаються і подають поміж себе репліки: "Боже мій, чи можна говорити мужицькою мовою про мистецтво або літературу? Чули цю "Приборкану гоструху" Шекспіра ("Приборкання норовливої" в перекладі Куліша – УП)? Ой, ой! Гоструха, та й ще приборкана! Не примушуйте Шекспірові кістки перевертатись у труні!".

Читайте також: Чим є українська мова? [19]

Такі висловлювання чути не від яких-небудь неписьменних міщан, а від російської інтелігенції (...). Алчевська писала французькою мовою як рідною, добре знала німецьку і чимало перекладала з іноземних мов на українську".

Про ставлення великоросів до малоросів у переписці з галичанином Миколою Угрином-Безгрішним [20] Христя Алчевська розповідала на прикладі вирізки з курського часопису за 18 січня 1909 року, яку вона додала до одного з листів. У журнальній замітці йшлося про збори Курського земського зібрання. На ньому, зокрема, розглядали питання пожертв на встановлення пам'ятника Тарасу Шевченку в Києві за ініціативою Полтавської управи.

Репортер застенографував думки тих, хто зібрався:

"Н. Є. Марков. У пропозиції Полтавського земства виражена тенденція сепаратизма. Ми не маємо асигнувати на пам'ятники поетам невідомих племен. Жодного малоросійського народа я не визнаю.

Н.Н. Богданов. Я не можу визнати, що Шевченко – найвеличніший з народних поетів. Слово "найвеличніший" передбачає сепаратизм. Я його просто як поета поважаю, але рекомендую у субсидії відмовити.

Г.А. Шечков. Не треба кидати гроші на справу, яка пов'язана з прагненням до створення малоросійських республік".

Читайте також: Спасти себе і спасти ціле людство - місія українців [21]

"Рух цей стає небезпечним для Росії"

30 серпня 1903 року (12 вересня за новим стилем) у Санкт-Петербурзі традиційно відзначали державне свято Олександра Невського. Згідно з імперською догмою – "переможця у битві із західним світом". Того дня в Полтаві була чудова погода. Вона пасувала урочистому настрою. Але незвичне піднесення серед містян було пов'язане не з пам'ятуванням Невського, а з відкриттям пам'ятника поетові Івану Котляревському.

Давши дозвіл на відкриття монумента, влада, вочевидь не прорахувала всі ризики. Полтавського аристократа Котляревського, який жив ще за Катерини, чиновники сприймали як автора легковажних п'єсок і співака малоросійської кухні, яку він смачно описав в "Енеїді". Проте відкриття пам'ятника закінчилося справжньою політичною маніфестацією.

У Полтаву приїхали під 150 делегатів. Ввечері в міському театрі імені Гоголя запланували урочистості під головуванням міського голови Трегубова. За свідченням Віктора Андрієвського [22], у вщент переповненому залі "скрізь лунала сама українська мова – чого досі не чути було в тім ніби "русском місті".

На сцену піднялася Ольга Андрієвська [23] (1937-го після кількох років концтаборів її розстріляють у Саратові). Коли донька православного священника почала читати привітання від Чернігівського губерніального земства – воно було написане українською, – Трегубов заборонив це робити.

Тоді на подіум вийшов Міхновський. Він мав зачитати привітання від харків'ян, але на знак протесту не став, віддавши міському голові порожній конверт під схвальний гул публіки й крики "Слава!".

"Наскільки мені відомо, не існує такого закону, котрий забороняв би українцеві говорити прилюдно в його рідній мові, – так згадував слова Міхновського Віктор Андрієвський. – Прошу про вчинок пана голови внести мою заяву до протоколу засідання Полтавської міської думи і видати мені виписку, щоб я те поступовання голови міг оскаржити в Сенаті".

Від того вечора у Полтаві до доноса полтавського губернатора Багговута міністру внутрішніх справ пройде одинадцять років. Те, що вважалось поодинокими вибриками "диких малоросійських шовіністів", стане реальною загрозою для існування імперії.

"Доношу Вашому Високопревосходительству, що рух цей стає небезпечним для Росії і в разі подальшого розвитку він, а особливо при війні з Австрією (розпочнеться за кілька місяців – УП), може принести нам чимало турбот, а можливо й тяжких хвилин", – закінчував своє таємне звернення Багговут.

За три роки після цього доносу ті, кого боялася і водночас недооцінювала імперська еліта, творитимуть власну Українську Народну Республіку. Сперечаючись і часто ворогуючи між собою, займаючи різні політичні позиції, втрачаючи довіру населення, роблячи фатальні помилки – всі вони в моменті програють. Але закладуть основу для легітимації майбутньої незалежності.

Життя "самостійників" кінця XIX – початку XX століть залишиться назавжди наочним запереченням більшості російських міфів. І викривленої імперської логіки, яку у 2019 році на одному з Радбезів ООН вкотре озвучить "щирий українець" Небензя:

"Ми виступаємо не проти української мови, а на захист російської, викорінювати яку упереджена українська влада заходилася драконівськими методами. Я вже не кажу, що це суперечить всім конвенціям із захисту прав людини і базовим правам".

—

Євген Руденко, опубліковано у виданні "Українська правда" [2]

---

Читайте також:

• Російська брехня про "одиннарод" [24]
• Як українцям московити та комуністи стирали пам’ять? [25]
• Документи московії проти бункерного «історика» путіна [26]
• Як російська імперія заважала бути українцями [27]
• Чому російська культура заслуговує бути ігнорованою [28]
• Як Росія століттями знищувала українську мову [29]
• Дозвольте нам ненавидіти [30]
• Міфи про російське походження Одеси й особливу ностальгію одеситів за СРСР [31]