В Україні Миколай — найбільш шанований святий. Іще сто років тому хатня ікона Чудотворця стояла майже в кожній українській домівці. Святий Миколай — улюбленець дітей, захисник у біді, рятівник від неволі.

У різних народів святого-доброчинця називають по-різному. Нідерландці кажуть — Nicolaas, німці — Nikolaus, угорці — Miklós, поляки — Mikołaj. Залежить від того, у якій транскрипції передається грецьке ім’я Nicolaos, або — "переможець народів". Миколая поважають однаково і католики, православні й протестанти, оскільки культ святого розвинувся ще до поділу християнської Церкви. У європейських культурах його образ переплівся з віруваннями у хатнього духа та прапредка. Так створилися легенди про Сінтерклааса, Пер-Ноеля і Йоулупукі, нагадує видання  Локальна історія [2].

Образ Святого Миколая в українській культурі подолав власний шлях, і пов'язаний із Володимиром Великим, мазепинським бароко, козацтвом та чумацтвом, зі спробою знищення у радянський період і відродженням після відновлення Незалежності.

Святий для князя і спудеїв

Припускають, що культ святого Миколая виник у Києві завдяки Володимиру Хрестителю. За переказом, князь привіз до столиці перший образ Чудотворця із Херсонеса, де прийняв хрещення. Під час закладення Десятинної церкви Володимир [3] велів збудувати у храмі окремий приділ, присвячений Миколаю, і в ньому поставив херсонеську ікону.

Культ святого Миколая ішов в Україну з Візантії різними каналами — через перекази й легенди, рукописні книги, мандрівні фольклорні сюжети. Уже в ХІ столітті в Україні-Русі відзначали свята Миколая — зимове, 6 грудня (19 грудня) та весняне, 9 травня (22 травня). Зимове — на честь Миколаєвого "народження для вічності", а весняне — в пам’ять про перенесення його мощей із Лікії до італійського міста Барі.

У XVII — XVIII століттях під впливом католицького чернечого ордену василіян Україною поширився культ Миколая як покровителя студентів і школярів.

Святий Миколай. Кінець ХІХ століття. Фото: НЦНК "Музей Івана Гончара"

Повелитель бурі

Українці вважають, що святий Миколай — то найскорший помічник у біді. Він допомагає тим, кому загрожує небезпека, кого скривдили, із ким несправедливо обійшлися. 

Одна з найпоширеніших мандрівних оповідей присвячена чудесному вгамуванню морської бурі. Отож до нього у молитвах звертаються мандрівники і моряки. На багатьох іконах представлено сюжет — корабель із людьми та святим Миколаєм розгойдують серед хвиль чорти. Але марно.

Миколай прихильний до розкаяних злодіїв. Він є покровителем торгівлі та землеробства. Опікується студентами і дітьми. Він — чудотворець. Заради порятунку людей творить чудеса.

Миколай Чудотворець. Івано-Франківщина, 1960-ті роки. Фото: НЦНК "Музей Івана Гончара"

Українські миколайські ікони XV—XVI століть найчастіше зображають Миколая у повен зріст, із житійними сценами. Ці сценки відтворені у "віконцях"-клеймах, які оточували фігуру святого. Згадується близько 20 моментів із життя Чудотворця — від народження до смерті. На клеймах бачимо, як святий рятує потопаючого, зцілює від бісів, визволяє невільників, оберігає моряків.

Дуже шанували Миколая запорозькі козаки [4]. Вони вважали його покровителем у своїх морських походах, він допомагав рятувати бранців із неволі.

Чумаки-мандрівники брали з собою в нелегку дорогу образочки Миколая Чудотворця. Нерідко їх малювали на сухій рибі-камбалі. Кілька років тому стародавню чумацьку техніку ікони на сушеній рибині відновили у Херсоні краєзнавець Андрій Лопушинський та художниця Оксана Оснач.

Краєзнавець Андрій Лопушинський та художниця Оксана Оснач відновлюють стародавню чумацьку техніку ікони на сушеній рибі — камбалі, Херсон. Фото: facebook.com

"Мокрий" Миколай і дивовижна знахідка

Миколай Чудотворець. ХІ століття, Софія Київська. Фото: НЦНК "Музей Івана Гончара"

Легенда про чудесний порятунок немовляти пов’язана із образом "Миколи Мокрого". Одне подружжя вирушило у паломництво до мощей Бориса і Гліба [5] у Вишгород. Коли поверталися човном до Києва, втомлена жінка задрімала й впустила немовля у воду. Згорьовані батьки стали молитися до Святого Миколая. А на ранок знайшли дитину перед образом святого-чудотворця на хорах Софійського Собору.

До 1943 року образ Миколи Мокрого стояв на місці храмової ікони в іконостасі Миколаївського вівтаря Собору святої Софії. Дослідники датували його Х століттям і припускали, що він походить із Візантії. Тривалий час місце перебування цієї ікони було невідомим. Були припущення, що єпископ УАПЦ Мстислав (Скрипник), майбутній патріарх, вивіз ікону за кордон, рятуючи пам'ятку від більшовиків. Сьогодні уже відомо, що образ зберігається у США. У квітні 2022 року було анонсовано його повернення в Україну — після того, як всі території звільнять від окупантів.

Ікона "Микола Мокрий". Фото: wikimedia.org

Вважалося, що Святий Миколай іще й опікується миром. В Україні у цей день є звичай миритися з недругами. Цей своєрідний ритуал називається "братчини". Етнологи зазначають, що в дохристиянську давнину братчини влаштовували на честь язичницьких богів, приміром, на пошану "худоб’ячого бога" Велеса. Сам Велес вважається дохристиянським прообразом Миколая.

До Микільських братчин пекли пироги і варили ритуальний напій — пиво з ячменю нового врожаю. Скликали гостей. Під час трапези по колу пускали чашу з цим ритуальним напоєм — братину. Гостини ставали символом взаємного прощення і примирення.

Архієпископ у Мазепиній позолоті

Ікона Миколая майже завжди була у церкві на іконостасі і на божниці в хаті. Святого зображали у вбранні архієпископа, яке належало саме тому часові, коли художник малював ікону. Незмінними для зображень усіх історичних епох залишаються Євангеліє у лівиці і знак благословення.

Найдавніші збережені українські ікони Миколая датуються XV століттям. Тоді святого зображували із коротким волоссям, без головного убору, у фелоні, з омофором. Згодом додалися митра і панагія. На старіших іконах ризи Миколая покриті хрестами, властивими шатам архієпископа.

Святий Миколай Чудотворець. XV століття, Лемківщина. Фото: НЦНК "Музей Івана Гончара"

На українських образах XVII — XVIII століть фелонь Миколая покривається розкішними бароковими квітами, гаптованими золотом. То був час відродження української державності і період розквіту козацького бароко.

Святий Миколай Чудотворець. Кінець XVII століття. Риботицька школа, Сянок. Фото: НЦНК "Музей Івана Гончара"

Бароковий стиль заохочував і підтримував гетьман Іван Мазепа. [6] Як описував мистецтвознавець Федір Ернст, цьому стилю були притаманні буйні, розкішні орнаменти з фантастичними рослинами, квітами і плодами.

Святий Миколай Чудотворець. Середина XVIII століття. Черкащина. Фото: НЦНК "Музей Івана Гончара"

Шиття золотом і сріблом поширилося по українських монастирях завдяки матері гетьмана Івана Мазепи. Наприкінці XVII століття ігуменя Києво-Вознесенського жіночого монастиря Марія Магдалена Мазепа заснувала в кількох українських обителях мистецькі осередки, у яких відроджувалося києворуське золотне гаптування, осучаснене бароковим стилем.

Єпітрахіль. Фрагмент. 1672 рік. Фото: esu.com.ua

Важливим елементом облачення Миколая-єпископа є омофор. Ця довга стрічка із хрестами є символом духовного пастирства. Саме слово перекладається як "плече, рамено". Омофор має нагадувати про доброго пастиря з Ісусової притчі про заблудлу вівцю — про спасіння грішних душ треба піклуватися так само, як вівчар про овечку, коли ніс її на плечах додому.

Святий Миколай Чудотворець. Кінець XVII століття. Остер, Чернігівщина. Фото: НЦНК "Музей Івана Гончара"

На образах початку XVIII століття на святому Миколаєві з'являється митра — символ і царської корони, і тернового вінця. У центрі православ’я — Візантії — від часу падіння Константинополя митру носив лише патріарх; вона була схожою на корону візантійського імператора. Від другої половини XVII століття цей убір носили вже всі єпископи. Тоді вона набула сучасного вигляду — висока шапка, розширена і заокруглена згори, оздоблена оксамитом, парчею та коштовним камінням.

Святий Миколай. Кінець ХІХ століття. Дерево, олія Фото: НЦНК "Музей Івана Гончара"

Католицька митра інакша. Спереду вона нагадує усічений ромб, а з боку має два відроги, які символізують Старий і Новий заповіти.

Починаючи з XVIII століття, на грудях святого Миколая бачимо панагію або хрест. Панагія — це невеликий образ Богоматері (рідше — Спасителя чи святих), який носять архієреї. Вона має нагадувати ієрарху про обов'язок носити в серці Господа і покладати свою надію на заступництво Його Пречистої Матері.

Хрест XI—XIII століття. Панагія з зображенням Марії Оранти та Архангелом Михаїлом. Оправа кінця XIX століття. З колекції Ханенків, м. Київ. Фото: i.pinimg.com

Цап і дух предків

Майже всі християнські народи мають звичай обдаровувати малих дітей вночі перед днем святого Миколая. Сама традиція виникла у середньовічній Німеччині. Батьки дарували малечі одяг, взуття, ласощі, книжки для школи. подарунки підкладали таємно. З часом цей звичай поширився на сусідні країни, зокрема на Польщу. А звідти вже перейшов на Правобережну Україну, яка тоді перебувала під Річчю Посполитою [7].

Сьогодні найвідомішим персонажем із "миколайським" іменем є Санта Клаус. Але чому він приносить подарунки не 6 грудня, а на Різдво? І чому він подорожує у санях, в які запряжені північні олені й застрибує у димар? Відповідь є. Вона проллє світло на те, чому український Миколай ходить із ангелом і чортом.

Санта Клаус — це поєднання образу святого Миколая з традиційним для європейських народів "різдвяним дідом". Нідерландський Сінтерклаас набув сьогоднішнього вигляду завдяки творам письменників, художників, мультиплікаторів. У країні, наповненій переселенцями різного етнічного походження та віровизнання, було створено, по суті, нового, загальноприйнятного святкового персонажа, не прив’язаного до жодної конфесії й суто символічно пов’язаного з Різдвом.

Майже всі народи мають архаїчні вірування у предків, які приходять на Різдво чи Новий рік у вигляді білобородого мудрого діда або тотемної тварини — охоронця роду. Ці божества хочуть пересвідчитися, чи гідні в них нащадки. Якщо все гаразд, то нащадків обдаровують. Якщо ж печалька, то карають. Наприклад, різками.

У Франції дітлахів обдаровує Пер-Ноель — "Батько Різдва". У Латвії й Італії приходить "Різдвяний Дід", у Грузії — "Сніговий Дід", у Швеції — Різдвяний гном. У Греції — Василь. Фінські діти чекають Йоулупуккі — "Різдвяного цапа". Норвезького Юлебукка супроводжує чарівна коза, яка приносить людям достаток і благословення. 

Язичницьке коріння є в культі святого Миколая і в українців. У багатьох наших казках фігурує персонаж "дід". Він "як молоко білий", "з довгою білою бородою". Допомагає добросердним і щирим, а також несправедливо скривдженим, та чудесно їх обдаровує. Цілком можливо, що це образ предків, як і різдвяний старець у інших європейських народів. 

Катерина Штанко. Ілюстрація до казки "Ох". Фото: risoval-ko.ru

Чому з Миколаєм ходять чорт і ангел? Прикметно, що ці персонажі властиві для традицій територій, які раніше входили до складу Римської імперії, або країн, на які імперія мала культурний вплив. А через них — і на Україну як частину загальноєвропейського культурного простору. 

Ангел, звісно ж, допомагає Миколаю, а чорт — перешкоджає, лякає непослухів, періщить їх різками, погрожує занести у темний ліс. На думку етнологів та антропологів, на ангела й чорта розділився дохристиянський різдвяний персонаж, який поєднував обдарування і покарання, після світоглядних змін, пов’язаних із прийняттям нової релігії.

Мікулаш із Ангелом і Чортом, Чехія. Фото: gjak.cz

Наприклад, у Нідерландах Миколая супроводжує слуга — Зварте Піт. Його лице вимащене в сажу. Ще століття тому дітям казали, що за непослух Чорний Піт поб’є їх березовою палицею і забере в мішок.

Як Миколай пережив "совків"

Російський Дід Мороз стоїть осторонь цієї традиції. Перманентно "прорубуючи вікно в Європу", росіяни й собі сто років тому організували діда з мішком подарунків. Утім його корені відрізняються від витоків європейських двоїстих добро-злих предків чи хатніх духів. Мороз у слов’ян — це винятково негативний образ. Він із лісу, з-поза меж людської окультуреної території. Морозить людей і худобу, нищить посіви і плодові дерева. Українці на Святвечір [8] намагаються задобрити Мороза, пропонують страви, а потім заклинають не приходити на поля і до худоби.

Наприкінці XIX століття російський письменник Олександр Островський написав казку "Снігуронька". Мороз там постає злим дідуганом. Снігуронька — гине від кохання та сонячного тепла. З часом з цього Мороза зліпили образ, подібний до Миколая, Санта Клауса та інших різдвяних персонажів — щоб бути "як усі". 

Листівка різдвяна. Російська імперія. Початок ХХ століття. Фото: zn.ua

На початку 1920-х у СРСР [9] заборонили і Діда Мороза, і різдвяну ялинку як релігійні явища. У 30-х — знову відновили. Щоправда, різдвяна ялинка стала вже новорічною й увінчувалася не Віфлеємською зіркою, а червоною п’ятикутною. А Дід Мороз не лише обдаровував, а й навчав дітей коритися радянській владі й ненавидіти "ворогів народу". Нове потужне свято — Новий рік — мало об’єднати жителів усієї країни, незалежно від культурної та релігійної ідентичності. Єднатися "радянським людям" пропонувалося саме довкола російського персонажа.

Новорічна листівка, СРСР. Фото: 1.bp.blogspot.com

У роки "відлиги" були марні спроби "українізувати" діда, на листівках йому давали в руки бандуру і пов’язували слуцький пояс.

Новорічна листівка, СРСР. Фото: ukurier.gov.ua

Свято Миколая після періоду радянської заборони знову стало звичним в Україні. Згідно з опитуваннями соціологічної групи "Рейтинг", станом на 2019 рік до Мороза прихильні 22% українців, а до Святого Миколая — майже 40%. Втім українські традиції й досі часом зазнають впливу від решток "вшанування" Діда Мороза або ж відгомону "індустрії" Санта Клауса. 

Миколай. Галина Кузьменко-Кузнецова. ХХІ століття. Фото: НЦНК "Музей Івана Гончара"

В Україні маємо вже десятки сучасних пісень, а також вірші, казки, оповідання, вистави, мультфільми і навіть художній фільм, присвячені Святому Миколаєві. Виходять поштові марки та пам'ятні монети. По всій Україні поширився звичай випікати та розмальовувати солодкою глазур'ю пряники-миколайки. Все це нагадує і малюкам, і старшим і про святого добротворця, і про їхню українську ідентичність.

Миколай. Михайло Скоп. ХХІ століття. Фото: НЦНК "Музей Івана Гончара"

—

Ярослава Музиченко, етнологиня, журналістка, наукова співробітниця Національного центру народної культури "Музей Івана Гончара",  опубліковано у виданні Локальна історія [2]