“Бий, завмри або біжи” національного масштабу. Військовий психолог — про психологію солдата та його підтримку

Версия для печати

“Мене тішить тиловий Київ. Коли я приїхав сюди в березні 2023-го і побачив вуличне освітлення, це було неймовірне відчуття. Ще в лютому все було темним, а в березні вулиці вже світилися. Але мені хотілося б бачити більше хлопців у формі. Все ж таки повинні бути речі, які нагадують, що точиться війна”.

49-річний капітан Віктор Комаренко у вільний від служби час не вдягає статутну форму, але стиль мілітарі, погляд та манера розмови відразу видають військового в колишньому викладачеві університету.

Віктор — нейробіолог, кандидат біологічних наук, доцент, багато років пропрацював на кафедрі фізіології людини і тварин Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Викладав нейрофізіологію, антропологію, психофізіологію та інші фізіологічні дисципліни.

Наразі Комаренко — військовослужбовець, офіцер-психолог 3-ї окремої штурмової бригади ЗСУ із позивним “Доцент”.

“Так, ми змінюємось, — каже він із посмішкою. — Де можна сказати п’ять слів, ми кажемо одне. Можемо забути подякувати. Не тому, що військові якісь невиховані. Ми звикли берегти ресурс”.

Журналісти видання НОВИНАРНЯ поговорили з ним про те, як війна змінює нас, чому цих змін не слід лякатися та що дійсно є потужною мотивацією для бійця.

Читайте також: Мобілізація 2024: Із чим прийшли в армію ті, хто зовсім не поспішав приходити

“Бий, завмри або біжи” національного масштабу

Бий, завмри або біжи — генетично “вмонтовані”реакції на стрес. Як викладач, Віктор Комаренко багато разів розповідав своїм студентам ці базові біологічні реакції людини. 

24 лютого 2022 року їх можна було побачити на рівні суспільства та держави.

“Багато хто з нас був у ступорі на початку повномасштабного вторгнення. Так завжди стається на потужні подразники. У когось це проявляється більш виражено, у когось менше. Я не виняток. Але вже наступного дня зрозумів: я доєднаюсь до війська”, — згадує Комаренко.

Віктор Комаренко з сином (праворуч). Фото з його FB

Спочатку Віктор долучився до батальйону тероборони, створеного ветеранами полку “Азов”. І хоча мав офіцерське звання та військову спеціальність, виконував обов’язки рядового солдата.

Упродовж пів року, хто був більш проактивним, почав розуміти: все, ти у війську. Що можеш найкраще тут зробити?

“Я почав проявляти ініціативу, проводити заняття із психофізіології, пояснювати, що стається з нашою психікою під час дії бойових і службових стресорів, чому всі різні і так далі. Тож коли постало питання знайти військового психолога в батальйон, один із заступників командирів роти сказав: так є ж “Доцент”!”, — згадує Комаренко.

До початку повномасштабного вторгнення, розповідає Віктор, до військової психології існувала мінімальна довіра.  Командири не розуміли, навіщо воно треба. Військовослужбовці не отримували те, на що сподівались. Військових психологів навантажували тим, що геть не входило в їхні обов’язки. 

У багатьох бригадах ситуація такою і залишилась.

Читайте також: Пересидіти не вийде, на війну потраплять всі, — комбат 3 ОШБр

Офіцер-психолог Віктор Комаренко (праворуч) із побратимами в 3-й ОШБр. Фото з його FB

Комаренко згадує, що на початку, коли він тільки приступив до своїх обов’язків, то нагальної потреби в психологу і не існувало.

“Наш батальйон перебував на полігоні. Так, був стрес, пов’язаний зі службою, але це стрес, із яким хлопці цілком могли впоратись самостійно. Деякі побратими могли іронічно підійти й сказати: “Доценте, шось мені зле”. Якщо є жарти й іронія, то все не так і погано.

Необхідність психолога стала більш очевидною, коли почалися перші інтенсивні та затяжні бої. Тоді наш батальйон у складі 3-ї окремої штурмової бригади зупинив наступ “вагнерівців” уздовж каналу Сіверський Донець-Донбас ”, — розповідає офіцер. 

Віктор Комаренко в Третій штурмовій (у центрі). Фото з його FB

Тоді й пішли перші звернення до психолога. Бо воїни відчули ті стани, яких не очікували і з якими не були знайомі в цивільному житті.

“Наприклад, почалися тривожні напади. Це ще не панічна атака, але стан близький до цього. Треба було працювати з горюванням, бо бійці втрачали близьких товаришів.

Після боїв із “вагнерами” я проводив свої перші групові психологічні і дебрифінги: об’їздив  майже всі взводи, які брали участь в боях, дізнавався, як себе почували, які рішення ухвалювали в той чи інший момент боїв.

У нас жоден боєць не покинув самовільно полю бою.

Навіть ті, хто прийшов у підрозділ без жодного бойового досвіду. Це сталося завдяки адекватній підготовці, правильному злагодженню, довірі до командування та ще купі дрібниць, які не бувають незначущими”, — розповідає Віктор Комаренко.

Читайте також: Замість бути арбітром, ООН опосередковано легалізує війни і цим відзначає 78-річчя

“Невмотивований боєць — це завдання для психолога. І не те щоб надскладне”

Зараз часто можна почути про те, що невмотивовані люди у війську непотрібні.

Але мотивація — це не вроджена риса. Вона може виникати, і вона може зникати.

Різні бригади та підрозділи бачили тих, хто йшов в армію добровільно і там ламався. І тих, хто став потужним воїном, хоча для мобілізації його буквально “зловили” в кущах.

Віктор Комаренко каже, що якщо почитати фахову й популярну літературу з військової психології, то можна виділити три кити, на яких стоїть мотивація військовослужбовця:

• побратимство,

• довіра до командира,

• підтримка тилу.

“Я стверджував і завжди буду стверджувати: невмотивований боєць — це не проблема. Це завдання. І насправді я б не назвав його надскладним.

Мотивація — це не лише про відпустки, нагороди чи грошові виплати. Будь-який прояв уваги та поваги до воїна — це вже вагома мотивація”, — пояснює психолог 3-ї ОШБр.

І додає, що якщо повернутись до азів нейробіології, то важливе позитивне підкріплення:

“Спочатку ти даєш завдання, яке боєць може виконати. Отриманий бажаний результат за принципом зворотного зв’язку підвищує мотивацію продовжувати дію. Потім це завдання поступово ускладнюється, до нього додаються нові компоненти. І от ти вже розвиваєш свого бійця”.  

На думку Комаренка, є ще один важливий елемент: воїн має відчувати свою приналежність до успішної команди.

Бійці 3-ї ОШБр. Фото: FB-сторінка 3 окрема штурмова бригада

Одна з форм мотивації — це відчувати себе частиною чогось успішного.

Ті військові, які долучилися до підрозділів з іменем та історією успіху, набагато швидше адаптуються до військової служби, набувають військової майстерності та мають більше шансів отримати позитивний досвід воїна, впевнений психолог. 

“Багато взводів та рот зробили собі ім’я. Це вже бренд. Вони, наприклад мають свої мерчі, логотипи, шеврони тощо. Багато успішних взводів мають власні назви. Наприклад, такі відомі взводи [3-ї штурмової] бригади, як “Десептикони”, “Мирон” або “Вовча зграя”. Команда з іменем сприяє зростанню бійця, формуванню його самоідентифікації”, — пояснює психолог Комаренко. 

Читайте також: Слово-зброя. Поети знову стають значущими пророками в Україні

Служить воїн — служить вся його родина

У мережі та й просто у приватному спілкуванні можна почути занепокоєння з приводу інтеграції військових у цивільне суспільство, повернення до цивільного життя.

Офіцер-психолог Віктор Комаренко. Фото з його FB

Віктор Комаренко на це відповідає: “А чому було так мало занепокоєння з приводу того, як цивільна людина адаптувалася до війська? Це ж набагато важче! Так, хтось із нас у перші тижні після демобілізації буде більш різким, хтось більш закритим. Але це нормально, і поступово людина повернеться до звичних патернів поведінки”.

Психолог пояснює, що на війні люди часто стають “емоційно сліпими”, різкішими, прямішими. Це може бути неприємно для цивільних, але це те, що забезпечує виживання людини в зоні бойових дій. 

“Якщо людина в армії не змінюється — ось проблема”, — констатує офіцер.

Особливо важливо, аби це розуміла родина воїна.

“Не всі пари витримують такі випробування. Є дуже неприємні історії, які згубно впливають і на дружин/коханих воїнів, і на самих хлопців. Щодо воїна — це додатковий ризик, бо він тоді сфокусований не на бойових діях. Ідеальних порад немає. Але одну універсальну пораду я дам —  обізнаність”, — зауважує психолог.

І додає: обізнаність означає розуміння того, що відчуває кожен з нас.

Читайте також: Мобілізаційна криза та прорахунки командування. Чому Україна втрачає позиції на Сході

Офіцер-психолог Віктор Комаренко. Фото з його FB

Віктор пишається всіма коханими військових, які мають дітей. 

Коли він пішов у військо, його дружина залишилася сама з немовлям. 

Ситуація часто складається так, що активна жінка опиняється в повній соціальній ізоляції, без допомоги, з постійною відповідальністю, в умовах відключення світла чи інших викликів. 

“Це дуже важко. Це теж хронічний стрес. І це призводить до непорозумінь, сварок, розлучень.

Іноді до мене приходять хлопці, які просто “рекси” в бою, і кажуть: “Доценте, всьо, розлучаюся!”  Я питаю: що таке? Сказав дівчині “привіт, щось ти сьогодні якось погано виглядаєш” — замість “я тебе люблю?” — “Ага”. Ну, і слово за слово, починається сварка”.

Віктор Комаренко наголошує, що найгірше, що може зробити дружина/наречена чи будь-хто з родичів — це докоряти воїну, що він пішов служити. Мовляв, “дивись, твої друзі не пішли, відкосили, все в них добре, кар’єра, дітей бачать, а ти…” 

“Це шлях в нікуди. Тому що саме той, хто служить — це еліта нації. А не ті, хто слабкодухі. У США, до прикладу, культ ветеранів. Те саме має бути й в нас”, — переконаний військовий психолог.

Читайте також: Комбат 3-ї ОШБр Дмитро Кухарчук (друг Сліп): Війна змінилася у серпні-вересні цього року і перетворилася на війну дронів

Соціальна реклама “Я люблю Третю штурмову”. Фото: FB-сторінка 3 окрема штурмова бригада

Комаренко радить не забувати, що вся родина військового віддала захисту країни те, що не завжди можна виміряти грошима: наприклад, можливість переживати разом дорослішання дітей.

Родини, які віддали все заради мирного Києва повинні отримувати особливу повагу.

“Якщо ми підемо як суспільство іншим шляхом, якщо поважати будуть тих, хто не пішов, це буде величезною поразкою нашого суспільства”, — підсумовує Віктор Комаренко. 

—

Наталія Бушковська, опубліковано у виданні НОВИНАРНЯ

Читайте також: 

• Михайло Онуфер: Армія – це зріз, показник країни. Якщо в країні відбувається хаос, в армії відбувається те саме 
•  Як українки роблять свій внесок в Збройні Сили: «Це спосіб життя»
• Історія “Герди” захистниці Маріуполя, чиє фото зворушило соцмережі
•  12 історій вчителів, які змінили туфлі на берці, а підручники – на зброю для захисту України
• Доведеться воювати. Письменник Сайгон: "Свій страх і тривожні відчуття можна конвертувати у щось більш конструктивне"
• Як 10 окрема гірсько-штурмова бригада «Едельвейс» бʼє рашистів: "вагнерівці" повзли на колінах
• "Наша закоріненість у цю землю сильніша за московську спокусу її відібрати"
• Офіцер роти «Гонор»: «Воїн живе доти, поки його памʼятають»