Ігор Войцехівський «Поляк»: У полоненого почалася істерика: «Все скажу, не убивайте!»

Версия для печати

... Загиблого добровольця було проблематично оформити як бойову втрату. Патологоанатоми не хотіли писати, що помер від осколків чи кульового поранення. Замість цього виводили: загинув за невідомих обставин. Нашим госпітальєрам доводилося вимагати, щоб у медичному висновку вказували правду ...

... 2002-го в Португалії втратив око. Для криниці свердлили отвори в землі, закладали вибухівку. Із напарником не узгодили дій, і вибух стався раніше, ніж очікували. В амбулаторії лікар почув, що українець, то й не дуже переймався. Вийняв осколки. Сказав колегам, що залишуся незрячим. Не знав, що розумію португальську.

В Одеському інституті хвороб очей сказали: «Зір можна зберегти, якщо одне око видалити». Після операції прийшов до протезної майстерні, а зі мною ще двоє з такою ж проблемою. Вони були сумні. Протезистка дуже довго малювала зіницю. Сказав їй: «Пані, не робіть мені звичайну, а намалюйте ведмедика. Буду популярний серед дівчат». Вона розсміялася: «Було б мені менше років, вийшла б заміж за тебе, такого оптиміста». Мене це надихнуло. У 31 одружився з молодшою на 12 років дів­чиною. Розлучилися через 15 років — вона живе в Італії.

Ігор ВойцехІвський, 46 років, доброволець, позивний «Поляк». Народився 11 травня 1972-го в селі Малий Ходачків поблизу Тернополя. Мати була вчителькою початкових класів, батько викладав історію, правознавство й предмет «Захист Вітчизни». «Тато часто брав із собою в тир. У 3 роки вмів стріляти з малокаліберної гвинтівки, у 6 — з автомата». Закінчив історичний факультет Чернівецького університету. Був учасником Спілки незалежної молоді Буковини та ­одним з організаторів осередку партії «Народний рух України» на факультеті. Після служби в першому призові української армії перебивався випадковими заробітками. На початку 2000-х поїхав до Португалії. Працював на каменоломні — виготовляв бруківку. Згодом — на фірмі, яка копає криниці. Після нещасного випадку залишився без лівого ока. Повернувся в Україну, працював весільним відеооператором. У серпні 2014 року поїхав на Донбас у складі добровольчого батальйону «Правий сектор». Чотири місяці був стрільцем у селищі Піски. У тернопільських школах розповідає про війну. Заохочує демобілізованих бійців звертатися по психологічну допомогу. Торік закінчив бізнес-школу при Тернопільській міськ­раді. Входить до правління кооперативу «Сади ветеранів АТО». «Взяли 80 гектарів під Тернополем. Маємо 833 ділянки під забудову. Вступний внесок — тисяча гривень, на електрифікацію здавали по чотири. На спільні вигоди будемо й далі скидатися, а будинок кожен зводитиме сам». Працює сторожем у дитсадку. Улюблена книжка — «Масік» Дзвінки Торохтушко. Розлучений. Живе з матір’ю 76-річною Галиною Миколаївною. Виховує синів: 14-річного Максима й на два роки молодшого Віталія. Старший навчається у військовому ліцеї у Львові

На цю тему: 5 дней с «Киборгами»: Истории легендарных бойцов ...

... Під час помаранчевої революції був прикутий до ліжка — лікував грижу. Коли почався Євромайдан, до столиці не спішив. Дружина приїхала з-за кордону, і ми затіяли ремонт: штукатурили стіни, я клав плитку й стелив гіпсокартон. У лютому по радіо почув, що в Києві вбивають людей. Подзвонив знайомому: «Юрку, я їду». Він погодився їхати разом.

Рубали дрова. Потім у дворику Київської міської адміністрації розливали коктейлі Молотова. Я в армії сапером був — знав, що і як горить. Тож готували їх за моїм рецептом. Інші хлопці приходили помагати. Побудуть годину і йдуть, бо ставало зле від випарів. А ми з Юрком могли розливати всю ніч. Рукави по лікті в солярці. Пробув там півтора тижня.

У травні 2014-го по телевізору показали репортаж, як на війні загинув батько неповнолітніх дітей. Старший син спитав: «Тату, а як тепер його діти житимуть?» Мене заклинило. Але розумів, що захистити їх можу тільки на передовій.

«Нехай воюють повносправні, а ти сиди вдома», — сказали у військкоматі. Знайомі допомогли влаштуватися комірником на склад «Правого сектора» в Дніпропетровській області. Якось начальник штабу оголосив, що в Піски треба шестеро людей. Я перший підняв руку.

У Пісках охороняли підходи до селища і «дорогу життя», що вела в Донецький аеропорт. Перевіряв міни й маскував їх. Стріляв із артилерії.

Не міг зрозуміти, чому капелани нас благословляли, — є ж заповідь «Не убий». Побратими пояснили: «Ми захисники. Це ворог прийшов убивати наші родини». Перестав відчувати докори сумління.

Недалеко від нашої позиції в підвалі був магазин. Купували солодку газовану воду, шоколадні батончики і хліб — якщо пощастить. Якось пішли туди втрьох — у касках, броніках, з автоматами. Один зайшов усередину торгуватись. Для цивільних батончик міг 60 гривень коштувати, а для нас — 5. Метрів за 10 стояли місцеві. Жінка років 70, спираючись на покручений, обмотаний ганчіркою костур, рушила до нас. Із матюками кинулася на мене: «Ах, ироды вы, окаянные! Что же вы натворили?» Я розгубився. Товариш пальнув у повітря з автомата. Бабка тікала, як молодиця. До нас підійшов місцевий. Почухав синій ніс і сказав: «Слава Украине! Мы любим нашу страну. Ребята, а вы нас не расстреляете?»

Метрів за 400 починалася злітно-посадкова смуга Донецького аеропорту. Дорога прострілювалася. Ми мінували підходи і ставили розтяжки в «зеленці», де ховалися бойовики. Як бачили там рух, пускали чергу з кулемета «Максим». Це був реставрований музейний експонат 1910 року. Стріляв надзвичайно точно.

Ігор Войцехівський сів на перекур у перерві між обстрілами на позиції «Сауна» в селищі Піски Ясинуватського району на Донеччині. Жовтень 2014 року

На розтяжках часто підривалися їжаки й дикі кабани. Наші якось пішли в розвідку. Натрапили на вбитого кабана. Двоє рушили на завдання, а третій лишився обробити тушу. Тоді були проблеми з харчуванням: мали кільку в томаті, мівіну і півторачку води на двох на добу. Побратими поверталися з полоненим. Той, що возився з вепром, вийшов їм назустріч із закривавленим ножем. «Ну, як твій сєпар?» — так вони назвали кабана. У полоненого почалася істерика: «Все скажу, не убивайте!»

Наприкінці вересня вперше потрапив під обстріл. Перевіряв, чи правильно поставлені міни. Вороги почали стріляти з 82-міліметрового міномета. Щоб осколки не зачепили, впав на землю. Хлопці з позиції кричали: «Поляк», тікай, бо прилетить!" Рушив перебіжками. На місці побачив, що правий берцак розпорений, а нога й навіть шкарпетка були цілими. Коли зрозумів, що осколок міг розірвати мене, затремтіли руки й ноги. Стою і відчуваю: в штани наробив. Соромно, бо був найстарший на позиції. Хлопці почали обіймати: «Ти пройшов бойове хрещення».

Захищати Донецький аеропорт ішли тільки добровольці. Хотів напроситися. Та мені пояснили: «Будеш тягарем, бо без ока погано оцінюєш відстань». Спочатку туди брали хлопців будь-якого віку. Після смерті «Сєвєра» (19-річний Сергій Табола, загинув 6 листопада 2014-го. — Країна) запровадили правило: захисникам Донецького аеропорту має бути не менш як 22. «Сєвєр» був із Сум. Коли бойовики почали штурм, він засів у диспетчерській вежі і розстрілював їхню техніку з протитанкового гранатомета. Його з легким пораненням відправили на базу тиждень відлежатися. Через два дні втік, щоб повернутися на позицію. У тій вежі його розстріляли з гармат. Із ним ще п\’ятьох. Найстаршому було 26.

На цю тему: Когда решим вопрос на Донбассе, начнем освобождать Крым — крымчанин в зоне АТО

Загиблого добровольця було проблематично оформити як бойову втрату. Патологоанатоми не хотіли писати, що помер від осколків чи кульового поранення. Замість цього виводили: загинув за невідомих обставин. Нашим госпітальєрам доводилося вимагати, щоб у медичному висновку вказували правду.

Восени 2015 року після повернення з Донбасу в мене почалися психологічні проблеми. Не раз чув у спину: «Знову солдат», «Задрали вже вони». Найбільше зачіпала байдужість людей до війни. Зрозумів, що без психолога не впораюся. Дотепер звертаюся — за потреби.

Перебування на передовій змінило мої звички. Засинаю тільки під телевізор. А на гулянках, де стіл вгинається від наїдків, обираю прості й поживні страви, якими зразу можна наїстися.

—

Валерій Шмаков, Ірина Левицька, опубліковано у журналі КРАЇНА

На цю тему:

• Майя Москвич: У силових структурах націоналіст — більший ворог, ніж хабарник чи сепаратист
• Микола Джміль: З початку війни не переходимо на російську з іншими
• Исповедь «киборга»: Не хочу, чтоб война изменила меня ...
• «Как можно к власти допускать тех, кто развязал эту войну?»
• «Мы висели над ними, как дамоклов меч над головой»