Коли боєць у шоковому стані, треба розмовляти українською. На російську починають стріляти

Версия для печати

«У кожного лікаря є своє кладовище. Можна врятувати сотню життів, але пам’ятатимуть одне — не врятоване. Більшість людей думають: у лікарні щонайменше буду живим. Але медики — не боги. Якщо настав час помирати — не врятуємо». Вадим Козловський понад 200 операцій зробив у АТО.

Батько працював фельдшером. Під його впливом вирішив стати лікарем. Неодноразово шкодував.

У кожного лікаря є своє кладовище. Можна врятувати сотню життів, але пам’ятатимуть одне — не врятоване. Більшість людей думають: у лікарні щонайменше буду живим. Але медики — не боги. Якщо настав час помирати — не врятуємо.

Пацієнти часто нагадують про клятву Гіппократа. Але у ній ідеться про стосунки між досвідченими фахівцями й студентами-медиками. Про пацієнтів є лише один пункт: лікар має застосувати всі свої знання, щоб вилікувати хворого.

Вадим КОЗЛОВСЬКИЙ, 45 років, хірург. Народився 3 квітня 1972-го у Смілі на Черкащині. Батько був фельдшером, мати — вчитель й інженер-соціолог. Почав працювати у 14 років — збивав ящики на машинобудівному заводі. Рік був санітаром у санстанції. Закінчив медичний факультет Ужгородського університету. Працював лікарем у міській поліклініці Сміли. Зараз — заступник головного лікаря з експертизи тимчасової непрацездатності Смілянської районної лікарні. Проходив стажування з тактичної медицини в «Білих беретах» у Тернополі. Чотири рази їздив у зону бойових дій на Донбас як хірург-доброволець. Щоразу — на місяць. Провів понад 200 операцій. Працював у Новоайдарі та Попасній на Луганщині. Займався самбо. Захоплюється полюванням. Любить читати історичні романи. Із дружиною Людмилою вчився в одному університеті. Побралися на третьому курсі. Вона працює окулістом. Виховують трьох синів. На фото: Лікар Вадим Козловський їздив у зону АТО чотири рази. Місяць працював хірургом у лікарні в місті Попасна на Луганщині. Фото зроблено в серпні 2016 року

В тему: Хоттабыч: «Государство ничего не делает»

Приходять випускники шкіл по направлення в університет. Про майбутню роботу знають лише одне — ходитимуть у білому халаті. Пропоную тиждень побути в нас санітаром. Якщо погоджуються, підписую направлення.

Дівчина стажувалася після чотирьох років в університеті. Йшов коридором, коли вона збиралася робити укол хворому. На ампулі було написано «інсулін». А в картці вказано — «гепарин» (препарат, що розріджує кров. — Країна). Пацієнт міг померти, а лікар сісти в тюрму.

Дратує, коли пропонують гроші, щоб «краще полікував». Я лікую всіх однаково.

Щасливий, коли у відпустці ламається телефон. Я тоді поза зоною досяжності. Зазвичай під час відпустки маю по три-чотири дзвінки щодня — просять поради або викликають на роботу.

Уперше поїхав на Донбас у травні позаторік. Селище Новоайдар — це третя лінія оборони. Тихо, спокійно, поранених майже не було. Допомогу надавали «аватарам» (алкоголіки. — Країна) і місцевим жителям.

Під час другої поїздки працював у Попаснянській лікарні. Вона обслуговувала і мешканців сусідніх районів — 54 тисячі населення. Лікарів не вистачало, обладнання майже не було. Головний лікар і завідувач поліклініки взяли відпустки. До сєпарів було 700 метрів — через поле. Поряд Світлодарська дуга, де найбільше стріляють. Кожну ніч привозили поранених.

Разом зі мною працювали анестезіолог, гінеколог, невролог. Ще був професор із медінституту. Приїхав у Попасну в костюмі з краваткою. Казав, що 20 пар білих трусів узяв. Я порадив запастися коричневими — на випадок обстрілу.

Місцеві спочатку нас обзивали бандерівцями. Дивувалися, що лікуємо безкоштовно.

Не мав права, за контрактом, залишати лікарню. Та й гуляти не було де: у місті нічого цікавого, у «зеленці» — розтяжки.

В тему: Юрий Скребец: Прежде всего — врачи. И уже потом «правосеки» или кто мы там ...

В АТО зробив понад 200 операцій. Пришивав відірвані пальці, складав докупи перебиті кінцівки, вирізав апендицит, ампутував руки й ноги. У місцевих часто виявляв запущений цукровий діабет. Хворих оглядали вдень, а вночі — допомагали пораненим. Бувало, не спав три доби.

Здебільшого стріляють уночі. Нам повідомляли, що везуть «трьохсотих». Починали готуватися. Анестезіолог колов наркоз і ставив крапельницю в машині. Я з іншими медиками чекав біля лікарні з каталкою. Пораненого везли в операційну. Якщо ліфт не працював, несли на третій поверх.

Важливою була кожна секунда. Якщо при перебитій артерії джгут накладений неправильно, то кров витікає з рук за 2 хвилини, з ніг — за 3. Ми не знали, скільки часу минуло з моменту поранення.

Вдавалося врятувати не всіх. Траплялося, операція тривала кілька годин, а боєць після неї помирав. Це викликало істерику. Кричав і матюкався.

Перший чоловік, якого оперував, отримав вогнепальне поранення в голову. Куля пройшла знизу крізь сонну артерію. Операція тривала годин 5. Зупинити кровотечу було неможливо. Боєць помер, не приходячи до тями.

Кілька разів доводилося робити складні операції. «Аватар» заліз на дах 5-метрового ангара. Ще двоє попхалися його знімати. Усі звалилися. Рятувальники отримали переломи, а той — розрив сонної артерії і сечоводу. Оперували близько 10 годин. Працювали дві бригади. Пощастило, що тоді не було поранених.

Коли боєць у шоковому стані, головне — розмовляти українською. Якщо почують російську, думають, що потрапив у полон, і починають стріляти. Поранених часто привозять зі зброєю. Особисто в кількох забирав ножі.

У лікарні жили в напівпідвалі. Там були тверді ліжка й миші. Кота не вдалося завести — усі тікали. Бо під час обстрілів туди збігалися собаки, які жили на території лікарні.

У серпні 2017-го розвідка повідомила, що сєпари планують наступ. Чути було, як снаряди перелітають лікарню. Дружині надіслав есемеску: «Я тебе люблю».

Мало лікарів хочуть їхати в зону АТО. Якщо ж наважуються, то лише раз — щоб отримати корочку.

В тему: Как лечат украинских воинов в Литве

На фронті перебуваєш у постійному напруженні. Іноді дозволяв собі трохи випити. Одного разу на території лікарні розпалили багаття, почали смажити шашлики. Прийшли лікарі, медсестри. Раптом із кущів вилізли п’ятеро чоловіків з автоматами, у балаклавах. Ми перелякалися. Хтось із них спитав: «Ви — лікарі?» Поцікавилися, чи все у нас нормально, — і зникли в кущах. Згодом у комендатурі дізналися, що то були поліцейські. Робили обхід території.

Готуюся до наступної поїздки. Медичний рюкзак стоїть напоготові. Там є все необхідне для первинної допомоги — два джгути, рукавички, шовний матеріал, бинт, бандажі, затискачі.

—

Оксана Прітченко, фото з особистого архіву Вадима Козловського; Журнал «Країна»; джерело: Газета по-українськи

В тему:

• Олександр Ковальчук: У «генерала» був обширний інфаркт: попав під обстріл і наклав у штани
• Разрыв шаблона: «Я считала украинцев врагами, а они спасли мне жизнь»
• Выход из Дебальцево глазами фронтового врача
• Яна Зинкевич. История командира медицинского батальона «Госпитальеры»
• Воины добра. Волонтер-парамедик Юрий Бондарь «Шаман»